Події літа 1920 року на Волині були надзвичайно кривавими. Бої під Корцем, Рівним, Острогом, Дубно, сутички на Поліссі. Ріки Горинь, Случ, Стир, Іква стали оборонними рубежами. Що ми знаємо про ці давноминулі події? На Волині залишились поховання польських та українських вояків, червоноармійців. Свого часу радянська пропаганда підживлювала цими подіями свій історичний міф, забуваючи сказати, що на шаблях Першої кінної намагались експортувати ідею світової революції у Європу. Нав’язати сусіднім державам «гегемонію пролетаріату».

Літо 1920-го. Телеграфом, вночі 4-го липня, з Рівного було передано за підписом Будьонного і Ворошилова у Харків, на ім’я «товаріщєй» Сталіна та Єгорова, наступний текст: «Пілсудський може бути впевнений, що його підла авантюра жорстоко буде розбита шаблями звитяжної Кінної армії. Хай живе польський пролетаріат. Хай живе Польська радянська республіка». Але до цих подій призвела низка інших.

 

 Більшовицький агітаційний плакат. 1920 рік. Фото printeres.com

 

Після підписання Варшавської угоди відбувся вдалий київський похід для збройних сил Польщі та УНР. Та більшовицьку армію розгромити не вдалося. Спочатку настала оперативна пауза, а потім під тиском переважаючих сил ворога планомірний відступ з боями по всій лінії фронту. 26 червня командувача фронтом генерала А. Лістовського замінив генерал Е. Ридз-Смігли. Під кінець червня 1920 року польські та українські війська відійшли та закріпились на берегах рік Уборть, Случ і Горинь.

Загалом, Український фронт (більшовицький «Південно-західний фронт») розподілявся на три частини. Північний відтинок обороняла 3-тя армія у складі 1 та 7-ої дивізій піхоти, 7 кавалерійської бригади та 6-та українська січова стрілецька дивізія.

Центральну частину фронту тримала 2-га армія генерала К. Рашевського. Вона мала у своєму складі 3-тю та 6-ту піхотні дивізії, кавалерійську дивізію, 1-шу та 10-ту резервні піхотні бригади. Південніше діяла 6-та польська армія.

Кінна армія С. Будьонного глибоко вклинилась між 6-ою та 3-тьою арміями і тиснула 2-гу польську армію, вибиваючи її підрозділи з зайнятих рубежів. Виявилось, що мобільна масова радянська кавалерія, яка мала підтримку у вигляді танків та бронемашин, артилерійських підрозділів, кулеметних тачанок – досить грізний суперник. Кавалерія робила швидкі маневри, виходила на фланги і тили, знищувала обози і залізничну колію. Її швидкі випади та рейди змушували до відступу цілі ділянки фронту. Більш повільні піхотні підрозділи польської армії не могли оточити свого суперника і завдати йому вирішальної поразки попри те, що практично нависали на крилах червоної кінноти. Польське командування намагалося підсилити 2-гу армію, яка потерпала від несподіваних атак будьонівців, кавалерійськими підрозділами з інших ділянок фронту.

У той час залізницею з півночі перевозили 1-шу кавалерійську бригаду і концентрували її в районі залізничної станції Здолбунів. 21 червня під Рівне прибув 11 полк уланів. Уланам наказано зайняти оборонну лінію по р. Горинь та підтримати групу капітана Вольфа (2-ий батальйон 37-го полку піхоти і 2 батареї гармат). Ці заходи виявились не зайвими, оскільки не вдалося закріпитися в районі Корця.

Трагічна оборона Корця

Директива командуючого Південно-західним фронтом за № 448 від 15 червня вказувала наступні завдання для Першої кінної: «З метою остаточного знищення 3-ої польської армії та подальшого розвитку основного удару на Польському фронті на Рівне-Брест… Командарму Кінної: 45-ту дивізію, скеровуючи в район Житомир-Шепетівка, двома дивізіями з району Житомира не пізніше 20 червня захопити район Новоград-Волинська і після приєднання до Кінної армії двох дивізій, що діють в районі Коростеня, стрімким наступом захопити район Рівне».

Завдання Кінна армія почала виконувати 19 червня. Маючи на меті перейти р. Случ і захопити Новоград-Волинський. 12 армія наступала північніше і мала захопити важливу залізничну станцію Сарни та не пізніше 27 червня вийти на лінію р. Уборть – Олевськ, лінію р. Горинь між Степанем та Клеванем.

 

Артилерія Першої кінної на позиції. Фото Рівненський краєзнавчий музей

 

Після тижневих боїв Перша кінна нарешті досягла успіху. Її підрозділи переправилась через р. Случ, захопили Новоград-Волинський та почали переслідувати польські війська, що відходили на Корець.

28 червня 8 полк піхоти легіонів зайняв позиції на східній околиці містечка Корець. Тут знаходились 1-ий та 2-ий батальйони. Заледве  встигли обладнати такі-сякі позиції як по дорозі з Новоград-Волинська з’явився панцерник, який відкрив вогонь з гарматки та кулеметів. Він вперто просувався вперед і майже виїхав на позиції оборонців. Солдати не злякались такої нахабної ворожої атаки. Гармаші поспіхом почали викочувати гармату на позиції, щоб  знищити панцерник. Після кількох гарматних стрілен ворожа бойова машина відійшла. До самого вечора тривала перестрілка.

Кіннота будьонівців прорвалася до Корця з іншого напрямку, через село Гвіздів. Лава будьонівці з оголеними шаблями почала захоплювати північну частину міста. Там знаходився табір з обозом, праненими. Від несподіваної ворожої атаки виникла паніка. Серед того хаосу офіцери не могли організувати контратаку. Третій батальйон вийшов з міста і на його позиціях почали організовувати оборону, щоб допомогти тим підрозділам, які залишались у Корці. Командир першого батальйону капітан Густав Свідерський з ад’ютантом та жменькою солдатів намагався пробитися через усе місто на захід, але потрапив у полон. Було отримано наказ відступати за р. Горинь у напрямку на Горбаків. Ворожі панцерники намагались переслідувати відступаючу піхоту, що відстрілювалась. Один з них був знищений 2-ою батареєю 3-го артилерійського полку.

30 червня, за іншими даними 1-го липня польське командування намагалося організувати рейд на Корець. Задіяли один батальйон 37-го полку разом з артилерійською батареєю та підсиленням у вигляді кількох ескадронів кінноти. Для піхотинців цей похід завершився трагічно. Батальйон з різних сторін заатакувала кіннота Будьнного в районі села Даничів Гощанського району. Тут загинуло або потрапило в полон 376 жовнірів та певна кількість офіцерів.

Рівненська битва

Польська 3-тя дивізія піхоти врешті-решт відійшла у напрямку на Рівне. Це сталося 3-го липня через поразку одного з кавалерійських підрозділів, який знаходився південніше. Вночі піхотні підрозділи опинилися на височинах в районі Білої Криниці, де переночували. А 4-го липня опівдні жовніри вже марширували вулицями Рівного. У місті знаходилось багато відділів польської кавалерії, обози, шпиталь та колони вантажних автомашин.

 

Польський агітаційний плакат. 1920 рік. Фото printeres.com

 

Артилерія 1-ої кінної зайняла вигідні вогневі позиції та вела інтенсивний обстріл з південного та східного напрямків польських позицій навколо міста. Полковник Шеволя-Вєчоркєвіч, командир 9-го полку легіонів, отримав наказ обороняти позиції на дорозі Корець-Рівне, на захід від дороги з Тютькович, 8 полк легіонів знаходився на позиціях від «висоти 222» до села Басів Кут. Батареї 3 полку польової артилерії зайняли позиції на захід та схід від міста Рівне. Спостерігачі бачили кавалерію Будьнного в похідних колонах, що рухалась від села Біла Криниця на Рівне. Меньші, ймовірно, розвідувальні відділи ворога фіксувалися у напрямку на Городище і Бармаки, а також на південь від шосе в районі Колоденка-Корнин.

Після сутичок в районі Здолбунова і невдалої польської танкової атаки, будьонівці перерізали залізницю на Здолбунів. В обідню пору кавалері Будьонного розпочала атаку в напрямку форт № 6-Новий Двір, щоб збити з позицій 8-ий та 9-ий полки легіонів. 2-га батарея поручника Адама Еплера, один танк та піхота обороняли Рівне у напрямку шосе. 1-ша та 3-тя батареї розсіяли ворожу кавалерійську атаку в напрямку 6-го форту та Нового Двора перед позиціями 8-го полку легіонів. Але під вечір частини більшовицької 6-ої кавалерійської дивізії обійшли місто з півдня та сходу, захопили село Золотіїв та перерізали шлях на Клевань.

Місто було майже оточене. Вночі 3-тя дивізія легіонів залишає оборонні позиції та рушає на північ, за ріку Горинь. У районі Олександрії 3-тя дивізія піхоти легіонів з’єдналась з 6-ю дивізією піхоти, а пізніше й з 1-ю дивізією піхоти легіонів. Офіційних польських даних про втрати під час цієї битви знайти не вдалося, а от радянські джерела повідомляють про знищення 700 польських вояків та 1000 полонених, захоплення 2-ох бронепоїздів, 2-ох танків, 1,5 тисячі коней, однієї радіостанції та двох важких шестидюймових гармат.

 

Офіцери 1-ої дивізії піхоти легіонів з командувачем Українського фронту генералом Е. Ридзем-Смігли. 1920 рік. Фото Ukrainian Military History

 

5-6 липня в районі Рівного настало певне затишшя. Обидві армії перегруповували війська. Перша кінна отримала директиву зайняти переправу через річки Стир та Ікву в трикутнику Дубно-Торговиця-Луцьк. Розгорнути наступ на Дубно і зайняти його, а також зробити випад на Луцьк.

Але на півночі, на фланзі будьонівців, сконцентрувалися значні польські сили.  8-го липня з’явився новий наказ командувача 2-ої польської армії: «1. Ворог (головні сили Будьонного) рушив вчора з району Рівне через Клевань у загальному напрямку на Луцьк – Ківерці. Ворог всіма силами перешкоджає переправі 3-ї піхотної дивізії легіонів біля с. Бегень.2. 2-га армія починає переслідування ворога». Далі в наказі подавалися напрямки руху польських з’єднань, які мали очистити район Рівне-Клевань і розчистити собі шлях на південний захід. 1-ша дивізія піхоти мала пройти своїм лівим флангом через Рівне, маючи на меті звільнити його від більшовицьких військ. Для підсилення цієї атаки надходили панцерні потяги «Стрілець кресовий» та «Підгалянин». Ісак Бабель, військовий кореспондент та політпрацівник Першої кінної, у своєму щоденнику зафіксував «8-12 важкі бої, вбито Дундича, вбито Шаділова, командира 36-го полку, загинуло багато коней, завтра будемо знати точно. Накази Будьонного про відібрання у нас Ровно, про неймовірну втому частин про те, що люті атаки наших бригад не дають відчутних результатів…»

 

Польські артилеристи на позиції. Фото Рівненський краєзнавчий музей

 

7-го липня польськими частинами здобуто плацдарм біля села Метків. 9-ий піхотний полк разом з артилерійською групою поручника Забковського отримав завдання переправитись через річку, захопити плацдарм та утримувати фільварок Бегень. Розвідка зуміла наблизитись до ворожих позицій, ховаючись в тумані. Вона з’ясувала, що міст частково розібраний і його боронить ворожа піхота. Також було виявлено позицію ворожого скоростріла на схилі пагорба. Польські артилеристи, отримавши точні дані, сильним вогнем з близької відстані знищили позицію кулеметників та забезпечили можливість саперам відновити міст. Підрозділи 9-го полку здобули такий бажаний плацдарм.

Місто Рівне було відбите стрімкою атакою 1-ої дивізії легіонів 9-го липня. З північного сходу на місто рушили підрозділи 1-ої бригади піхоти легіонів під командуванням Стефана Деба-Бєрнацького. Відбулися зустрічні бої біля Забороля та Малого Житина. До міста йшли швидким маршем. Вночі була сильна злива та гуркотів грім. Перед світанком колона першого полку вийшла на північно-східні околиці міста, де розпорошила ворожі кінні підрозділи. О годині 5-тій на світанку місто було цілком опановане.

Перший полк захопив 5 гармат, 6 кулеметів та 1 танк, втративши тільки 4-рьох солдатів, які отримали поранення. Цілий день у Рівному тримали оборону 1-ий та 5-ий полки піхоти та 11 полк уланів. О 17 год. після артилерійського обстрілу червона кіннота знову пішла в атаку на місто, але успіху не досягла. Увечері змінилась обстановка на українському фронті і частини у місті отримали наказ від генерала Рашевського залишити позиції вночі. Після 21-ої години на західній околиці Рівного, де йшла дорога на Клевань, оборонці почали збиратись до відступу. За цей день боїв у місті 1-ий полк втратив 10 вбитих (у тому числі один офіцер – поручник Барташевич) та 87 поранених. Про втрати 5-го полку та уланів на сьогодні не відомо.

Рейд 1-го полку шволежерів

Спроба допомогти оборонцям Рівного змусила керівництво Українського фронту перекидати у цей район резерви. До списку таких частин потрапив і 1-ий полк шволежерів. Його 2-ий дивізіон в складі технічного швадрону, 4-го швадрону та швадрону кулеметного 4 липня прибув на станцію Ківерці. Далі потяги рушили на Олику, вояки з вагонів бачили масу безладно відступаючих таборів та чули артилерійську стрільбу в напрямку Рівного. За Клеванем транспорт затримав невеликий підрозділ піхоти, який залишав міст, що його охороняв. Піхотинці стверджували, що вже близько  більшовицька кавалерія. Керівник ешелону поручник Карч організовує панцерку з локомотиви та вугільної платформи, озброює її двома кулеметами.

 

Французькі танки FT 17, що використовувались польською армією в боях на Волині. Фото wikiwarriors.org

 

Ця панцерка виїхала на розвідку. Не доїжджаючи 4 км до Рівного, шволежери зустрілись з потягом, який швидко рухався з Рівного. Несподівано їх почала обстрілювати ворожа артилерійська батарея. Вона знаходилась на відкритій позиції в полі. Панцерка рушила у зворотному напрямку. Отже, розвідка показала, що рух на Рівне є небезпечним. Колію опанували будьонівці. Ешелон полку повертається на станцію Ківерці і там  розвантажується. Ці польські  підрозділи отримали завдання створити оборонні позиції в напрямку Ковеля та проводити розвідку аж до станції Клевань спільно з панцерним потягом. 12 липня - 14 липня підрозділи 1-го полку шволежерів за вказівкою зі штабу перемістились в село Омеляник.

На той час полк очолював поручник Карч. 15 липня полк пішим маршем рухався по маршруту Гнідава, Боратин до переправи через Стир. Польські підрозділи у цьому районі мали виконати випад на Млинів та знищити ворожий гарнізон. Тут тимчасово базувався на захід від колонії Лище 7-ий полк уланів, а підрозділи 1-го полку шволежерів зайняли позиції на схід від села Крупа. Вони контролювали дорогу на Луцьк. Польські підрозділи одразу з маршу почали займати визначені позиції. Розвідка повідомила, що з Воротніва на захід рухається чисельна колона радянської кавалерії. Також по польським позиціям починає працювати ворожа артилерія. Будьонівці на очах розгортаються у лаву та рушають в атаку.

Перший швадрон шволежерів отримує наказ рушати у напрямку ворога, щоб затримати його і виграти час для інших підрозділів, ще не готових  до бою. Польські вояки ховаються за пагорбами від вогню артилерії та спішно готуються до бою. Кінна батарея намагається швидко зайняти вогневу позицію біля дороги, але потрапивши під прицільний артилерійський обстріл відступає галопом до села Крупа. Полк за пагорбами розгортається в лаву, невидимий для ворожих спостерігачів. Технічний швадрон тримає позицію на правому фланзі, за ним вліво розташувався  швадрон підпоручника Машталєра, на лівому фланзі дещо попереду знаходиться кулеметний швадрон, який має завдання прикрити відхід 1-го швадрону.

У той момент усі вояки дістали з піхов шаблі і чекали на ворожу кінноту. Це чекання не було довгим. Перший швадрон з боєм відходив і його переслідувала незліченна ворожа кінна лава. Кулемети починають працювати миттєво, але ворожі кіннотники швидко заскакують на їхні позиції. На правому фланзі веде вогонь прямим наведенням гармата під командою підпоручника Ковальчевського.

На підтримку зім’ятих передових підрозділів рушає польська кавалерія. Будьонівці не чекали, що зустрінуть перед собою більш чисельнішого суперника. Їхня лава змішується і починає відходити. Поле перетворюється на окремі сутички кавалеристів. Командир бригади кидає в атаку останній резерв – 4-ий швадрон. Ворожа батарея припиняє обстріл і втікає з позиції біля села Воротнів. Наступного дня польські солдати, оглядаючи поле бою, виявили 48 тіл порубаних будьонівці.

Польські підрозділи мали незначні втрати – тільки кілька поранених. Під час того пам’ятного бою 6-та дивізія піхоти марширувала колоною по дорозі на Дорогостаї на відстані заледве 3 кілометри. Але надати допомогу вона не могла, оскільки мала інше завдання.

 

Штаб Першої кінної в Рівному. Липень 1920 рік. Фото Рівненський краєзнавчий музей

 

Бої дивізії Марка Безручка

Частини радянської 12-ої армії продовжували наступ з метою виходу на рубіж річка Уборть-місто Олевськ. Щойно вночі з 5 на 6 липня, після того як впало Рівне, полки 25-ої та 58-ої стрілецьких дивізій зуміли подолати опір українських і польських частин в районі сіл Перга і Сущани.

Українська 6-та стрілецька дивізія, у «стані кадровому» тобто неповному, на чолі з полковником Марком Безручком обороняла смугу фронту довжиною 15 км в районі с. Перга. До її складу входили 1-ша бригада під командуванням підполковника Романа Сушка та 2-га бригада під командуванням підполковника Олександра Воронова. Дивізія мала також одну кавалерійську сотню, дві легкі гарматні батареї (по 2 гармати у кожній), сотню саперів, технічний відділ. Упродовж двох тижнів 6-та дивізія, ціною великих втрат серед особового складу, завдала поразки радянській 25-ій дивізії.

Коли сюди прибула на підкріплення радянська «свіжа» 58-ма дивізія, то теж отримала доброго прочухана. Але чисельна перевага була на ворожому боці. Особливо важкі бої точилися на Олевщині 4–5 липня. Героїзм та мужність українських вояків було відзначено в штабових документах командування Польською армією. У зведенні за 4 липня відзначено, що українські відділи «билися без перерви майже 12 годин і відбили чотири ворожі атаки… кілька разів доходило до рукопашних боїв. Втрати ворога значні: серед вбитих шість ротних командирів і один командир батареї; захоплено в полон командира полку» , а 5 липня українці «з тою самою бравурністю і самопожертвою, що й у попередніх боях, відбивають значно переважаючі сили ворога». Та загальна оперативна обстановка на Українському фронті була складною. Тому 6-та дивізія була змушена відступати далі, на Рівненщину.

 

Зліва направо: полковник Всеволод Змієнко – начальник штабу 6-ої січової дивізії, полковник Марко Безручко – командир 6-ої січової дивізії. Фото Я. Тинченко

 

Вона зайняла лінію оборони по р. Стир від села Новосілки до Рафалівки. Станом на 15 липня було у її складі здатних до бою: 183 старшини, 958 вояків, 82 кавалеристи. З важкого озброєння – ті самі 4-ри гармати та 32 кулемети. З 13 по 23 липня 1920 року тут відбувались важкі бої. Дивізія невеликими силами тримала майже 20-ти кілометрову смугу у багнистій місцевості.

Польське керівництво вважало, що більшовики будуть захоплювати мости в районі Рафалівки та Ваража. Але ця місцевість добре проглядалась з навколишніх пагорбів. М. Безручко та його заступник В. Змієнко розуміли, що ніхто по відкритій місцевості сюди не піде, а скоріше за все ворог буде обходити ці позиції або з півночі, або з півдня. Нарешті на їхнє прохання поляки надали для підсилення один піхотний батальйон та один ескадрон кінноти. Прорив дійсно стався, але якраз на позиціях польського батальйону. Дивізія була розірвана на три частини, які не мали зв’язку між собою.

Штаб та штабова сотня билися в оточенні. Польське командування, дізнавшись про скрутне становище 6-ої дивізії, кинуло в атаку 8 батальйонів. Частина дивізію силою 200 багнетів зі штабом зуміли ліквідувати прорив більшовиків біля села Озерці і організувати вигідну позицію для артилерії. Артилеристи прицільним вогнем знищили ворожі підрозділи, які вже встигли перебратись на правий берег ріки Стир.

Підпишіться на «Хроніки Любарта» у Facebook та Вконтакті.