«Хроніки» вже не вперше з захопленням слідкують за мандрами лучанина Олександра Оришка. На його рахунку подорожі до понад 40 країн світу. Альпініст, велосипедист і оптиміст по життю повернувся нещодавно з далекої Індії. Разом із друзями він подолав 1100 кілометрів на велосипедах північчю Індії, побував на другому найвищому автомобільному перевалі у світі (5360 м). Вражень – на години розмов. Ми обрали найцікавіші моменти.

Як усе починалося

«Коли я був малим, то ми з мамою їздили до бабусі у село. Воно за 160 кілометрів від Луцька, у Тернопільській області. І в одній із поїздок я почав маму діставати, що хочу поїхати на поїзді. А до 12 років я жодного разу не їздив потягом, хоча ми свого часу жили біля залізничного вокзалу і я дуже любив дивитися на поїзди. І от одного разу ми з села поверталися дизелем. Пам’ятаю цей момент як сьогодні. Це було так незвично!»

«Спорт певною мірою розширив мої горизонти. Я починав із легкої атлетики, ходив на плавання, волейбол і навіть фехтування. Перший мій виїзд без батьків на змагання з легкої атлетики був у Іваничі. Мені так цікаво було, жили в інтернаті. Зараз це комусь, можливо, смішно звучить, але то був новий досвід і все було цікаво».

 

Олександр побував у більш як 40 країнах світу і ставить собі за мету щорічно пізнавати бодай одну нову країну

 

«У шостому класі я побачив передачу про гори чи альпінізм. І тут я зрозумів: я це хочу, мені це потрібно. Почав шукати, розпитувати в школі у вчителів, де збираються ті туристи в Луцьку. Прийшов на перше заняття з туризму, ми в’язали якісь вузли з мотузок, а потім тренер показала слайди з горами. Я зрозумів: це моє. То був вівторок, вересень, 1995 рік, а вже у суботу ми поїхали на змагання в Гаразджу, де я виборов перші місця».

Про спонтанність

«Індія – це була авантюра. Я вечеряв із друзями, і тут мені товариш кидає гіперпосилання на звіт із велоподорожі Індією. Я відкрив. Уже за хвилину відписав: «Їду, де купувати квитки?».

«Гімалаї відрізняються від усіх тих гір, де я був, передусім масштабністю. Коли дивишся на семитисячник – це реально страшно». 

Легко дивитися на гори знизу. Втім, коли мова заходить про такі висоти, їх масштаб порівняно із крихітною людино - вражає

 

«Нічого не знав про Індію. Знав, що всі туристи їздять на Гоа і в Шрі-Ланку. Знав, що індусів дуже багато, що вони бідні, працюють за копійки і не мають що їсти. Знав, що слони і корови для них священні».

Про білих людей

«Індуси не агресивні. Але їм дуже цікаво, який ти маєш вигляд, що ти робиш, що їси, в чому одягнений, який у тебе велосипед. Їм цікаво не лише на це подивитися, а й помацати».

«Однієї ночі ми зупинилися далеко від села. Запитали лише у місцевого, чи можна тут ставати на кемпінг. Він нам: «Немає питань». А вже за деякий час на нас збіглося мало не півсела дивитися. Було ніяково. Ставимо намети, варимо їсти, а вони за метр-два сидять і дивляться. Але потім ми вечеряли, розслабилися й почали з ними говорити… Подружилися, одне слово. Взагалі люди виховані. Не беруть чужого, не крадуть, це просто цікавість, бо вони такого не бачили».

Спілкування з індійськими дітьми - одні із найкращих вражень від поїздки. В Індії діти також носять шкільну форму, як і в Україні

 

«Зранку до нас прийшов учитель, зібрав, мабуть, усіх місцевих школярів і почав нам дякувати, що ми зупинилися у їхньому селі. Він казав: «Завдяки вам діти змогли побачити, як подорожують туристи, їхній побут». Бо у них білі туристи – велика рідкість. Наш маршрут був геть не популярний, дістатися туди можна лише на велосипеді чи мотоциклі».

«Ми говорили англійською, і для них це був дуже цікавий досвід. У Індії в кожному штаті різні діалекти і в мене таке враження, що англійська – то їхній спосіб порозумітися між собою. Але всі вчать мову і для того, аби вирватися зі своєї провінції, мати можливість розвиватися, влаштуватися на роботу. У Делі був випадок, коли до нас підійшов студент просто з проханням поговорити англійською, бо він вивчає цю мову».

Про індусів

«Аби кайфувати в Індії, потрібно розслабитися і сприймати все спокійно. Бути в Індії буддистами певною мірою, якщо так хочете».

«У кожному штаті все по-різному. Є ввічливі, культурні, чесні, намагаються догодити туристу. А є такі, які дурять і обманюють, намагаються нажитися. Видно, що у штатах, де продають алкоголь, і п’яні лежать. У Ладаці (Західний Тибет), де більшість буддистів, люди здалися добрішими й розумнішими».

«Якось ми показали одному індусу фото з подорожі. А він так здивувався: де це таке? Ми кажемо, мовляв, хлопче, це за 200 кілометрів від тебе, це твоя країна. А є такі, які їздять, щось бачать. Усе, як і у інших країнах: є люди, які замикаються у своїх чотирьох стінах, а іншими керує цікавість, бажання дізнаватися щось нове».

 

Нежіночу роботу виконують в Індії жінки. Ця леді несе на голові бетонну суміш на будівництво

 

«Загалом ціни такі, як у нас, в Україні. Я не сказав би, що дешево. Але в Індії можна торгуватися. Ціну вдавалося збивати мало не на 80%».

«Містом жінки переважно ходять у сарі, в європейському одязі – одиниці. Ті, що мусульманки, то вдягають паранджу».

Про життя у горах 

«Ті, хто живе на чотирьох тисячах над морем, справді якісь інакші. Спокійні, нікуди не поспішають. Навіть на такій висоті намагаються город тримати. Жити у таких умовах досить складно. Цивілізація за 80 кілометрів. Єдине, що я не зрозумів, – звідки вони гроші на життя беруть у тих горах».

«Ми спілкувалися з монахом. І коли сказали звідки, то він почав розпитував про стан у країні. Знає, що є війна, знає різницю між Заходом України і Сходом. Розказував, що у них теж свого часу була схожа війна, порівнював, питав нашу думку. Питаємо, звідки така обізнаність? Він нам: «Хлопці, у мене ж телевізор є». 

Гімалайські гори чарують. Це - найвищі вершини світу, які утворилися від зіштовхнення плит

 

«Ми їхали однією з найстрашніших доріг світу. Дивишся вниз – а там провалля і де-не-де розбиті авто валяються. Пологих схилів немає – одразу на 200-300 метрів обрив».

«Не знаю, за рахунок чого вони там щасливі, але вони справді якісь більш задоволені життям. Я відчув це і на собі. Не те, що щастя, а якийсь спокій, умиротворення. Певно, природа відіграє свою роль. Я багато де був, але такої природньої краси мало де бачив. І вона всюди різна».

«Люди, які живуть у Тибеті, далекі від проблем цивілізації. Вони не переживають за курс долара. А у нас велика проблема через війну з самим собою. Люди не можуть переварити всю інформацію, не знають, чому вірити, не до кінця розуміють, що відбувається. А там таких проблем немає. У наших віддалених селах люди, мабуть, теж щасливіші».

«Для мене таке життя в глибинці було би нудне. Мені потрібна зміна обстановки, аби зрозуміти себе. Хоча певний час я хотів би так пожити».

Про побут

«В Агрі ми взяли квитки на поїзд і заплатили за вхід у віп-зал для очікування. Що таке віп-зал? Це кімната з кондиціонером. І в певний момент, сидячи в такій кімнаті, ти розумієш, що у тебе між ногами бігають щурі. Я коли побачив, то зрозумів, що на тій лавці сиджу тепер тільки з ногами».

«Біля перону стоїш, розслабляєш погляд і скільки можеш охопити, стільки бачиш, що все кишить щурами. І ходить хлопчик по коліях, збирає пляшки в мішок. Картина шокує. А ми чекаємо на крутий поїзд типу нашого «Хюндаю».

 «Були такі картини: сплять де хочуть, там же ж ходять в туалет. Умови – моторошні. Деякі під тентами живуть біля дороги. Там і діти, і щурі, і мавпи поруч…»

Торговці вуличною їжею у Делі. Горішки, фрукти, пляцки - звичайна і проста їжа індусів

 

«Мене дуже здивувало те, що в Ладаці у жодному магазині чи у продавців вуличної їжі немає целофанових пакетів або пластикової тари. Це або паперові вироби, або з тканини, або й узагалі тарілки з листя, зроблені а-ля пап’є-маше. Мотлоху набагато менше, аніж у наших Карпатах».

«Дорожній рух в Індії – це щось неймовірне. Я поняття не маю, як вони їздять. Усі сигналять. Це в них і «привіт», і «дай дорогу», і «пропусти»… Спочатку це дуже дратувало. Якби українця кинути в центр Делі, вийняти з вух навушники, то він не знав би, куди йому тікати. Мало того, що рух правобічний, то усі ще й сигналять. Тук-тукі, мотоциклісти, велосипеди, корови, авто – це все видає якийсь звук і кудись їде. Але хай як дивно, я не бачив жодної аварії».

Про рукотворну красу 

«У Делі ми були в Свамінараян Акшардхам. Це святиня і музей, де показано усю історію Індії, з експозиціями, демонстрацією фільмів. У центрі комплексу стоїть храм, інкрустований усередині дорогоцінним камінням, білим мармуром. Споруду заборонено фотографувати всередині. Можна лише купити каталог чи листівку з цього місця».

Знаменитий Тадж Махал, храм, збудований імператором Шах Джахан Мугалом як мавзолей для своєї персидської дружини Мумтаз-Махал

 

«Одна жінка нам розповіла,  що це для того, аби відвідувачі храму могли відключитися від своїх проблем, не відволікатися на дзвінки, фото, а мали можливість повністю бути спокійними. Побути з собою наодинці. По периметру храму вирізано  147 слонів. Під кожним із них вирізані мудрості, які дають знову ж таки поживу для роздумів».

Про мандри 

«У мандрах треба бути до всього готовим. Один наш колега впав із велосипеда на швидкості 60 км/год. Сильно подерся, шолом поламав, але загалом цілий. А за кілька днів до походу на нашому маршруті з’їхала земля, загатила річку, вода затопила село і дорогу, якою ми мали їхати. Тому два кілометри з велосипедами в руках і рюкзаками довелося йти через гори козячими стежками».

«Коли пізнаєш більшу кількість людей, культур, то можеш проаналізувати й себе, змінити власне ставлення до життя. У нас люди замикаються у самих собі і не можуть порівняти своє життя з життям інших. Вважають, це проблема. Тоді важко отримати кайф від того, що маєш чи можеш мати. Хіба це таке вже щастя – поїхати в Туреччину на пляж? Як на мене, то це марна втрата часу».

Олександр Оришко, Максим Одноволюк та Олексій Страшко (зліва направо) – мандрівники, які подолали велосипедами більш як тисячу кілометрів загадковою Індією

 

«Не уявляю свої мандри без фотоапарата. Фото допомагають мені показати рідним, де я побував, і відтворити ті емоції, почуття, які відчував у той момент. Знімки ніби переносять у минуле, і це гарне відчуття».

«Починаєш летіти додому тоді, коли те, по що приїхав у ту країну, тобі вже приїдається, стає буденністю. З Індією такого не було. За кожним перевалом – новий краєвид, який кардинально відрізняється від попереднього. Тому Індії було мало, бо вона всюди різна. Хочу туди ще, вже намітив один маршрут».

«Хочу дуже в Антарктиду і, звичайно, на Еверест. Це поки що мрія, бо потребує великих фінансів. Але якби мені випала така можливість – поїхав би не задумуючись. А наступною для мене буде та країна, куди знайду дешевий квиток». 

Олександр Оришко висловлює подяку
за допомогу в організації поїздки
ТМ «Дмитрук».

Озеро Нігсен у місті Шрінагар. Ось на таких човнах торговці проподають спеціаї та прянощі

 

Кольорові і чудернацькі вантажівки в індійських містах. Тут - вирує життя

 

Люди у горах більш розуміють себе і світ навколо, оскільки ближчі до природи

 

Дівчинка-пастух. Схоже, до праці тут привчають з малечку

 

 

 

Мандрівник згадує: вночі температура опускалася до -10, а вдень, бувало, досягала +48 градусів у тіні

 

Жінки в Індії носять традиційний одяг, який називається сарі. Такий місцевий звичай робить цю країну ще більш барвистою

 

Одне з індійських сіл. Життя посеред пустелі

 

Ганеш - божество з головою слона. Він прибирає всі перепони для кожного, хто попросить його про допомогу. Це індуський бог успіху і мудрості.

Бурхлива річка Інд свого часу вона знесла міст, рештки якого видніються під новим мостом

 

Делі живе своїм життям: голосним, кольоровим і цікавим

 

Звичайна картина міста Лех, центру Ладакху, частини штату Джамму і Кашмір, який ще називають «малим Тибетом» через схожість природи

 

Місцеві дітлахи цікаві

На висоті 5 тисяч метрів. Готелі - тисячі зірок. Що може бути краще?

Діти в першу чергу питали чи є шоколад, каже Олександр. Дітлахів вгостили цукерками. Дівчинка, каже мандрівник, була така брудна, що здавалося багнюка почне сама відпадати від шкіри

На перевалі в 5360 м. Ці кольорові стрічки - обереги. Тут їх залишають туристи

Підпишіться на «Хроніки Любарта» у Facebook та Вконтакті.