Взуття є важливою складовою традиційного вбрання на Волині, як і на всій території України у ХІХ - першій половині ХХ століття. Воно є елементом, яке може розповісти про статус власника та довершує його образ загалом.

Те, що чоботи були мірилом достатку, відбилося навіть у прислів’ї: «Видно пана по халявах». Цим підкреслюється значення взуття як статусного елемента зовнішності особи. Проте, саме взуття не належало до сакральних елементів костюма (як сорочка чи шапка), а сприймалося ознакою статусності, заможності. Тому й до майстра, що створював його, було ставлення як до людини умілої, ремісничої, але цілком звичайної.

Крім того, звичайно, взуття виконувало практичне значення в житті людини. Адже його виникнення було зумовлене кліматичними, природними факторами, необхідністю утеплитися в холодну пору року.

На території Волині та Волинського Полісся у ХІХ - першій половині ХХ століття носили таке взуття, що прикриває лише ступню (постоли-личаки, пізніше – туфлі) і таке, що прикриває ступню та ногу до коліна (черевички, чобітки та чоботи тощо).

Взуття зі шкіри

На території Волині у ХІХ – на початку ХХ століття широко побутувало таке  шкіряне взуття як чоботи і черевики, яке, в принципі, було відоме на всій  території України. Вибір сировини при пошитті чобіт і черевиків диктувався розміром гаманця їх майбутнього власника.

Цікаво, що чоботи до кінця ХIХ століття часто не мали правого і лівого. Кожен можна було взувати на іншу ногу. Тому взуття зношувалося рівномірно по всій підошві та слугувало довше. Чоботи з однієї пари були цілком однакові, адже швець використовував для пошиття пари одну колодку. Тому власник мав «розношувати» власне взуття під праву та ліву ногу.

 

Ілюстрації з книги Гатальська Н., Івашків Г. Поетика волинського вбрання. Науково-художня реконструкція

 

Купити собі чоботи могла далеко не кожна селянська родина. Нерідко в сімейства могла бути лише одна пара такого взуття на всіх і вдягали її лише на свято. Що вже говорити про дитяче взуття – воно взагалі було рідкістю. Проте, дослідники-етнографи вказують, що як чобіт, так і черевиків виготовляли в регіоні багато. Чобітки були частим подарунком перед весіллям майбутній тещі та дружині.

З початку ХХ століття стають все більш поширеними черевички та туфлі червоного, коричневого, чорного кольорів. Популярними, зокрема, були туфлі «з пасочком» та туфлі-лодочки. Як черевички, так і туфлі, переважно, мали каблук, адже були жіночим взуттям.

Шкіряне взуття намагалися носити лише на свята чи в особливі дні, аби воно швидко не зношувалось. Відомий етнограф Федір Вовк на початку ХХ століття писав: «…в свята, особливо в дощові дні можна було спостерігати зворушливу картинку, як селянки йдуть до церкви, ляпаючи босими ногами по болоті та несучи свої чоботи просто в руках». Як можемо зрозуміти, взували їх тільки перед входом у церкву.

З розвитком чоботарського ремесла, взуття стає чоловічим і жіночим  не тільки за розміром та власником, й за кроєм: жіночі черевички отримують «язик», починають зав’язуватися шнурками, рясніше декоруватися. Чоботи на закаблуках прикрашали орнаментом, утвореним із золотистих головок цвяхів. У другій половині XIX століття у великих містах почалося фабричне виробництво взуття, у тому числі більш елегантних видів, але й вироби кустарів ставали чимдалі довершенішими. Святкове взуття і фабричного, і кустарного виробництва звичайно прикрашалося орнаментом - засобами тиснення, вирізування тощо.

 

Село Павловичі Волинської області. 1917 рік. Фото: Центр дослідження та відродження Волині

 

На Волині, як і на всій території України, була поширена обробка шкур для взуття. Шкури на чоботи вичиняли чинбарі-кожум’яки. Шкіру, з якої виготовляли взуття вичиняли наступним чином. У бочки наливали брагу, додавали солі й опускали туди на два тижні сирі шкури. Її витягали тоді, коли вилазила шерсть, потім чистили шкребком, виготовленим із коси або ножем. Згодом підготовлювали відвар із заздалегідь подрібненої дубової кори. Після охолодження його зливали у бочки і опускали у відвар шкури. У ньому їх тримали місяць. Витягнувши їх із відвару, викачували на качалці. Після цього, шкіра була готова для виготовлення чобіт. Хоча, часто чинбарі отримували сирі й сухі шкури від замовника або купували їх у місцевих різників чи просто у селян. Чинбарське та чоботарське ремесло належало до компетенції чоловіків.

Упродовж другої половини ХІХ – першої третини ХХ ст. традиційне чинбарство та чоботарство розвивалося в складних умовах докорінних змін в суспільно-політичному та економічному житті України, які спершу позитивно впливали на стан чинбарного промислу, а згодом стали визначальними факторами його занепаду.

Взуття з дерева

Дерев’яне взуття поділяють на таке, яке безпосередньо видовбане з дерева і таке, яке має тільки дерев’яну підошву, а верх - шкіряний. Більш давнім, звичайно, вважається перше. Таке взуття на території Волинської області називали по-різному: «дерев’янкі», «трепи», «чуні», «кайдани». Воно побутувало у ХІХ столітті на території сучасних Камінь-Каширського, Ковельського, Луцького, Ратнівського, Іваничівського районів Волинської області.

 

Молодята із села Погулянка Маневицького району Волинської області. Перша половина ХХ ст. Фото: Центр дослідження та відродження Волині

 

Кайдани виготовляли з цілого куска дерева, з низькими «обчасами» (каблуками). У верхній частині часто випалювали дірочки, щоб просунути шнурок та прив’язати довбанки до ноги. Таке взуття підходило для того, щоб ходити по болотистій місцевості, по стерні.

У фондах Російського етнографічного музею у Санкт-Петербурзі зберігається ще один тип архаїчного взуття, яке побутувало на Волині - жіночі дрепи. Це шкіряне взуття з дерев’яними підошвами і обчасами. Перед взуття прибитий до підошви дротом. З боків зроблені вушка, у які протягують волоки і прив’язують до ноги. До обчасів прибиті підківки.

Досить поширеним взуттям на території Волинського Полісся та суміжних з ним районів Волині були постоли, які плелися із лика дерева. Їх носили як чоловіки, так і жінки. Зазвичай, на інших теренах України постолами називають взуття, виготовлене із куска шкіри. А взуття, сплетене з лика дерева, має назву  личаки. Таке взуття інколи робили зі шнурків. Постоли були не глибокими, з тупим носком.

Постоли-личаки складалися з підошви та петель біля стопи. На нозі вони трималися за допомогою мотузки з лика або конопель, яка протягувалась крізь петлі та обмотуваль довкола ноги. Носили їх поверх білих полотняних онуч, які намотувалися майже до колін. Личаки були недовговічними, тому в селян завжди був запас матеріалу для їх виготовлення, а плести личаки міг кожен. Такий тип взуття вміли виготовляти ще в середині ХХ століття.

 

Використана література:

• Вовк Ф. Студії з української етнографії та антропології.
• Гатальська Н., Івашків Г. Поетика волинського вбрання. Науково-художня реконструкція.
• Стельмащук Г. Вбрання на Волині у ХІV-ХVІІІ століттях і побутування окремих його компонентів у селян до середини ХХ  ст.
• Стельмащук Г. Давнє вбрання на Волині.
• Сушко В. Взуття в українській традиційній культурі.
• Маслов М. Кустарна шкіряно-взуттєва промисловість України у другій половині ХІХ – першій третині ХХ сторіччя.
• Пономар Л. Ареальне дослідження народного одягу Полісся.

---

Підпишіться на «Хроніки Любарта» у Facebook та Вконтакті.