Село Кічкарівка разом з кічкарівською фермою Колюбякіних, як і деякі інші приміські села, в квітні 1930 року постановою польського уряду були затверджені в межах міста. Нові кордони Луцька було визначено ще в 1920 році, і в приєднаних селах почали формуватись нові вулиці. Так, у списку луцьких вулиць за 1926 рік числиться Кічкарівський провулок, а в списку 1930-го вже з’явилась вулиця Кічкарівська і поряд з нею ще декілька. І хоч це вже була міська територія, але солтис села Гнат Ткачук ще довгий час залишався на своїй посаді і служив посередником в суперечках міста і колишнього села. А ці суперечки, в першу чергу, виникали через упорядкування й вирівнювання Кічкарівської вулиці.

Вирівнювання вулиць проводилося в багатьох частинах міста, і не завжди обходилось без конфліктів. Так, розширення вулиці Любарта і особливо Садового спуску на території Старого міста за рахунок садибної ділянки Марії Мартинович дійшло мало не до судової розправи. Не менш конфліктною була справа з виправленням алей Болеслава Хороброго, коли для цього було прихоплено 125 метрів квадратних землі Хаї Шкляр.

Скандал із вулицею Кічкарівською пов’язаний був не стільки з упорядкуванням, скільки з продовженням її дорогою вже за межами міста по селянських полях. Справа в тім, що Кічкарівська вулиця була зовнішньою і мала продовжуватись дорогою в сторону села Княгинінка. Та позаяк початок роботи не був узгоджений з власниками землі, то це викликало не тільки обурення, але й привело до створення комітету для захисту свого майна.

 

Сітка луцьких вулиць наприкінці 1920-х

 

У своїй заяві до міської влади комітет стверджує, що «запланована дорога не вигідна для власників землі. Її почали проводити на відстані вісім метрів від межі наших земель. Залишеною вузенькою смугою ми не зможемо скористуватись. Та й сама дорога замість 12 метрів разом з відкосами займає 15 метрів».

Переговори з технічним відділом міського управління за згодою членів комітету взявся вести солтис села Гнат Ткачук разом з колишнім радним Степаном Гаденчуком. Позиція представників села полягала в тім, щоби провести дорогу з найменшою шкодою для власників землі. Технічний відділ згодився припинити роботи за межами міста. Обидві сторони дійшли висновку, що найкращим варіантом буде проведення дороги по межі сільських ґрунтів та ґрунтів Марії Колюбякіної.

Одночасно вирішили розв’язати ще одне суперечливе питання. Відвідний канал від рибного ставу Колюбякіної було прокладено по сільських ґрунтах, а сам став був на території її маєтку. Міська влада погодилася звернутись до Марії Колюбякіної з пропозицією перенести канал і шлюзи на територію її маєтку, а до повітового правління звернутися з проханням запланувати дорогу в сторону Княгинінка по рекомендованому напрямку.

У середині XIX століття Кічкарівська ферма (колишній фільварок) опинився в руках «столбової» (з діда-прадіда) дворянки Марії Бонч-Богдановської. Від неї за купчою в 400 рублів у 1899 році придбав луцький справник надвірний радник Микола Вікторович Колюбякін. Після його смерті у 1915 році окружний суд розділив його маєток так: вдові Марії Колюбякіній за звичай 1/7 частина маєтності, племінницям по 3/28, а сестрам - по 6/28 частин маєтку. Після смерті двох сестер найзначнішою власницею залишається Марія Колюбякіна, план маєтку якої у 1930 році виконав землемір Леопольд Пашковський. Значно менші ділянки дістались племінницям.

 

Землемір Леопольд Пашковський

Впорядкування вулиці Кічкарівської призвело до ще одного ускладнення. Після виконання всіх робіт значно піднявся рівень вулиці. У зв’язку з цим міст виявився на одному рівні з греблею. Правління ґміни Княгинінка просить технічний відділ міста це врахувати. Взагалі, коли все пов’язане з вулицею Кічкарівською та її продовженням завершилось, то на район колишнього села насунулась нова біда.

За генеральним планом Луцька, складеним в 1937 році на землях Кічкарівки, мав бути зведений новий головний залізничний вокзал, а по селянських землях пройти і залізнична колія, і автобусна магістраль. Тож знову подав голос згаданий комітет. Але поки план вдосконалювався, роботи на території не проводились.

Лиш у 1940 році відповідна частина Червоної армії (залізничний розділ) почала роботи по підготовці зведення залізничного мосту та проклала кілька кілометрів колії в сторону Торчина. Але тепер комітет не ризикнув подати голос протесту.

 

Підпишіться на «Хроніки Любарта» у Facebook та Вконтакті.