«Тож мені, Господи Боже, допомагай, бо й мене, в день судний, як і увесь світ, судитимеш»

У рецепції людей раннього Нового часу присяга (лат. iurament) була богобоязливим, урочистим актом, що здійснювався у присутності Всевишнього. Сакральність, а відтак – неоскаржуваність й правдивість  її широко застосовувалися у повсякденних практиках міського соціуму Луцька ХVІ – першої половини ХVІІ століття.

Так, 23 червня 1569 року міщани, урядники маґістрату і ґроду разом з представниками тутешніх етнічних громад присягали на вірність королю й новоутвореній Речі Посполитій. Щороку, 12 січня, урочистий юрамент на вірність місту та його мешканцям складав новообраний/ переобраний склад Луцького маґістрату.

У 1639 році на гайному міському суді, в луцькій ратуші у присутності королівського дворянина й дідичного війта Андрія Загоровського, райців Шимона Злоторовича, Яна Гепнера, Василя Шилневича й старого радецького уряду в особах Нестора Йовковича, Павла Антоновича, Яна Соколениці, Івана Антоновича, лавників Самуеля Кириловича, Антонія Перетятковича, Романа Левоновича, Максима Соколениці та Стефана Нестеровича, міщан та цехмістрів, громада Луцька обирала нових бурмистрів. За звичаєм та у відповідності до прав і привілеїв маґдебургії, поспільство «з своєї частини» делегувало на цей уряд Яна Соколеницю, а війтівським наказом був призначений Андрій Сезенович.

 

 Олександр Дишко. Луцька ратуша ХVI ст.

 

Процедура урочистого обрання неодмінно супроводжувалася присягою, якою урядники зобовʼязувалися чинити справедливий суд як для бідного так і для багатого, підсилюючи обіцянку конструктами «присягаю Богу всемогутньому» та «Тож мені, Господи  Боже,  допомагай, бо й мене, в день судний, як і увесь світ, судитимеш».

Найчастішим видається застосування присяги у міському судівництві «міста його королівської милості Луцького». Яскравим свідченням тому слугують маґістратські (війтівсько-лавничі) та ґродські акти, до яких писарі старанно вносили позови-скарги сторін-контраґентів, подальший розгляд та вирішення того чи іншого конфлікту.

5 червня 1638 року перед намісником луцького лентвійтівства в ратуші Романом Левоновичем і лавниками Максимом Соколеницею та Самуелем Кириловичем склала присягу Анна Цвілова. Міщанка, відповідно до тодішньої процедури, підняла два пальці до гори й промовила: «Я, Анна Василева Цвілова, присягаю Богу всемогутньому, в Трійці Святій єдиному в тому, що я у пані Дороти Петрової Злотнички, коли шинкувала, жодного боргу, ані тих вісімнадцяти злотих не зосталася винною, окрім того, що челядь її напила, то те там і порахувала і наказала віддати, а більш нічого. Тож мені, Боже поможи і невинна мука Христова». Відтак, пойнявши віру зізнанню Анни, суд вчинив її вільною від звинувачень у заборгованості.

Як свідчать актові записи, присяга деколи допомагала в подоланні негативних настроїв поміж представниками етнічних спільнот Луцька. Суперечки й непорозуміння між луцькими городянами-русинами та репрезентантами єврейської чи караїмської громад міста траплялися доволі часто. З-посеред причин вирізнялися грошові борги, кривди на кшталт нападів на іудеїв та їхні домівки, незадоволення євреїв роботою/ вчинками маґістратських урядників etc.

 

Єврей-орендар. Аматорський малюнок із документації Луцького ґродського уряду другої половини ХVI ст.

 

Так, на початку 30-х років ХVІІ століття історія одного непорозуміння була внесена до ґродської документації Луцька. Єврей Лейб Аширович від імені рабанського й караїмського зборів міста подавав на протестацію на бурмистрів, райців, лавників, цехмістрів та все міське поспільство. Причиною  звернення до суду було неналежне, на думку позивача, виконання маґістратом своїх обов’язків. Як вказував Л. Аширович, луцькі євреї, відповідно до королівського привілею та декретів «певну складку до скриньки міської радецької для загальних потреб ‒ підвод для коморників і послів короля, його милості, жовнірських й інших справ міських спільно з міщанами складають».

Унесені до міської скриньки гроші, за вказівкою Лейба, потребували детальної щорічної звітності перед «старшими» кагалу та іншими євреями – квитів-розписок із ратуші. Ця процедура, однак, ускладнювалась, оскільки урядники маґістрату жодної звітної документації євреям не надали.

Актові документи зафіксували випадки, коли  присяга «Богу всемогутньому» слугувала інструментом залагодження подібних незгод, сприяла налагодженню співпраці. Так було у Луцьку в серпні 1629 року. Урочистий юрамент про справедливий збір податків в тому часі виголошували двоє луцьких євреїв – Мордуш Абрамович та Нахим Ізрайлевич. Присягу чинили в синагозі у присутності представників двох урядів Луцька ‒ ґродського і міського маґістратського.

 

 Войцех Ґершон. Прийняття євреїв Казимиром ІІІ. Друга половина ХІХ ст.

 

Цікавим є сам текст присяги. Його елементи проливають світло на релігійний світогляд мешканців ранньомодерного Луцька, усвідомлення важливості й відповідальності за виголошені слова: «Я, Мордуш Абрамовичъ и я, Нахим Израиловичъ, жидовє луцкиє, присєгаємо пану Богу живому Всємогусчому, которыи нєбо, зємлю, морє и рєки створил и нашъ законъ жидовскии постановил на том, иж ɛсмо прєз тую чвєртъ лєта справєдливо податки новыє ωд купъцовъ, мєновитє жидов и пєрєкупнєвъ в мєстє Луцку ωд золотого по шелягу, ωд вшєлякоє купли проданоє, никому нє фолигуючи брали...».

Отримавши загальну суму податків – п’ятдесят три золотих й шість ґрошей, євреї покірно й вчасно віддали їх поборцеві. Дещо курйозно виглядала посилена арґументація уваги на прозорості роботи. М. Абрамович та Н. Ізрайлович стверджували, що віддали кошти не затримавши, не позичивши, і ніякої користі з них не отримавши. Чоловіки присягали чинити так і надалі.

Разом з тим присягою луцькі євреї передбачали собі кару за неналежне виконання покладених на них обов’язків, а головне – порушення обіцянки, даної Господові. Так, у документі перелічувалася ціла низка страшних і ганебних покарань за відступництво: «А ɛсли бы ɛсмо тую присєгу нашу нарушили, бодаи нас труд и яд заразил... и нɛхаи нас ωгонъ нɛбɛстныи спалит и кадукъ попадɛтъ и плынɛнъ з крови, и нєхаи будємо затрачєны на наших душах, на нашихъ тєлахъ и на наших рєчахъ... и нєхаи нас то поткаɛт, што жону Лотову, которая пєрємєнєная в стовъпъ солныи, коли Содома и Гомора запала... нєхаи на лоно Абрамово нє приидємо, гдє хрєстиянє, жиды и поганє пєрєд Створитєлєм своим з мɛртвыхъ встануть, и нєхаи нас Законъ змажɛт, которыи панъ Богъ своим палцɛм написал и Моижєшови на гори Синаи подал... и нєхаи нас возмутъ вси злыи духовє, и нєхаи допровадют на вєчноє  потєрпєнъє на вєки вєковъ, амєнъ».

 

Пітер Брейгель Молодший. «Біля шинка», перша половина ХVII століття

Ян Матейко. Пруська присяга, 1882 р.

 

Тож, як видно, присяга в міському середовищі Луцька першої половини ХVІІ століття у конкретному, розглянутому випадку сприяла налагодженню кооперації у податково-торгівельній справі поміж міськими урядниками та представниками єврейського кагалу Луцька.

Юрамент виховував у тих, хто його виголошував, відповідальність й богобоязливість. Перелік заявлених євреями ймовірних кар, що запросто могли б їх спіткати, спонукає думати про присягу як інструмент соціально-релігійного дисциплінування у ранньомодерну добу луцької минувшини.

 

Підпишіться на «Хроніки Любарта» у Facebook та Вконтакті.