Марина Слободянюк (на фото) – менеджер з управління проектами київського представництва «Видав­ництва Старого Лева». Про­працювавши десять років адвокатом, жінка збагнула, що її робота не приносить багато користі. А ще зрозуміла: аби її чотирирічна донька Соломія мала з ким дружити, жити та будувати нормальну країну, мамі треба змі­ню­­вати роботу. Тому прийшла пра­цювати у «Видавництво Старого Лева».

«Вважаю, що гарна книжка – це те, що може змінити наше суспільство. Совок не виб’ється з голови сам по собі, – каже Марина. – Наших дітей треба виховувати й давати щось більше за «калину-малину, сало, огірок» та привчати до літератури. Треба показати, наскільки Україна інтегрована в Європу. Через книги люди зможуть побачити гарні європейські традиції».

– Як ви дійшли до розуміння того, що література може покращити світ?

– Для мене книжка завжди була такою штукою, яка поліпшувала людей. Я російськомовна від народження. Свою першу українську книжку прочитала у десять років, хоч мої бабуся й дідусь викладали у школі. Це були «Знедолені» Віктора Гюго. Бабця принесла книгу мені із сільської бібліотеки. Пам’ятаю, тоді подумала: що це? Мова з двома крапочками? Довгий час не могла зрозуміти, що таке квіти-помаранчі. Але любов до книжки, яку прищепили в дитинстві, вела мене по життю. Ти або любиш читати й без цього не живеш, або ти не читаєш, а отримуєш інформацію візуально, в картинках. Націю, яка читає і думає, побороти годі. Події останніх років дали мені зрозуміти, що робота, яку виконувала щодень до цього, нічого не змінює в цій країні. Так я зрозуміла, що мені треба змінювати її і почати робити щось хороше. Наприклад, те, що люди можуть взяти до рук, прочитати і це змусить їх задуматися й почати творити теж.

– Чим цікавиться зараз читач?

– Наша гордість – сучасна українська письменниця Дарина Бабкіна. Її книги дуже часто купують. Якось мене дуже приємно здивував один чоловік. Річ у тім, що до книжки Дарини є мобільний додаток. Коли прикласти до неї телефон, то фігурки оживають. Так от, цей чоловік сказав, що бачив таке лише у Штатах, а у Європі ще не траплялося. Мені було так приємно, що видавництво долучилося до створення чогось нового. В Україні такого не було донині. Цим легше здивувати дітей, аніж дорослих. Вони відкриті до дива та казок, але коли ти бачиш такі емоції у дорослих, то заради цього варто працювати із самісінького рання до пізнього вечора. Намагаємося друкувати ті книжки, які цікаві людям зараз. Наприклад, «Війна, що змінила Рондо» отримала відзнаку через події, які трапилися в Україні. Ця книга вчить того, як розмовляти з дітьми про війну. Уся наша робота покликана для того, щоб не лише діти та молодь, а й доросле покоління почало читати по-справжньому хороші європейські книжки. Ми помічаємо зараз інтерес до історичної літератури, зокрема – до літератури, яка стосується історичних постатей. Можливо, скоро зробимо книгу ще й про постаті, які вплинули на історію, культуру та мистецтво України.

– Чи залучають людину до читання такі різноманітні нововведення?

– Не книги залучають до читання, а батьки, друзі та школа. Дитина навряд чи сама захоче щось прочитати, не знаючи, яке воно і що це. Моя дитина, наприклад, дуже любить книжки, знає літери та абетку. Я привчаю її читати і любити книжки. Українці завжди будуть читати. Про це говорить навіть класик Умберто Еко. Незважаючи на те, що зараз у нас покоління візуалів, які сприймають інформацію через малюнки, українці все одно читатимуть. Хороша книжка, якісна, гарна завжди буде у людей в пошані. У сім’ї, де поважають традиції, знають історію свого роду, завжди буде на столі хороша книжка.

Остання книга Умберто – розмова із Жаном Клодом Кар’єром. Тут він доводить, що паперової книжки людство не позбудеться ніколи. І це так. Наприклад, для мене немає нічого приємнішого, як брати до рук нову книжку з топографії або знаходити на букіністичному ринку стару книжку, яку читала ще у дитинстві. Старі книги – своєрідний портал у дитинство. Вони дозволяють повернути відчуття з минулого.

– Що цікавого вийшло останнім часом?

– У нашому видавництві є альбом «Книга мого роду». Якось я приїхала з донькою до свого дідуся. У нього зібралася уся родина і ми заповнювали цю книгу. Дід запитав мого дядька: «Олексо, ти пам’ятаєш, як по батькові було Берію?» Він сказав, що Павлович. Тоді дід запитав, як по батькові було його бабусю і той сказав, що не знає. Біда нашого народу в тому, що ми знаємо те, що нам ні до чого. Крім того, що маємо пам’ятати про те, що це були вороги, які винищували український народ. А от історію свого роду не пам’ятаємо. Завдяки цій книзі кожна українська родина може зберегти свою традицію, пам’ять та дані про своїх дідусів-бабусь.

– Чому вирішили видавати ще й літературу для дорослих?

– Цей етап розпочався із співпраці «Видавництва Старого Лева» та компанії «!Fest». Це львівська компанія, яка має ресторанний бізнес. Під час співпраці засновники цієї компанії запропонували робити хороші книги для дорослих. А буквально за кілька років доросла українська книжка «Видавництва Старого Лева» взяла книжкову відзнаку. Так п’ять років тому почали видавати книги не лише для дітей, а й для дорослих. Тепер постійно борюся із стереотипом, що «Видавництво Старого Лева» – це лише дитяче видавництво.

– Нині в Україні дуже багато видавництв. Як даєте раду з конкуренцією?

– Добре, що спеціалізація видавництв не розмита. Немає такого, що одне видавництво публікує тільки наукову літературу, а інше –історичну чи юридичну. Враховуючи те, що живемо в складний час, видавництва намагаються друкувати усе, що буде мати попит. Щодо конкуренції, то ми за здорове суперництво. За те, щоб в Україні було ще більше видавництв. Бо тоді буде й більше української книги. Дуже захоплююся видавництвами «Основи» та «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА». Вони – направду європейської якості. Але ми докладаємо усіх зусиль, щоб «Видавництво Старого Лева» стало найпотужнішим в Україні. Сподіваюся, що спілкування з читачами та врахування усіх інтересів допоможе виконати цю місію.

– Чи змінила орієнтації читача війна на сході?

–  Знаєте, у нас немає надто багато патріотичної літератури. Але є дитяча література про Сірка, про козаків, про двадцятку українців, які створювали Україну такою, як треба. Наведу один приклад: п’ять років я навчалася на юриста в Одесі. Усім відомо, що це було зовсім не українське місто. Коли привозила туди Чубая та Леся Подерв’янського, то на мене дивилися як на інопланетянку, бо я читала українською. І коли під час подій на Майдані мої одеські друзі телефонували і казали: «В жодному разі не думайте, що ми хочемо автономії, ми – українці», то це багато вартувало. Бо не лише орієнтації читача змінилися, змінився сам читач. Ті, хто приділяв небагато уваги усьому українському – тризубові й вишиванці, тепер читають українські книги. Події останніх років зробили нас нацією. Зрозуміли, що українці – теж частина Європи. Ми не просимо приєднати нас до неї, а повернути. Адже від самого початку ми були там. Без України не було б Європи.

Підпишіться на «Хроніки Любарта» у Facebook та Вконтакті.