Письменник, мандрівник, автор першого в Україні технотрилера Макс Кідрук розповів «Хронікам Любарта» про те, що говорять про Україну у світі, чому жодні вибори не дають бажаного результату та що заважає українцям нарешті почати жити добре.

 

Про свої книги

– Зараз у вас триває тур містами України на підтримку другої частини трилера «БОТ. Ґуаякільський парадокс». Чи буде третя книга?

– Я планую, що так. Але другий «БОТ» виріс з першої частини органічно, тобто він з’явився сам собою, коли я дописував першу частину. Я зрозумів, що від цієї історії можна зробити відгалуження, яке буде достатньо потужним і цікавим для того, аби видати окрему книгу. І так, я планую, що третю частину трилера «БОТ» закінчу, але закладена у першій книзі ідея настільки широка, що може бути по-різному...  Думаю, що закінчення історії буде закритим, я його все-таки згорну, але знову ж таки обіцяти нічого не буду, бо до цього насправді ще дуже довго.

– Чи не плануєте екранізувати котрусь зі своїх книг, приміром,  той же «БОТ»?

– Я – письменник. Просто продумую історії і пишу, тому екранізація не залежить від мене. Вона залежить від людей, продюсерів і, зрозуміло, від коштів. Якщо для роботи письменнику потрібен тільки ноутбук і голова, то для фільму потрібно набагато більше.

Зараз до першого «БОТа» є цікавість з боку агенції  «Film.ua». Ми говоримо про екранізацію «БОТа» з продюсером Єгором Олесовим, який працював над «Незламною», але, повторюся, все зводиться до фінансування, якщо кошти знайдуться, то і фільм буде. «БОТ» не може бути бюджетним. Це дуже масштабний проект із залученням обов’язково іноземних акторів, з обов’язковими зніманнями десь там у пустелях – це те, чого не знімеш в Україні. Я сподіваюся і вірю у те, що фільм буде, але це непростий шлях.

– Коли ви створюєте образи, то асоціюєте їх з реальними людьми, чи герої ваших книг – абсолютно вигадані?

– Мої  герої часто мають прототипів, як це, наприклад, було з п’ятьма героями трилеру «Твердиня».  Я навіть не змінював імен. Герої реальні повністю: і зовнішньо, і поведінково. Головні персонажі – копії моїх знайомих і друзів, з якими я навчався у Стокгольмі, коли там жив. Мені так було легше: описувати людей, яких знаю. Навіть не так описувати, а вгадувати, якими будуть їхні дії у тих ситуаціях і обставинах, куди я їх помістив. У решті книг, безперечно, багато героїв мають прототипів у реальному житті, але значно меншою мірою, як це було у «Твердині».

 

Про українську літературу

– Як оцінюєте сучасний стан книжкового ринку в Україні?

– Я оптиміст, тому оцінюю позитивно. Безперечно, є проблеми, є куди рости. Але у нас вже є ринок – це дуже добре, на ньому можна заробляти на життя. Багато хто думає інакше, але я переконую, що ринок є. Він, можливо, не потужний, але стоїть на ногах.

У 2009 році, коли я починав писати, було круто, якщо ти продавав за рік одну тисячу примірників. Зараз особисто для себе вважаю провалом, якщо за три місяці з початку продажу книги, зі старту промо-туру не продав п’ять тисяч примірників. Я не маю рожевих окулярів і прекрасно розумію, що проблеми є. Українці катастрофічно мало читають, ми просто випадаємо з контексту світової культури, бо весь час вважали, що ми – нація, яка багато читає, але так не було. І зараз ми такою нацією тим більше не є. Якщо порівняти відсоток людей, які читають в Америці, і в нас, то це – різниця у рази. Але, поза тим, тенденції хороші, вони зберігаються, ми ростемо, і я переконаний, що все буде добре.

– Як вважаєте, чи варто у школах активніше вивчати сучасну літературу?

– Ти маєш щось зробити, щоб тебе вивчали у школах, а не тому, що ти просто «сучукрліт» і треба, щоб про тебе знали. Я зараз взагалі скептично ставлюся до програми з літератури у школах. У мене таке враження, що вона створена не для того, аби прищепити дітям любов до читання, а для того, щоб їх задовбати. Чи хочу я бути в цій програмі? О ні! Це радше почне відштовхувати, аніж зацікавить.

– Українська молодь все частіше віддає перевагу електронним варіантам книг, аніж друкованим. Як це зараз впливає на книжковий ринок і чи зникне друкована книга?

– У нас, можливо, й зникне. Це погано. Це дуже широке питання і воно не має значення у контексті глобального ринку, воно має значення у контексті піратства та відсутності піратства. Уся проблема в тому, що вони качають, що вони крадуть. Купили електронну книгу – будь ласка, читайте. От із цим справді у нас велика проблема, адже молодь навіть не має усвідомлення того, що вона має платити. І коли хтось купує ліцензійний продукт, то на нього радше дивляться, як на ідіота. Ось це справді сумно. Це треба змінювати. Бо навіть на гіперрозвинутому американському книжковому ринку друкована книга переважає.

 

Про совок, кризу і війну

– Західна Україна прийняла багато вимушених переселенців. Однак, попри все, серед них є люди, які переконані, що Росія – не окупант, Крим – це не Україна, і в тій ситуації, що виникла на сході, винні «бандерівці». Чи може це вплинути на жителів західних регіонів?

– Це вже впливає. Хай що хто каже, ми – різні. Я навіть кажу не про мову, а більше про менталітет, про бачення життя. Не беруся засуджувати чи виправдовувати. І якщо ми зможемо припустити, який це матиме вплив через п’ять років, то далі наслідки будуть більш розмитими.

Нам передусім потрібно робити себе кращими, щоб ті люди, які переїхали у Західну Україну, почали бачити контраст, почали хотіти жити так само. Це починається не з пафосних слів, а з того, що коли людина гуляє з собачкою, вона просто бере з собою целофановий пакетик і забирає за улюбленцем його лайно. Я думаю, якщо на Заході люди почнуть прибирати лайно за своїми собаками, то ніякі обставини на них не вплинуть.

– Ви досить активно висловлюєтеся з приводу суспільно-політичних процесів в Україні. Як оцінюєте останні події: Майдан, анексію Криму, війну на сході?

– Я ненавиджу тупих хейтерів, які просто поливають все лайном, ні в чому насправді не розбираючись. Ненавиджу скигліїв, які вибрали владу і через три місяці кричать, щоб її знімали. Сумно, що через 20 років після розпаду Радянського Союзу ми залишилися совком. Ми можемо говорити українською, можемо казати, що ми хочемо в Європу, але залишатися тим самим довбаним совком. 70 років нам розказували, що держава має за нас робити все. Це дуже класно звучить, але не працює. Тільки якесь суспільство намагалося упроваджувати таку ідею, йому доводилося обгороджувати себе колючим дротом і влаштовувати концтабори на своїй території.

Наші люди звикли, що їм завжди хтось щось винен. Кажуть, що олігархи крадуть. Візьміть, наприклад, статки того ж самого Порошенка: якщо ми просто все в нього заберемо і поділимо на всіх, то вийде приблизно триста гривень на людину разово. Ідеться не про олігархів, ідеться про те, що ми не виробляємо достатньо, щоб жити гарно. Для того щоб жити достойно, потрібно не змінювати владу, а працювати і виробляти більше. Люди цього не розуміють. Яскравий приклад – Львісько-Волинський кам’яно-вугільний басейн: шахтарі постійно страйкують. Я знаю, що скажу страшну річ, і мене будуть тролити, але... Вони не отримують грошей і звинувачують уряд.

А чому вони не говорять, що їхнє вугілля не горить? Раніше, коли був Донбас, ми змішували волинське вугілля з донбаським у співвідношення 1:4, і за таким принципом воно починало горіти. Є купа людей, які виробляють продукт, що нікому не потрібен. Що відбувається у цивілізованому світі в цьому випадку? Підприємство закривають. Воно збанкрутіло – так, це сумно. Багато сімей залишилися без годувальника, але ж ніхто не забирає гроші в «Microsoft» чи «Apple», щоб дати їх тим, хто не виробляє нічого. Я не політик, я не знаю, що з цим робити. Але проблема не в тому, що поганий уряд. У нас має зникнути те ідіотське, вдовбане поколіннями радянщини усвідомлення, що нам хтось щось винен. Якщо ти не працюєш, не виробляєш нічого, значить, змінюй професію, спеціальність, або просто йди і жебракуй. Це звучить дуже жорстоко, але згадайте Америку 1929 року, Південну Корею 1955 року, Швецію 1972 року, згадайте Польщу 1991 року – всі через це пройшли.

Зараз у нас вперше за багато років бездефіцитний бюджет, і нарешті золотовалютний резерв почав рости. І що ми з цими грошима робимо? Піднімаємо зарплати! Знаєте, чому? Можна говорити, що Яценюк поганий, але він не ідіот. Він розуміє, що їх піднімати зараз не треба. Ці гроші потрібні, наприклад, щоби збудувати в Луцьку завод, який буде виробляти електричні двигуни для американських автомобілів «Tesla». У нас дуже виріс долар і дуже дешева робоча сила.

Ми, як Китай, можемо робити і дешево, і якісно. Давайте підпишемо угоду і будемо брати сюди валюту. Але для цього треба вкласти ті гроші в завод, а не роздати їх людям. А що зараз? Ми нарешті стабілізували економіку, в нас є гроші, але ми збільшили зарплати. Далі – інфляція. Але Яценюк не може не дати цих грошей, бо якщо зарплати не зростуть, то його завтра винесуть з будівлі уряду. Я не ідеалізую Яценюка, просто кажу, що і він, і Порошенко зараз в дуже складній ситуації. У цих людей є все, вони могли просто плюнути й усунутися від керування країною. Але ризикують. А той совок у головах переважної кількості українців, на жаль, не дає їм можливості зробити те, що вони мають зробити.

– Скільки Україні треба часу, щоб вийти з кризи й позбутися відголосу радянщини?

– Десятиліття як мінімум. Ми десяток років проїдали, не допрацьовували до курсу 8 гривень за долар, постійно вигрібали з золотовалютного резерву. Тоді ми тримали його жорстко, а тепер мусимо розплачуватися. Не важливо, хто буде: Янукович, Порошенко, Путіна сюди, Тягнибока чи Ляшка – нічого не зміниться. Ми просто маємо працювати і маємо рости, і це дуже довгий процес. Десять років як мінімум, якщо ми все зробимо правильно. Чи витримає все це народ – я не знаю.

– Чому в Україні так важко і довго триває процес становлення незалежності?

– Совок. Ми щоразу вибираємо собі владу і самі ж її зносимо. Усі чекали месію, мовляв, він прийде – і все буде добре. Можливо, пора задуматися, що не з керівниками щось не так, а з тими, хто вибирає?  Чому немає страйків, скажімо, у Британії? Бо британський уряд не платить гроші людям, крім тих, хто працює на саму державу. Усе приватизоване. Там держава збирає податки, розділяє їх і забезпечує оборону. Якщо якесь підприємство збанкрутіло, то в людей апріорі немає думки йти під будівлю уряду і страйкувати. У нас всі чекають, що має хтось прийти й просто так дати всім більше грошей. Влада всім винна. Тому вибори в нас розцінюють не як спосіб отримання нових можливостей, а як можливість отримати більше халяви, більше пільг, більше грошей невідомо звідки і так далі. Змінювати потрібно не владу, змінювати потрібно людей. Це як той мем: хто хоче змін? – всі підняли руки. Хто хоче змінюватися? – жодної руки.

– Як думаєте, чи потрібно повертати Крим?

– Якщо бути об’єктивним, Крим ми зараз не повернемо. Чи в тому є щось погане? Так, у нас забрали частину території. Але він був збитковим. Там жили російськомовні громадяни. Там ніхто не читав і не говорив українською, там були люди ще більш совкові, ніж тут, люди, які завжди голосували за проросійські партії. Крим – це Україна. Питань немає. Весь світ знає, що Крим – це Україна.

Те, що зараз він не в економічному і не політичному житті України, – це плюс. Бо в нас довгий шлях, і нам не потрібна величезна кількість людей, які голосуватимуть за проросійські партії на кшталт комуністів.

– Ви багато подорожуєте. Що говорять і чи говорять взагалі про Україну у світі?

– Говорять, звичайно. Тільки всі вже забули про Кличків, про Шевченка, але знають про Чорнобиль і війну. Про нас думають, як про Іран. Ніхто не знає, що у нас є свої театри, письменники, музика, що ми літаки свої складаємо, що у нас є ракети. Про нас знають,  як про країну, яка не може подолати корупцію, країну, яку роздирають війни між якимись там племенами і невідомо за що. Тому тим, як про нас зараз знають, нам не треба пишатися. Цього треба соромитися.

– У  2012 році ви брали участь у виборах. Для митця це ризиковано. Як може вплинути політична діяльність на письменника?

– Коли письменник йде в політику, то це не гірше, аніж коли у політику йдуть спортсмени чи бізнесмени. Письменники мають краще інтелектуальне підґрунтя, щоб працювати в парламенті, ніж спортсмени, і краще моральне підґрунтя, ніж бізнесмени. Так, це, мабуть, вбиває письменника, але я не вважаю це чимось поганим. І радше навпаки, бо письменник – це моральний авторитет, який більше дбає про те, як про нього думають, ніж про якісь матеріальні  здобутки –  це плюс.

Хронікер

Макс Кідрук – український письменник, манд­рівник. Народився 1 квітня 1984 року в смт Володимирці Рівненської області.  За освітою інженер-енергетик. Загалом побував більш ніж у 30 країнах і написав понад десяток книг. Здебільшого працює у жанрі технотрилер. На початку 2012-го Кідрук заявив про завершення роботи над першим українським технотрилером. Книга під назвою «Бот» вийшла у світ 25 вересня того ж року.

 

Підпишіться на «Хроніки Любарта» у Facebook та Вконтакті.