Зустріч патріотичної молоді з талановитим волинянином, режисером Олесем Саніним стала однією з найочікуваніших на фестивалі «Бандерштат», який нещодавно відбувся у Луцьку. «Хроніки Любарта» разом з іншими слухали розповідь режисера, який повідав чимало цікавого про стрічку «Поводир», що минулоріч сколихнула небайдужих до культури людей.
«Коли я перебував у США, познайомився із головою товариства українців в Голлівуді «Тризуб», лауреатом двох «Оскарів» Джеком Палансом. Це американський кіноактор українського походження, якого при народженні звали Володимиром Палагнюком. Ми стали спілкуватися і взялися вигадувати кіно про Україну, яке побачив би увесь світ. Я дав Джеку з десяток різних розробок сценаріїв. За два тижні він все це прочитав і сказав, що нічого вартісного немає. Я був страшенно розчарований. Згодом він запросив мене до себе на гостини, на величезне ранчо, і попросив розказати щось цікаве про себе й Україну. Я розповідав про своє життя, співав наших пісень. Зрештою мова зайшла про кобзарів, про їхній розстріл, легенди про цю історію й реальні факти. І тоді він сказав: «Ось про це мусиш зняти фільм. Це та історія, яка розкаже світу про українську душу. В цьому наше зерно, це зрозуміють усі».
«Спершу передбачалося, що бюджет «Поводиря» складатиме понад 20 мільйонів доларів. Половина з них мала бути з України. Потім політика держави змінилася. Можновладці й досі обіцяють. Гадаю, що їм над усе подобається рахувати власні гроші й статки, аніж дбати про культуру».
«Я перезнайомився фактично з усіма людьми в цій країні, у яких є більше ніж мільярд доларів. І зробив невтішний висновок з того: нема людини, яка має проукраїнську позицію хоч в чомусь. Ми для них клоуни, якісь абсолютно незбагненні ідіоти, мрійники. Може, хтось зустрічав інших багатіїв. Я, на жаль, ні».
«Я – чувак дуже впертий. Знав, що зрештою зніму це кіно, хай там що. І у 2007 році підписав контракт з державою на 16 мільйонів гривень. На той момент це було понад 4 мільйони доларів. Потім до влади прийшли Януковичі, Табачники. Мене кілька разів викликали і пояснювали, що така кінострічка – не зовсім своєчасна. Пропонували за ці ж самі гроші знімати інші фільми, адже державний контракт розірвати не так просто. А я відмовлятися не хотів. Час минав, мені пропонували іншу роботу, а я наполягав на тому, що таки зніматиму саме про кобзарів. На той момент гроші на кіно вже роздали всім, я був останній у черзі. Поставив умову: якщо ви не хочете бачити це кіно, забороніть мені його знімати. То я хоч виїду за кордон як дисидент. Тоді мені навіть висловили цинічну умову – ніякого Голодомору. Оскільки про це у сценарії не йшлося узагалі, зрештою таки дали добро. І у 2011 році я взявся до роботи».
«За цей бюджет зняти фільм, який я зняв, неможливо. А як знімати – це професійний секрет. Цим я вчинив злочин проти українського кіно, тому що мої колеги знімають за такі бюджети зовсім інші фільми».
«До цієї картини все життя в кіно я робив артистичні фільми. Не люблю слова арт-хаус. Але то моя дуже суб’єктивна думка».
«Абсолютно неправильно і злочинно не знімати кіно для власного народу. Через це ми втратили глядача. Бо знімаються десятки фільмів на продаж за кордон, де подають українців такими, якими хочуть нас бачити. Ніхто не хоче нас бачити здоровими і сильними людьми, що мають мрію, людьми, які можуть втілити цю мрію. Натомість створювався тренд, що ми – банда «тітушок». Мовляв, увесь пострадянський простір – у більшості своїй недолугі постсовки. Звісно, острівки совка лишилися. Ми ж ЛНРом-ДНРом раніше всі були. Усі так жили, терпіли. А потім терпець якось увірвався і поперло. Та ми ще не закінчили цю історію».
«Я не люблю бути лузером. Якщо мені кажуть, що українське кіно безнадійне, я в це вірити не буду. Я впруся і буду гризти, але доведу, що це не так».
«Коли мені всі казали, що кіно українською мовою абсолютно безнадійне і його ніхто не буде дивитися, мовляв, «надо снимать на общечеловеческие темы, на понятном языке», я пропонував знімати англійською. «Не, это ты слишком», – чув у відповідь».
«Цікавим є те, що фільм було закінчено у жовтні 2013 року. Тобто знято задовго до Революції Гідності. Ми й уявити собі не могли, що з нами станеться і що це так резонуватиме із «Поводирем».
«Картина спершу не отримала прокатного посвідчення, тобто нам не дали дозволу на показ у кінотеатрах. Ми самі збиралися і чекали нагоди, як-то кінофестивалі, аби показати наш фільм публіці. Думали навіть викласти його в інтернет, хоча це був би «одноокий пірат». Але ми хотіли, щоби люди його побачили – як завгодно. Під час показу в тодішньому Держкіно більшість із комісії, і навіть голова Держкіно, сиділи у своїх айфонах. Вони розуміли, що це небезпечно для тодішнього режиму. І мені сказали: «Олесю, ти що, з ума зійшов?». Написали якісь поради, але кіно змінити вже було неможливо. А в сучасному світі зупинити кіно в принципі неможливо».
«На знімальному майданчику я заборонив усім твіттери, фейсбуки. І людям медійним це було надзвичайно складно. Джамалі особливо. І не тому, що це бздура начальника Саніна. Просто будь-який пост в інтернеті міг би зупинити фінансування. Приходять маски-шоу з податкової інспекції-продакшн. І все – фільм ліг. Тобто стрічку можна було зупинити тільки по якихось фіскальних історіях, бо ідеологічно вже не можна було. Хоча ще могла би бути моя хвороба, наприклад. Затяжна або невиліковна. Було таке, що я кілька разів труївся на майданчику, незрозуміло як і чому. Отакі закадрові історії».
«І коли фільм було завершено, я зібрав знімальну групу і сказав їм, що нас чекає дуже важка і невдячна робота. Адже може статися так, що наш фільм ніхто не побачить. І вони пішли за мною. Більшість дійшла до фіналу, що в сучасній кінематографії рідкість величезна. Але вони вірили в те, що це важливо. А мене тримали слова покійного нині Джека Паланса про те, що цю історію мусить побачити увесь світ».
«Прокатники кажуть, що на сьогодні «Поводир» – це найуспішніший український проект. На момент виходу він зібрав глядачів більше, ніж всі інші українські фільми разом взяті за 24 роки незалежності».
«Я досі негативно ставлюся до з’яви фільму «Битва за Севастополь». І не аргумент про історію героїчної українки-снайпера. Для мене це кіно про снайпера з красною звіздою на лобі. Я не можу зрозуміти, що там українського. І нехай мене триста разів розіпнуть мої колеги. Це фільм на замовлення ДНР-ЛНР. Половину кошторису, на жаль, профінансувала українська держава. У момент анексії Криму, окупації і війни. Для мене загадка, чому так трапилося. Про цю мою позицію знають і в Держкіно, і у Міністерстві культури. І це мій сором, що таки не вдалося довести, що з’ява такого кіно некоректна. Але це шоу-бізнес».
«Радію, що на сьогодні принаймні вдалося довести вітчизняному і не лише шоу-бізнесу, що українське кіно може бути успішним. Що українське кіно з українським не найуспішнішим героєм з точки зору комерційності, незрячим кобзарем, може бути успішним комерційним проектом. Це дуже важливо».
«Кажуть, що я дуже жорсткий у підборі акторів. У мене багато друзів-акторів, моя перша освіта акторська. Я знаю це ремесло. У кіно дуже важливий акторський ансамбль й історія, яку ти розповідаєш».
«Я взявся екранізувати історію про те, як прагнули знищити людей, зламати їхню віру, знищити те, чому вони присвятили власні життя. Та кобзарі не здалися. Це головне, що мені треба було розповісти. І саме з історії, яку ти хочеш розказати, починається підбір акторів, які мусять донести цю історію людям. Оскільки для мене в картині була найважливіша сцена, де незрячих кобзарів везуть на смерть, а вони все одно не зламалися і продовжують співати, я мусив цю сцену зробити головною. Решта сцен – баланс історій, аби був зрозумілий контекст».
«У кіно немає нічого випадкового. Ви собі не уявляєте, скільки до кожної найменшої деталі витрачається зусиль: костюм, грим, пейзаж, світло і ще сила-силенна всього».
«Я не намагався зробити кіно, яке знімають у Голлівуді. І не лише через брак грошей. На знімальному майданчику був момент, коли я зрозумів, що мушу зняти кіно для українців. І ми почали змінювати сценарій, деякі сцени. Від того дуже змінився монтаж. Адже мені було дуже важливо не так розказати заходу цікаву історію про нас, українців, артистично показати, як ти вмієш знімати кіно, мені було дуже важливо, щоб ми почали поважати самі себе, мені було надважливо актуалізувати величезну і незнану багатьма сторінку нашої історії».
«Я показував «Поводиря» у багатьох місцях. У військових частинах і солдатам на самісінькій передовій. І якимось дивом за кілька годин до чергового котла мені вдалося виїхати звідти разом зі студентами, які зі мною приїхали до воїнів. Нас посадили у броньовану швидку допомогу, я сів за кермо і мені сказали: «Їдь ось цим напрямком як можеш, поки можеш». Я виїхав, а вони ні».
«Коли хлопці подивилися кіно, вийшов полковник і сказав страшні для мене слова: «Лесю, дякуємо тобі. Ми тепер будемо знати, за що помираємо». А я ж хотів знімати кіно, щоби люди знали, за що жити…»
«Я живу кінематографом. Працюю над новою картиною, але деталі тримаю в секреті. Наступне кіно точно буде глядацьким, точно українським. Я постараюся зробити його проектом міжнародним. Щоби його знімали і в ньому знімалися і польські, і німецькі, і американські, і австрійські актори. Тому що це і для мене, і для тих українців, які будуть зі мною на майданчику, дасть новий щабель. Це в хорошому розумінні спаринг. Коли поруч з тобою сильна людина, ти сам стаєш сильнішим».
«За останні кілька місяців мені дали з десяток сценаріїв про війну. Жодного нема хорошого. Але є непогані ідеї. Мене самого мучить ця тема. І не оспівати той подвиг, який нині відбувається з нами, з людьми, які пішли воювати за наші з вами життя, є культурним злочином. Та я не можу набратися душевних сил, щоб знати, що можу це зробити зараз і сьогодні чесно й відверто. Для того щоб реальні люди подивилися і сказали: «Брате, так і було». Я не знаю, за які гроші, якою майстерністю, яким чином це розказати. Але точно знаю, що знімати таку історію треба».
ХРОНІКЕРИ
«Поводир, або Квіти мають очі» – український історичний драматичний фільм режисера Олеся Саніна, в основу сюжету якого покладено мандри Радянською Україною американського хлопчика та українського сліпого музики напередодні та під час Голодомору. Світова прем’єра фільму відбулася на Одеському міжнародному кінофестивалі 16 липня 2014 року. Український Оскарівський комітет обрав фільм «Поводир» представляти Україну в номінації «Найкращий фільм іноземною мовою» на здобуття премії «Оскар» 2015 року, проте стрічка не потрапила до шорт-листу Американської кіноакадемії.
Олесь Геннадійович Санін – кінорежисер, актор, оператор, продюсер, музикант, скульптор. Заслужений артист України (2014), лауреат Державної премії України імені Олександра Довженка за фільм «Мамай» (2003), «Срібної медалі» Академії мистецтв України, «Срібної медалі» імені Братів Люм’єр.
Народився 30 липня 1972 року в місті Камені-Каширському на Волині, виріс у Луцьку. Закінчив Київський державний інститут театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого, 1993-го – акторське відділення, 1998-го – курс режисури ігрового фільму. Проходив стажування в Голландії та США.
Від 1994-го до 2000-го – режисер, оператор, керівник департаменту фільмів і телепроектів в українському представництві міжнародної корпорації «Internews Network». Продюсер кількох десятків документальних фільмів (виробництво «Internews Network», «Canal +», «1+1», «НТВ», «ТНТ», «POLSAT», «DALAS studio», «IKON», «PRO Helvecia» тощо). Оператор кількох документальних стрічок. Режисер низки документальних та ігрових короткометражних фільмів.
Олесь Санін грає на бандурі, торбані, колісній лірі й продовжує волинську лірницьку традицію. Деякий час виготовляв музичні інструменти, успадкувавши ремесло від діда. Під псевдонімом Олесь Смик входить до Київського кобзарського цеху. Дружина Ірина Саніна теж актриса, разом виховують трьох дітей.
Підпишіться на «Хроніки Любарта» у Facebook та Вконтакті.
Коментарі