На Луцьк неминуче падав жовтневий вечір. Місто завмерло, вслухаючись у шурхіт бюлетенів. МЯР спровадив з кабінету останню групу бабусь-плакальниць, яких записували для ефіру на «Аверсі», відпустив секретарку, втомлено закрив двері на ключ, повільно зняв краватку і визирнув у вікно.
Внизу алеєю походжав кволий пікет тролейбусників, жбурляючи знічев’я каштани в опудало, яке здаля нагадувало мера одного західноукраїнського містечка. Вгодовані депошники тролили його через купівлю електричного автобуса. На сходах мерії в балії купалося кілька опозиційних депутатів бальзаківського віку, а депутатки пристрасно терли їм спинки. Із двору навпроти вилетів дует із впорядкування дворового безладу. Часу в цих двох було обмаль, пацани не встигали, і на дорозі біля поштамту залишилося лежати кілька гранітних плит. «Ця лавка присобачена тут за ініціативи...»
«Усе проти мене». Миколі Ярославовичу здалося навіть, що Святий Миколай умисно повернувся до нього спиною й у розпачі здійняв руки до небес. Мовляв, ну що з моїм недолугим тезком поробиш?!
«Повсюди вороги і зрада», – промимрив МЯР і поглянув на захід, звідки небесне світило надсилало на втомлене місто останні промінчики надії. «Вхопитися б за них», – мріяв Микола Ярославович.
З лялькового театру у сутінках почали пірнати в іномарки члени його штабу. Закінчувалася чергова передвиборча нарада. Адмінресурс Володимира Петровича поволі розчинявся у жовтневому тумані.
Чиновницька братія вже майже у повному складі весело вивітрилася з мерії. Народ поспішав у п’ятничні генделики і на футбол. Увечері грала «Волинь», але МЯР уже давно був небажаним гостем на «Авангарді». Ну, як небажаним – його статусно запрошували, пропуски дарували, але ж почувався він там тепер, ніби в чужій пісочниці.
У «Фейсбуку» також усе вимерло. Зелені вогники в чаті світилися тільки у ботів. Одиноко в мережі. Навіть технологи припинили набридати есемесками.
– А може... – згадав про п’ятницю МЯР і потягнувся у дальню шафку...
...Кроки внизу вже зовсім стишилися. Старий «Джоні Вокер» міцно обійняв МЯРа, майбутнє бачилося не таким похмурим, як цей паскудний жовтневий вечір. Микола Ярославович почав було навіть мріяти про щасливу і безтурботну пенсію, аж тут у двері тихо пошкрябали.
Потім ще раз.
МЯР напружився.
Потім прокрутилася ручка замка і двері прочинилися.
У кабінеті війнуло підвально-памперсним.
Паркетом від дверей чимчикував чудернацький дідок. На зріст – наче гном. Мідного кольору, та й сам він був, схоже, справді з якогось металу вилитий. Мер одного із західноукраїнських міст не зміг нічого іншого вимовити, крім:
– Ти хто? Моя білочка?
Гномик завмер на півкроці й виклично кинув МЯРу:
– Ну ти подумай тільки, кожний вельможа спочатку кличе до себе, просить допомоги, а потім запитує, хто я такий! Я – кликун! Сам же мене в це місто закинув. Тож просив розказувати своїм підданим про чергову роздачу хліба, грандіозні циркові вистави, напади ворогів...
Дідок замовк і почав шурхотіти чимось у мініатюрній кишені. Видобув звідти папірця, кинув МЯРу на стіл. Той пробіг поглядом по своєму ж розпорядженні: «Задля популяризації... Виділити... Запровадити... Історична довідка... Сильний голос, артистизм...»
– То ти теєво... Сусід мій? Недалеко тут жиєш? Чому тільки зараз придибав? Старий став, як і я?
– Слухай, молодий, кажи, про що хочеш людям сказати? Що там мені накликати завтра в місті?
Дідок вмостився на улюбленому ослінчику МЯРа, якого той ховав від стороннього ока біля найтеплішої батареї кабінету, закинув ногу на ногу і придивлявся до «Джоні Вокера».
МЯР натяк зрозумів. Дзенькнули склянки, хруснув лід.
Отетерілий більше від візиту, аніж від старого шотландського скотчу, Микола Ярославович збагнув, що таки може схопитися за останні промінчики холодного жовтневого сонця.
– Розумієш, у князі цього міста знову йду. У замку сидіти хочу ще кілька літ. То, може, порадиш, чим челядь задобрити, нарід не гнівити і як після цього всього жити?
У мідних нутрощах кликуна заскрипів «Джоні Вокер», дідок по-діловому підвівся, поправив елегантного кептура і затріщав:
– Міст через Сапалаївку ще раз відкрий, а краще щось там доремонтуй і скажи, що новий забацав. Басейн в 26-й школі теплою водою наповни і також ще раз подаруй місту. Що там у тебе з гарячою водою? Бо часом ніби й пристойні городяни мене лапають, а тхне від них, наче у середні віки від татарських коней.
– Ображаєш, старий, уже два дні як увімкнув!
– Дурний ти розтелепа. Зарано увімкнув, ніхто не оцінить того так рано. За тиждень до віча виборного треба воду дати. Умиються і задоволені прийдуть. Придумуй, що хочеш, але вимикай!
МЯР почав водити олівчиком у блокноті, як колись під час дзвінків Бориса Петровича.
– Стадіон якийсь відкрий. Немає вільного? Старий переназви, треба ініціативу у твоїх ворогів перехопити, бо вони народу про спорт і здоров’я, а ти – про інфраструктуру, інвестиції та капіталізацію. До людей тягнись, простішим будь, чуваче! З дорогами як у місті? Чув, ремонтував ти багато за казенний кошт...
– Аякже, от-от почну стрічки перерізати...
– Покличеш мене, розтрублю, який ти славний князь. Що там? Проспект Волі, міст через залізницю... Хоча б одного дня це все не відкривай. А краще так зроби: в понеділок проспект до університету відкрий, у вівторок – міст з одного боку, у середу – проспект після університету, а в четвер перед віче – інший бік мосту. Тебе містом на руках носитимуть...
– Ага-ага, обіцяли вже поносити і показати, як пішоходам «добре» в місті бродити калюжами і розбитими хідниками...
– Пообіцяй їм, що якщо станеш знову князем, подаруєш машини...
Кликун хотів ще трохи навішати компліментів МЯРу і його команді, але в нього заспівала мобілка.
– Володимире Петровичу, півгодини – і буду у вас. Зараз із клієнтом вже прощатимуся. Що у вас? Сповістити про те, що все в області добре? Кого?!! О, тоді готуйте «Рошен», якраз закусю. Висилайте машину...
Підпишіться на «Хроніки Любарта» у Facebook та Вконтакті.
Коментарі