Обов’язковим елементом жіночого українського строю, зокрема, волинського, були прикраси. Повний комплект намиста, що зберігався у скрині дівчини, одягався, звичайно ж, на свята. В такі дні, він був невід’ємною частиною вбрання. Навіть у будні дні дівчата та жінки могли носити кілька разків намиста. Адже воно виконувало не тільки естетичні функції, але й вважалось потужним оберегом та захисником. Крім того, намисто було ознакою заможності та статусу.

Виробляли прикраси місцеві ремісники-ювеліри, а також їх завозили з інших країн. Селяни купували намисто на ярмарках та у спеціальних торгових рядах у великих містах. Традиційні «коштовності» - коралі, бурштин, дукач, сережки тощо - збирали протягом десятиліть, передавали як сімейну реліквію від покоління до покоління.

Коралі

Найбільш популярною прикрасою українок у ХІХ–ХХ ст. вважалось нашийне намисто із червоного коралу, яке називалось «коралі». У розмовній мові воно мало багато назв: «добре», «щире», «мудре» та «справжнє» намисто. Йому також приписували лікувальні властивості. В народі побутувала віра в те, що коли жінка здорова, то корали на ній мають червоний колір і гарний блиск, а коли захворіє, то вони біліють і блякнуть. Вважалось, що чим більше коралів на жінці, то її ніяка хвороба або «чари» не візьмуть.

 

Фото: Центр дослідження і відродження Волині

 

Завозили коралі до України переважно із Венеції. Вони були різні за якістю, розміром, обробкою, кольоровими відтінками. Більш дешеві коралі були невеликі, нарізані у формі трубочок, маленьких циліндриків (його називали «колюче» намисто). Дорогі червоні коралі оброблялись та продрвались у вигляді овалів чи барилець. Таке намисто переважно було рожево-червоного, рожевого та рожево-сіруватого кольорів. Одна нитка з нанизаними на неї намистинами називалася разок.У разках нанизували намистини однієї форми, але різного розміру, укладаючи коралини з більшим діаметром по середині, а з меншим – по краях.

Кількість разків коралового намиста була різною. Все залежало від купівельної спроможності родини. Заможні дівчата носили до 25 разків. Коли не було змоги придбати «щире» намисто, тоді волинянки замінювали на його на скляне. Вона було схожим за кольоровою гамою на набагато дешевшим. Такою практикою користувалися і в інших регіонах України на той час.

 

 Фото: Волинський краєзнавчий музей

 

Дукачі

На особливу увагу заслуговують такі прикраси, як «дукачі» або «личмани».

Дукач - це металева прикраса у вигляді банта, обов’язковою з прикріпленою монетою. Слово «дукач» походить від назви західноєвропейської монети «дукат». Носіння дукачів у комплексі традиційних українських жіночих прикрас збереглося до початку ХХ ст..

Найпростіші в оздобленні дукачі називалися «личмани» — це монета, до якої приварювалося металеве вушко. Прикрасу часто носили на червоній стрічці або на низці намистин. Личмани були особливо розповсюдженими в північних районах сучасної Волинської області (етнографічного регіону Полісся). Для виготовлення дукачів часто використовували срібні російські або європейські монети або медалі. За сюжетним зображенням медальйони дукачів поділялися на: релігійні, релігійно-побутові, побутові, світські. 

Волинські дукачі часто виділяються дослідниками в окрему групу цих прикрас. Адже в кожному регіоні, під впливом різних факторів, дукачі мали свої стилістичні та регіональні особливості. Головна особливість дукачів волинського типу – різноманіття форм. Адже вони суттєво вирізняються від тих аналогів, які носили українки в інших регіонах. В той же час в окремих місцевостях Волині були поширені прикраси дуже схожі на подільський тип дукачів. Через це іноді досить складно визначити місце походження дукача.

Проте, можемо сказати, що у волинських дукачах центральне місце має саме медальйон, а бант візуально його доповнює або взагалі може бути відсутнім. У волинських дукачах ХІХ - поч. ХХ ст. часто зустрічаються талери австроугорської імператриці Марії Терезії, талери Максиміліана Баварського, польські монети та монети Російської імперії.

В оздобленні волинських дукачів, дуже часто використовується такий елемент народної творчості як зображення на боках корони двох пташок, що дивляться одна на одну, або окремих елементів рослинного орнаменту, наприклад квітки, яка за формою характерна для народного мистецтва. Також поширеною практикою на Волині було прикрашати дукач коралами. Зокрема, популярними серед волинянок були дукачі, в яких медальйон був обрамлений коралами. Іноді, оздоблення дукача розроблялося під індивідуальне замовлення.

Дукач відігравав роль композиційного центру у нагрудних жіночих прикрасах. Часто був обов’язковою прикрасою весільного вбрання жінки. Проте, тут варто зауважити, що у XIX — на початку XX ст. дукачами називали дуже різні за матеріальною та художньою цінністю жіночі прикраси — від грубого, але старанно виготовленого ювелірного виробу, до фабричної штампованої бляшки. Відповідно до цього, в одних місцевостях України на початку XX ст. дукач лишався святковою прикрасою, а в інших його носили щодня.

Звичайно ж, золоті та срібні дукачі - річ дорога. Її могли собі дозволити тільки заможні дівчата. Це зауважує також відомий український етнограф Олекса Воропай. На підтвердження, він наводить рядки із однієї жартівливої пісні, що побутувала на Волині, в якій дівчина хвалиться перед парубком, що у неї —

«...батько багач,
Штири воли на оборі,
Ще й на шиї дукач..»

 

Фото: Центр дослідження і відродження Волині

 

Бурштинове намисто

На Волині особливо цінним вважалось також і бурштинове намисто. Виготовляли його з місцевого матеріалу, який добували в регіоні. Вважалося, що бурштин, так само, які і коралове намисто, приносить здоров’я і покращує колір жіночого обличчя.

Намистини вирізали гострим ножем і нанизували на мотузку або нитку із кінського волосся, розташовуючи їх таким же чином як і в кораловому намисті: більші намистини всередині, а менші — ближчі до застібки. Низки бурштинового намиста робили довгими— часто нижче середини грудей.

Намисто з бісеру та скла

В ареал української народної традиції бісерного оздобництва входила і Волинь.  Тут бісерні прикраси поширюються у першій половині – середині XIX ст.. Українські селянки використовували бісер для оздоблення одягу, переважно для створення накладних прикрас. З часом бісерні оздоби стали органічним доповненням ансамблю святкового, а нерідко й повсякденного вбрання мешканців деяких сіл Волинського краю, а також значної частини населених пунктів західних теренів України.

Дослідники українського традиційного вбрання та прикрас інколи вказують, що на Волині була поширена така жіноча бісерна прикраса як гердан. Проте відомостей про конкретні місця побутування майже не зустрічається. Отже, гердан – це шийна бісерна прикраса у вигляді досить вузької смуги, виготовленої з різнокольорових намистин, нанизаних на нитяну, чи волосяну основу, що утворюють строкатий геометричний, а часом рослинний орнамент. Варто додати, що гердани все ж таки були більш поширені на території українських Карпат.

Цікаво, що скляними різнобарвними намистинами - «стеклярусом», дівчата інколи вишивали святковий  верхній одяг, переважно корсетки. Це вбрання являє собою жилет із вирізами, інколи  із заокругленнями в нижній частині. Така вишивка надавала одягу особливої мальовничості.

До святкового вбрання обов’язковим елементом було різнокольорове – біле, жовте, зелене та інше скляне намисто різних розмірів. Фотоджерела кінця XIX — першої половини XXст. засвідчують повсюдне побутування таких прикрас. Таке «монисто» або «пацьорки»  було найпоширенішим типом нашийних прикрас жіночого вбрання — набрані в разки скляні бусини, в тому числі й бісер. Разки бісеру надзвичайно гармонійно поєднувалися з іншими прикрасами народної ноші.

В середньому волинянки носили з десяток разків таких прикрас. Одягалось намисто часто не на шию, а чіплялось до верхньої частини корсетки. При цьому, останній разок був приблизно на рівні верхнього гачка.

На території сучасної Волинської області, дівчата та жінки також носили пацьорки з дутого різнокольорового блискучого скла. Сьогодні його називають ще «ялинковими» прикрасами. З’явилося досить пізно - наприкінці ХІХ ст. Воно було дешевим і яскравим, тому користувалося популярністю серед жінок. Називали їх «лускавки», «світлячки» чи «надуванці». З часом вони значно потіснили інші намиста, які носили українки.

 

МОНИСТА. (Намистини, бісер, набирання в разки). Початок ХХ ст.  с. Витуле Любешівського р-ну Волинської обл. Фото: Федорчук О. Українські народні прикраси з бісеру.

 

Дещо цікаве

Волинянки також носили прикраси для вух, як і інші українки. Сережки в регіоні виготовляли переважно з міді та бронзи. Їх називали  - «завушниці», «кульчики». Із цими вушними прикрасам  було пов’язано чимало народних повір’їв. Люди вірили, що сережки могли знімати головний біль, а загубити їх вважалося нещастям. А проколювали вуха українським дівчаткам майже з дворічного віку. 

Коротко варто описати прикраси для голови, які виділяються в окрему групу. Не секрет, що дівчата у всіх регіонах України прикрашали голову вінками із штучних квітів та стрічкам. Цікаво, що на території північних районів Волині (етнографічного регіону Полісся) робили це за також за допомогою дрібного курячого пір’я, яке фарбували часто у зелений колір.

Вінок могли носити тільки незаміжні дівчата. Останній раз цей головний убір одягався в день весілля. Доповнювався образ молодої стрічками, які волинянки називали  «бинди» чи «жічки». Молодиці  й жінки старшого віку носили переважно хустки та намітки.

Унікальна прикраса, яку носили волинянки зберігається у фондах Російського етнографічного музею. Називається вона -  мендель. Це шийна оздоба, яку носили разом з намистом, — три круглі образки, оправлені міддю. Кожен образок з обох боків під склом. Носили мендель разом з намистом на вовняній тасьмі. Між ними закріплені маленькі штамповані образки овальної форми, і чотири скляні зелені намистини.

Варто додати, що дівчата на території Волині носили разом з комплектом намиста і хрестики, які ще називали крижики. Ці культові елементи, по суті,  входили до комплексу нагрудних прикрас і були водночас виразною оздобою.

Жінка відмовлялася від носіння намиста та інших прикрас в основному після 30 років, хоча в деяких випадках носили й до 40 років. Жінки похилого віку якщо й носили якісь прикраси, то у незначній кількості й темного кольору.

 

Підпишіться на «Хроніки Любарта» у Facebook та Вконтакті.