У листопадові дні, коли старі комуністи таємно «на кухні» святкують Великий Жовтень, їхні молоді ідейні послідовники розгорнули бурхливу діяльність на вулицях Луцька.

Тільки одягнулися в сучасну модну одежину – «патріотизму і декомунізації». Одежина ця більш небезпечна, оскільки прикривається антиколоніальними аргументами звільнення від гнітючого минулого. Часто це змішується з банальною наживою і цинізмом, з примітивізмом і недалекоглядністю так, що в цій суміші вже і не розбереш зерна від полови.

Поруч із Меморіалом на вулиці Шопена розташована (розташовувалась) стела героям Радянського Союзу, які загинули в боях на Волині і іменами яких свого часу були названі вулиці міста. У листопаді 2015 цю стелу почали зносити.

Очевидно, саме в цьому випадку головна причина не має ідеологічного підтексту. «Чиновники дали дозвіл на будівництво житлового масиву у центрі міста. Втім, виявилося, що на території знаходиться стела Героям Радянського Союзу, яка заважає». Це бездарний дерибан міста, амбіції якого сягають далі місць пам’яті, далі прийнятих морально обумовлених меж, далі здорового глузду, врешті-решт.

Ніхто не захищає радянський пам’ятник, епоху, чи спосіб життя. Ідеться про сам принцип – посягання на пам’ять. Так сталося, що в цьому випадку це радянський і неоднозначний монумент. Ті, хто порушив цей принцип, вже не зупиниться. Сьогодні це стела радянський героям, завтра – пам’ятник Василю Мойсею. Неодмінно пам’ятник Василю Мойсею. Це дуже симптоматична риса нинішнього українського суспільства. І не тільки нинішнього – якщо заглянути в історію Луцька, то завжди знищувалися пам’ятники і характерні особливості того, що вважалося «чужим» і «ворожим». Чому так не стане з могилою Мойсея через 50 років?..

Система, яка будує житловий будинок, а пише, що це навчальні корпуси, наївно смішна. І не тому, що вона цим трюком намагається обдурити суспільство, а через те, що намагається обдурити сама себе, вважаючи, що підміна кількох фраз забезпечить будівельне алібі. Справа не в забудовнику, на території якого чомусь «опинився» пам’ятник. Справа в нас самих, як і що ми робимо з власним містом і з суспільною пам’яттю. З тим, як намагаємося здерти шапку з сусіда в темному провулку самообману.

Що робиться останнім часом у Луцьку? З цим радянським монументом, з келіями монастиря бернардинів, з висотками у старому місті. Система, яка руйнує це середовище, стала чужою сама до себе. Вона хвора, бо має внутрішній розрив із власною історією і культурою. Цей спосіб поведінки неймовірно відділився від здорового глузду, від моралі.

Дуже смішним і показовим випадком, який відображає всю суть сучасної формальної декомунізації, є історія з капітелями колон Палацу культури Луцька у фойє другого поверху. Радянські герби, які були влаштовані під час будівництва, кілька місяців тому замінили на герби українські. Знову ж таким ідеться не про конкретний одиничний факт. Якщо суспільство не може змінити совок в головах, воно береться за символіку на будинках. Це дуже добре характеризує те, що відбувається зараз, коли викорінюється не суть, а форма. А насправді ж сакральність символів – в іншому, в ментальному.

Український комунізм сьогодні процвітає. Це те сама ідеологічна боротьба з «чужим», симптоматичний бій з вітряками на уявних рапірах, яка часто-густо прикриває банальну наживу системи. Темнота і неосвіченість стали справжнім гімном нашого часу.