«Оформляндія, або Прогулянка в Зону» – книга маловідомого українського письменника Маркіяна Камиша про мандри Чорнобилем, які розпочалися у 2009 році і тривають дотепер. Автор книжки провів там близько 200 ночей. Під зірками мертвої зони йому довелося святкувати навіть свої дні народження.

 

– Коли вирішив викласти свої прогулянки в зону у книгу?

– Те, що маю написати щось про Чорнобильську зону, вирішив ще дуже давно. Десь у 2009 році. Але тоді зрозумів, що зони я не знаю. Тільки після двох років перебування там почав писати цю книгу. Бо до мене дійшло, як сприймаю ці закинуті землі, села. Від постійного перебування там навіть навчився розрізняти ідентичні пейзажі. Текст писав поволі, не поспіхом, і тільки тоді, коли повертався додому.

Коли перебуваєш тиждень подалі від цивілізації, то повертаєшся трохи інакший, загальмований і відморожений від усього світу. У такі миті писати найкраще. Цей стан абсолютної відчуженості триває два-три дні. Тому «Оформляндія» написана у  повній зміні свідомості. Я прирівнюю це до наркотиків. Бо голова тоді працює зовсім не так, як зазвичай.

 

– Не боїшся, що після виходу цієї книги у світ сталкерів увір­вуться мандрівники та туристи?

– Ні. На щастя, популяризація зони розпочалася достатньо давно. А нелегальний туризм тихо та спокійно існував десь з 2003 до 2007 року, коли люди ще масово не користувалися інтернетом. «Оформляндія» – це продукт кількарічної медитації та заглиблення у цей світ. Не намагався зробити це якимось путівником зони, мовляв, тут таке село, а тут бухають нелегали, а в цій хаті бухали мародери два тижні тому. Це радше заглиблення у цю тему, а не спроба охопити все. Тут немає чіткої карти всіх маршрутів, бо все це й так можна знайти в інтернеті. Це мандрівка не в ширину, а в глибину. Тут намагаюся показати, як змінюється моя свідомість від перебування в зоні, роздуми про те, що я вкотре тут роблю.

 

– Пам’ятаєш, як уперше пішов у Чорнобиль?

– Насправді це сталося давно, у 2009 році. Спочатку думав, що вивчу інформацію в інтренеті, а тоді вже зберуся й піду. Але я на це все забив і пішов аж наступного року. Тоді ми ще відчували себе авангардним рухом, це була купка людей, які справді туди ходили. Тоді не було такого гігантського розголосу, який є зараз. Кількість людей, які постійно туди ходять, не змінилася. Процес популяризації я не контролюю, не можу його зупинити. Навіть якби я написав памфлет, який закликає: «Люди, не ходіть сюди, бо це місце негарне», то це жодним чином не вплинуло б на популяризацію.

 

– Чому з’явилася ця книжка?

– Чорнобиль зовсім не представлений в українській літературі. Є Чорнобиль, є нелегали, але українська література про це мовчить, вона німа. Тому я намагаюся цей пробіл заповнити.

 

– Для тих, хто хоче піти в зону вперше, що порадиш?

– Насправді я міг би відповісти на це так: вам треба це і це. Але Чорнобильська зона – це територія інкогніто, земля невідомості. До цього не треба максимально готуватися. Серед західноєвропейських туристів є така думка: «Я їду в країну і про неї нічого не читаю». Коли я йшов туди вперше, то майже нічого не знав про це місце. Від цього враження були ще яскравіші. Коли бачиш в інтернеті фото звідти, бачиш ці гігантські мачти «Чорнобиль-2», то думаєш: «Господи, оце махіна, сьоме диво світу». Але коли ти навіть не знаєш, що воно там таке є, йдеш лісом і натикаєшся на це, то почуваєшся людиною, яка пережила Апокаліпсис. Якщо хочете відчути себе саме такою людиною, то йдіть у зону.

 

– Як друзі, батьки ставляться до твого захоплення? Не просяться з тобою?

– Тато про це вже дізнатися не може, мама сприймає абсолютно нормально. А друзі після двох років мого ходіння казали: «Слухай, а може, ми підемо з тобою?». Багатьох із них я просто заразив цієї Зоною. Тепер ходять вже без мене. Якщо ідентичність Франківська – це гори, Одеси – море, то ідентичність Києва – у Чорнобилі. Більшості киян ця тема торкнулася. Усі пам’ятають порожнє місто влітку 1986 року, коли стиглі абрикоси валилися, бо нікому було їх обривати. Це гігантська травма, яка робить Київ не таким, яким він є зараз.

 

– Українська література не надто багато пише про Чорнобиль…

– Література реагує швидко на Майдан, на війну, яка точиться, але якщо говорити про Чорнобиль, то є тільки такі книжки, у яких пишуть про цю трагедію, як про місце, де час зупинився. Але реальність зараз уже інша і одну із її граней я намагаюся у цій книжці показати. Це вже не ретроспектива, вона кардинально відрізняється від усього, що було. Це фіксація одного з явищ зони, про яке глибоко не говорить ніхто.

– Чи можеш ти назвати свою залежність від Чорнобиля поганою звичкою, наприклад, як куріння чи алкоголь?

– Насправді це така паскудна звичка, адже вона дуже впливає на здоров’я. Там ніхто не виконує ці норми радіаційної безпеки. Кияни ходять туди частіше, а людям із інших міст їздити довго. Був один «наркоман» зі Львова, який з’їздив 17 разів. Щоразу йому доводилося переживати дві ночі у плацкартному вагоні, а це – дві ночі, вирвані із життя. Його результат – це вже досягнення. А киянам ніщо не заважає. І коли мене питають, чому я не обрав Азію чи Таїланд, то відповідаю, що це круто, бо найбільш екзотичне місце на землі – у трьох годинах їзди від мого дому.

 

– Що відрізняє тих людей, які відвідують зону, від соціуму?

– Усі вони нероби в доброму сенсі. Вони можуть бути дрібними бізнесменами, фотографами, офісними працівниками, професійними рибалками. Найчастіше вони ще й туристи і зовсім не люблять радіацію. Вони просто зациклені.

 

– Судячи із прочитаного, ти завше обираєш незручну погоду: то величезний мороз, то злива.

– Паскудно завжди. Найбільш золотим сезоном є кінець березня. Ще немає комарів, мало кліщів. Бо у середині квітня вже починається психоз, пов’язаний із черговими роковинами катастрофи. Влітку ходимо туди без спальника. Узимку, коли в Києві снігу ще небагато, то в зоні вже буде по коліна. У цю пору можна так заритися. Тоді розумієш, що ніхто тебе тут не знайде. От тоді відчуваєш повне відчуження. Взимку – це складно, холодно і відчуття такі, ніби прийшов туди вперше.

 

– Скільки днів найбільше ти там перебував?

– Двадцять днів. Тоді у мене було все, я навіть не виходив до цивілізації. Довго там не пробудеш. Бо можна здуріти. Це психоз. Повернувся й відразу почав писати. Розумів, що такого стану більше не буде ніколи.

 

– Чи є вже пропозиції від закордонних видавництв?

– Думаю, що скоро будуть приємні новини. Видавці кажуть, що все обнадійливо. Це не суто моя позиція, мовляв, це круто, це вистрелить у Європі. Це позиція моїх видавців, які на ринку вже 20 років, які думають, що це справді працює.

– Від чого походить назва книги?

– Причиною назви «Оформляндія» став гігантський шматок нелегальського фольклору, бо коли нелегальних туристів ловлять у Чорнобильській зоні відчуження, то на них складають адміністративний протокол, а в побутовій мові міліції цей протокол оформляють. І оскільки зона – це земля протоколів, то «Оформляндія» – це такий логічний неологізм, який я вирішив поставити в назву, але, як кажуть мої видавці, ця назва навряд чи буде працювати в Європі. Тому до неї є роз’яснення – «Прогулянка в Зону», яке залишиться для більшого загалу. Ця книжка – не тільки для тих людей, які цікавляться чорнобильською тематикою, це не є збірка якихось історичних сухих викладів, це перша українська література на цю тему. Стиль, яким я намагався все передати, – дуже емоційний, я писав максимально зсередини. Дуже сподіваюся, що скоро у мене з’являться конкуренти, бо ця тема – невичерпна. У Чорнобильській зоні є багато різних цікавих особистостей – це, наприклад, мародери, які тягають метал. То специфічні люди з особливою говіркою, з цілим пластом свого фольклору. І вже вони є чудовим сюжетом на сотню романів, не кажучи про браконьєрів, контрабандистів. Чому ці теми можуть бути цікавими? Одним зі знакових романів цього року є «Карбід» Андрія Любки. Він про контрабанду, про нелегальні чорні схеми, які зараз усім цікаві. Людей потрібно запросити вивчати такі процеси, дати зрозуміти, що Чорнобильська зона – це не якась мертва земля, вона живе далі, за своїми законами, які часто химерні. Це той самий колорит, за яким полюють всі, хто робить якісь репортажі, пише якісь тексти, колорит, якого ви не знайдете в цивілізованих місцях.

 

– Якою має бути сучасна українська література?

– Наприклад, у Польщі зараз дуже модна література реальних досвідів, а українська література – це я посиджу, пофантазую, як працюють в офісі тощо. Так, це класно, така література може бути, вона може еволюціонувати у речі, які стилістично будуть довершені, які будуть отримувати міжнародні премії за якусь стилістику, але рецепт успіху української літератури на міжнародному ринку, як я вважаю, це – максимально яскрава стилістика і література реального досвіду. Нам бракує чогось такого справжнього, як смак господарського мила на 72%. І що більше такого буде, що більше воно буде поєднуватися зі стилістичною довершеністю, то ближче наша література стане до світових взірців. І що далі вона буде туди виходити, то краще ми зможемо репрезентуватися, то більше ми зможемо відкритися світу. Чорнобильська зона така, як вона є, така, як вона була зовсім недавно, – це те, що відрізняє нас від усього світу, і за рахунок цього ми можемо дуже вигідно репрезентуватися. Власне, тому я вибрав цю тему.

 

– Чи було у твоїх мандрах щось найбільш неочікуване, те, про що ти взагалі не думав, що воно існує, а воно там є?

– Якщо говорити про візуальну частину, то перше, що я для себе зрозумів, – наскільки все там заросле. Бо раніше уявляв собі розлогі вулиці, закапелки, де все з бетону, який нібито вчора покинули. 

Я думав, що це місце наганятиме на мене сум, меланхолію, але – ні. Воно наганяє на мене тільки спокій. Коли я прихожу до тих закинутих будинків, розумію, що заспокоююся і в мене нема ніякого депресивного стану. Я помічаю, що нелегали, коли їм погано, коли в них якісь проблеми в житті, йдуть в зону і знаходять там спокій.  Я прихожу туди не до людей, бо людей і в Києві багато.

 

– Інших людей там часто зустрічав?

– Якщо говорити про зустрічі з якимись іншими людьми, з тими ж самими мародерами, то вони, звісно, були, і були не завжди приємні, але завжди без наслідків. Але наслідки можуть бути. Одного разу мій товариш з компанією йшов у зоні, їхав автомобіль, і вони не помітили його. З автомобіля вибіг чоловік і вистрелив з гвинтівки понад їхніми головами, бо думав, що то браконьєри. А потім сів у машину і поїхав.

– Страшно не буває?

– У мене був страх, коли я там гуляв удвох зі своєю дівчиною. Тоді було страшно зустріти там компанію колишніх зеків, які прийшли пиляти метал. Бо я не знаю, як усе це закінчилося б, а коли компанія з чотирьох-п’яти молодих людей, які поводяться достатньо розкуто, то боятися нічого.

 

– Ще про Чорнобиль писатимеш?

– Якщо «Оформляндія» – це історія місця, то один із наступних романів – це буде історія людей, які живуть за колючим дротом. Вона буде дуже великою, я над нею почав працювати, там дуже багато характерів, людей, які варті того, аби про них написати.

 

– Як щодо тварин? Не було такого, що ви прокидаєтеся, а вашу їжу вже хтось доїдає?

– Було. Щодо тварин: вовків у зоні дуже багато, знайомі екологи нараховують від  100 до 300 голів – це багато, як на ту територію. Вони там постійно виють, спочатку ти дуже цього боїшся, але потім розумієш, що насправді вони бояться людей. Навіть коли ти йдеш сам, коли прохолодно, то вони просто відходять. Вони не полюють на людей. Також дуже багато кабанів. Але до них дуже швидко звикаєш. Мій друг цієї весни ходив сам. У нього був такий абсолютно прекрасний випадок: він просто йшов і спотикнувся об кабана. У результаті друг втік в один бік, а кабан – в інший.  А у чорнобильських пожежників є ручний кабан. Він абсолютно нормальний і соціалізований. Є дуже багато коней Пржевальського, яких запустили в Чорнобильську зону відчуження в 90-х роках. Однак поголів’я цих коней значно зменшилося, бо їх відстрілювали за часів Януковича. Ці коні бувають дуже агресивними, якщо на них натрапити вночі, коли вони десь сплять. Така ж ситуація з лосями та риссю.

 

– А рибу там ловлять?

– Риба – це окрема тема для книжки. У мене є приятель, який працює у рибальстві там, де кордон між зоною і не зоною, там дуже багато риби. І навіть сформувалася ціла субкультура риболовів. Риболовля стартує, щойно починається сезон. Ці люди домовляються з міліцією, яка їх пропускає у саму зону, де улов набагато кращий.  Найнеприємніше з цього всього, що ця риба йде із бази «Нептун» до київських ресторанів. Я спілкувався з мародером, який розповів, що вони вивозять і рибу, і дичину, і гриби, бо це індустрія.

– Чи багато людей, які повернулися в зону після аварії?

– Є самопоселенці. Дуже показовим є випадок села Луб’янки. Це улюблене село Ліни Костенко, у неї там була секретна дача. У 2010 році там жило близько шести самопоселенців. Зараз, за останніми даними, залишилося двоє чи одна людина. Тобто на всю зону набереться, може, 50 самопоселенців. Здебільшого то бабусі, які поступово помирають.

 

– З боку Білорусі люди заходять у зону?

– У них там є своя територія, яка за розміром майже ідентична. Це Поліський радіаційний екологічний заповідник. Але вони зробили розумніше: якщо у нас все загородили парканом, мовляв, тут можна, а там – ні. То у них зона сегментована: є квадрат, в якому можна випасати худобу, але пити воду там не можна; є квадрат, в якому можна збирати ягоди, але вирощувати хліб не можна тощо. Там можна пересуватися, але це дуже популярне місце. Там живуть зубри і ведмеді.

 

 

 

 

Фото взяті із соцмережі Маркіяна Камиша

Підпишіться на «Хроніки Любарта» у Facebook та Вконтакті.