Одного прекрасного весняного ранку вирішили ми з колегами, що пора сідати за кермо.

Власне, така думка у всіх була і раніше, але той ранок був напрочуд продуктивний, вселяв упевненість і рішучість до дій. Вселяв до такої міри, що вже за кілька днів нам повідомили про час першого заняття, і ще за деякий час я, як і решта учнів автошколи, дала по газах, виїхавши на простори доріг Луцька.

Вражень водія-початківця із першого дня й до останнього назбиралося чимало. Адже тепер я могла подивитися на ситуацію не просто з-за керма велосипеда чи з тротуару або вікна маршрутного таксі. Тепер все видно з-за керма авто, і картинка лякає, дивує, вражає.

Найперше правило, яке мені вказав інструктор: «Твоє завдання за кермом – вберегти своє життя і життя тих, хто тебе оточує». Пам’ятаю, як після перших виїздів я приходила зі словами: «Ці пішоходи просто самогубці!!! Ну йомайо! Ну як так можна? Ну хіба не видно, що той мій «Ланос», як гірлянда, літерою «У» обклеєний? Хіба не ясно, що я олєнь за кермом?».

Мамочки, які сунуть за руку дитину на дорогу або випирають візок, школярки, що навіть не дивляться по боках, переходячи «зебру», пенсіонерка, яка посеред вулиці вирішила поглянути на годинник, таксист, який думає, що у мене маневреність така, як у нього, й тому він може стояти на проїжджій частині біля авто і курити – усе це стало для мене суцільним жахом.

Мамочок хотілося добряче облаяти, а то і побити. Школярок стряхнути, таксисту «фафакнути» і гнівно помахати пальцем, а бабулю запитати, чому вона, хай живе сто років і не хворіє, так спішить на той світ?!

Це вже не кажучи про собак, курей, котів, їжаків і голубів, яким узагалі по барабану правила дорожнього руху. Вони просто кидаються під колеса. Отак взяли і кинулися. Отак – бац!   

Зізнаюся, після того, як я сіла за кермо, моя поведінка як пішохода змінилася. Сподіваюся, і ви більш задумаєтеся, прочитавши цей опус. Адже, ніде правди діти, я сама влітала на перехід і навіть на мить не замислювалася про те, який в авто гальмівний шлях, чи не сліпить водію сонце, чи бачить він той перехід і мене. Бо йду ж то я на переході – і нехай увесь світ почекає. Не почекає, шановні, не завжди!

Шок номер два почався тоді, коли рухи стали більш впевненими і для відпрацювання маневреності довелося їздити в районі Балки, проспекту Відродження, вулиці Карпенка-Карого. У Луцьку немає доріг. Заявляю авторитетно. Це жах. Жах жахливий. Проїзд цими дорогами супроводжувався регулярними вигуками: «Ой!», «Я не хотіла!», «Ай!», «Та де ж вона взялася!». А мій інструктор, певно, ґулю собі на голові міг би набити, якби я рухалася швидко.

Суцільні ями, в яких вириті ще більші ями, – ось що таке дороги в Луцьку. Просто місячна поверхня з кратерами. При цьому на певних ділянках їх і об’їхати годі. Певно, іноземці за такої ситуації просто виходили б з машини і відмовлялися б їхати. Наші ж гублять бампери, мнуть диски, розбивають кермо, вчаться лаятися і виляють, виляють, виляють дорогами. Мимоволі замислюєшся над питанням: ну куди ж ті податки йдуть?

Ну що ж це за країна, де окремою графою в автошколах є навчання вміння об’їжджати ями? 

«Таню, їдьте середньою смугою!», «Під’їжджаємо до стоп-лінії», – каже мені Миколайович, мій інструктор. І тут  у пригоді стає моя жіноча інтуїція. Бо ні стоп-ліній, ні смуг не видно. Бо немає в місті розмітки. Їдемо навпомацки, як і решта учасників дорожнього руху. Ти бачиш ховраха? Ні! А він є! Уже голосно викрикуєш обурення:  ну куди ж ті податки йдуть?! Я маю здогадатися, що там десь є та уявна лінія? І ще більше мене дивує те, що всі просто звикають до таких реалій і вчаться маневрів, готові влітати на гроші. Ну невже це всіх автомобілістів влаштовує, чому всі мовчать і пристосовуються?

До слова, про податки. Один проспект Волі всіяний десятками порушників ПДР щоденно. Паркуються як заманеться. Де ДАІ? І вже нині, з-за водійського керма видно, що це не просто порушення якоїсь там норми, а ситуація, що може спричинити ДТП. Припаркувався просто біля «зебри» джипом, закрив оглядовість іншим водіям – і здогадуйся лише, є там хтось біля переходу чи немає. Водії обуряться: а де паркуватися? А я обурюся: де влада, для чого працює цілий відділ транспорту?

Окремо кілька слів про велосипедистів. У денну пору ще півбіди. Але що ви витворяєте вночі, колеги? Без жодного маячка, без ліхтарика ці «летючі голландці» примножують тисячі навіки втрачених нервових клітин.

За час навчання мене неодноразово підрізали, вилітали на зустрічну, а частина автомобілістів, навпаки, пропускала і ставилася з більшою увагою. Культура і взаємоповага важлива будь-де. А ще – спільне бажання щось змінити, нехай це назве хтось максималізмом.

Ні цвяха вам, ні жезла!