Доволі важко зрозуміти, чому наш парк перетворюється на сором для міста. І що потрібно зробити аби місто гордилося ним?

Де найкраще провести погожий осінній день з дитиною? Звісно, що в парку. Там, далеко від міського шуму і машин, дитина зможе побути у лоні природи і погратися на дитячих майданчиках, не дихаючи шкідливими викидами автомобілів та автобусів. Отже, вирішено, у суботу йдемо до парку.

У вихідний людей зазвичай досить багато повсюдно. Проте нас це не зупиняє і ми сміливо їдемо звичайним маршрутним таксі до центрального Луцького парку. Заходимо туди, проходячі повз вимкнені уже фонтани і споглядаючи сміття у них. Звісно, ніхто не примушує нас туди заглядати. Але ж дітям усе цікаво. Тому все ж дивитмось, що там. Картина неприглядна, але ж ми українці і вже звикли до такого. Мені не подобається, що до парку треба спускатись сходами. Адже з дитиною не завжди легко їх пройти. Але тут уже нічого не поробиш: парк унизу, тому ми поволі йдемо незручними сходами. Озираємося навколо, не знаходимо нічого цікавого для себе, але й поганого також поки теж. Радіємо від жовтих кленів і опалого листя, дихаємо повітрям і насолоджуємрося довгоочікуваним осіннім теплом.

Заходимо безпосередньо до парку. Люблю його центральні алеї: доглянуті і зелені, заквітчані, хоч вже і осінь. Люблю дивитись на дивної форми ліхтарі, які нагадують мені середину 19 століття. Здається, от-от і визирне з-за якогось дерева панянка у довгій сукенці і з капелюшком на голові. Але натомість ми зустрічаємо чимало малюків із батьками, закоханих парочок, які поволі гуляють парком. Атмосфера заспокійлива і тиха. Дитина може безперешкодно бігати по зручній алеї і не заважати перехожим. Звісно, що йдемо на “Поляну казок” до дитячих ігрових майданчиків. Там для мене особливо приємне і щемливе місце. Адже, це місце дитячих ігор і розваг. Майданчик “Диво” я пам’ятаю ще зі свого дитинства, яке мало радянський присмак. Хоча у моїй пам’яті все це лишилось трохи іншим, більшим як усе здається коли сам ледь виглядаєш з під столу, все ж у душі наростає ностальгія. І хоча майданчик уже відреставрований, але все одно зберіг відголоски минулого. Старий добрий зелений крокодил і хатка у вигляді діда-бороданя – це для мене щось на кшталт символу епохи мого дитинства. Тоді, коли похід у парк був як щось неймовірне, як щось і справді казкове. Майданчики хороші. Як мама, я люблю ігровий майданчик з м’яким покриттям, бо там набагато безпечніше. Хоча при належному нагляді за малятком усі території можна зробити безпечними для діток. Подобається, що є чимало лавочок, де можна посидіти батькам, поки грається дитина або саме маля має можливість відпочити після біганини. Чудово, що майданчики - яскраві, різнокольорові, біля них мимоволі хочеться радіти життю. Приємно здивувало те, що на території дитячого містечка лунає весела музика, спеціально для діток: мелодії з мультфільмів. Влітку працює ще й чимало розваг для малят, а зараз уже “не сезон”. Є й кафе, де можна випити чаю чи соку або відвести дитину до туалету. Словом, для діток тут створені належні умови.

Але от далі... Чесно кажучи, мені самій із малям не дуже хотілось йти далі по парку, аж до Стиру. Не люблю проходити мимо смердючих каналів і зарослів перемішаних з чагарниками та деревами. Мені страшно, Але все ж ми пішли. По дорозі до Стиру побачили розквітлі серед жовтня кульбаби і свіжу кропиву. Але це мабуть і усі приємності. Стир брудний і його береги поросли деревами, пляж важко назвати культурним громадським місцем. Сходи, що ведуть до ріки – незручні і навіть небезпечні. Йти ними незручно і складно. До річки ми не пішли: надто вже там неприглядно та брудно.

Не наважилась я також прогулятись і стежиною, що йде паралельно до річки і веде до зоопарку. Там є калюжі, хоч дощу давно не було та всю дорогу супроводжуватиме пейзаж із зарослів та незрозумілих конструкцій.

Дуже добре, якщо у парку не захочеться у туалет. Бо хоч він там майже повсюдно, все ж культурна людина піде до вбиральні. А вона на території парку культури така, що нагадує хлів для тварин. Заходити не хочеться, для відчуття колориту вистачає і зовнішнього вигляду.

До зоопарку можна пройти мимо непрацюючих уже атракціонів. Атракціони - це для мене щось на кшталт сумного-пресумного фільму. Вони намагаються жити і працювати, хоч час їх давно минув. Вони небезпечні, хоч їх ніби то й перевіряють. Та не можуть штукенції, яким уже більше 30 років бути безпечними для дітей. Просто не можуть. Імпортні, привезені невідомо звідки атракціони, теж не викликають довіри. Краще причепити у дворі гойдалку та на ній гойдатись, ніж отримувати сумнівне задовлення від катання на місцевих атракціонах.

Та все ж дитини це все цікаво. Хоча вона час від часу питає чи ми вже в лісі. Бо здається, що з хащів може вискочити вовк або ведмідь. Та ні, ми зустрічаємо білочок. Маленьких, прутких, із пухнстими хвостиками. Вони бігають від одного дерева до іншого, чим викликають неабиякий захват у нас. Заради них, таких гарненьких, варто було піти у парк. Шкодуємо, що не маємо з собою горішків. На наступний раз обов’язково візьмемо.

Відреставровнаий зоопарк, звісно, радує. Про нього напсиано уже чимало. Після того жахіття, яке було у зоопарку, зараз він став досить милим і там можна добре провести час. Для Луцька зоопарк уже подія і хочеться надіятись, що при належному догляді і розвитку з часом він стане одним з кращих у Західній Україні.

По парку можна гуляти лише, так би мовити у “видимій” його частині. Траву косять лише там, де видно. Там де людей мало - суцільні чагарники. От хто там живе? Як мама з дитиною по тій території може ходити? От як? Я не розумію. Не будемо говорити про радянські коонструкці і споруди. Це окрема тема і мабуть дуже болюча. Мене оосбисто завжди вражала “Ротонда”. Диво конструкції. Навіщо у парку та штука радянського періоду? Хтось мені як простій жительці міста це пояснить? Чому стільки зарослих травою алей? Чому гори сміття повсюди? Чому? Одні лише питання без відповіді. Парк із гордості міста поступово перетворюється на сором для Луцька. Я думаю, кожен, хто хоч раз був трохи далі за центральну алею зі мною погодиться.

Хоча в парку ми нагулялись. Надивились на гарнющих білих голубів, надихались свіжим повітрям, наслухались шуму листя. Дітям там добре. Вони думають, що вже в лісі. І дивляться на все зі сміхом. Але хотілось, щоби владці все ж придивились до нашого парку і зробили з нього культурний осередок на лоні природи. Адже ми отримали у спадок від минулого уже осушену територію, посаджені дерева і облагороджену, таку непросту місцевість. Ми тепер повинні лише все це примножити. І тоді наші діти думатимуть, що вони у справжньому парку, а не поесеред лісу у центрі європейського міста.