«Чоловіче, як довідаєшся, що Тобі не належить, то згинеш марно»
Міська історія Луцька в часі ХVІ – першої половини ХVІІ століття насичена важливими подіями та знаковими персоналіями, які творили історичний портрет міста. За нормами маґдебурзького права, дарованого Лучеську наприкінці ХV століття, обговорення нагальних потреб та вирішення невідкладних справ, повинні були відбуватися в ратуші у присутності урядників маґістрату та представників міської громади.
Луцький маґістрат («Magistratus Ciuilis Luceoriens» – лат., «вряд мɛстскии» – староукр., «Magistrat Łucki» – старопольськ.) – орган міського самоуправління, право на створення якого луцькі міщани отримали 31 липня 1497 року за привілеєм великого князя литовського Олександра Казимировича з династії Яґеллонів, був якісно новим управлінським інститутом в Луцьку. Поряд із старостинським замковим (пізніше – ґродським) урядом поступово, маґістрат упродовж цілого ХVІ століття, утверджувався в місті, укріплюючи при тому свої адміністративні та економічні позиції.
За влучною заувагою відомого французького історика, одного із найвидатніших представників школи «Анналів» Фернана Броделя, «не існувало міст без влади, яка водночас і захищала, і примушувала, хоч би яка була форма такої влади, хоч би яка соціальна група її втілювала». Людським уособленням тієї міської влади – маґістрату, були його урядники – лентвійт, лавники, райці / бурмистри, канцеляристи-писарі. Складаючи присягу на уряд, вони обіцяли «Богу всемогутньому та найяснішому пану Королеві Польському, а також усьому поспільству міста того бути вірним і справедливість кожному – так багатому, як і бідному, сусідам і гостям, чинити і множити, а несправедливість нищити…».
Засiдання мiського уряду ХVI столiття
Одначе, як свідчать джерела, не всі урядники й не завше дотримувались морально-поведінкових чеснот, задекларованих ними у присязі, урочисто виголошеної «на ратуші». Часто особисті потреби брали верх над обов’язками перед містом і з того виходили позови та протестації, які, за посередництвом міського та / чи ґродського писарів, за проханням поводів (скривджених позивачів) «знаходили прилисток» на аркушах офіційної документації ратуші чи ґроду.
Яскравим прикладом тому може бути почасти одіозна постать луцького лентвійта і райці Яна Гепнера, дворічний життєпис урядницької кар’єри та особистих сюжетів якого окреслює низка актових записів міської книги Луцька за 1638–1640 роки. Так, 15 червня 1638 року міський писар Ян Томкович вніс до «війтівських книг» лист заруки дідичного війта й королівського дворянина Андрія Загоровського проти Яна Гепнера у справі тогочасного старого райці Шимона Злоторовича. Як видно із тексту документа, у 1637 році в часі Святосеменівського ярмарку (1–14 вересня), позваний побудував власну торговельну буду навпроти будинку позивача. Пройшов майже рік, а Гепнерова ятка, не використовуючись за функціональним призначенням, залишалась не знесеною. Тому війт і видав свій заручний лист, відповідно до якого Ян Гепнер упродовж трьох днів повинен був зруйнувати буду. В разі непослуху, війт зобов’язував його сплатити тисячу гривень. У тому ж документі луцькому райці докоряли привласненням землі – «валового ґрунту» неподалік від камʼяниці урядника, призначеної для «посполитої оборони».
Задля ознайомлення Яна Гепнера із листом заруки, до його домівки, розташованої на ґрунті «під міською юрисдикцією», з уряду були відіслані лавники Самуель Кирилович та Максим Соколениця. Улаштувавши своїм колегам не надто радісний прийом, райця, прочитав лист й різко відповів: «Я про те не дбаю і буди не зруйную…, бо його милість пан війт хоч і є владцем, але до уряду міського не належить».
Лiкар і аптекар. Флоренцiя, 1505 рiк. Зображення з Вiкiпедiї
Ще одна справа, пов’язана з іменем бурмистра Яна Гепнера, потрапила на сторінки луцької міської книги 5 липня того ж таки 1638 року. Тоді перед райцею і війтівським намісником Шимоном Злоторовичем та всім радецьким урядом «personaliter», себто особисто, постав луцький міщанин-купець Гаврило Вирозуб. Повод з великим жалем подавав скаргу на присутнього тоді в ратуші Яна Гепнера.
Передісторія позову полягала в тому, що незадовго до означеного засідання маґістрату, Гаврила Вирозуба було обрано на збирання з міщан т. зв. «dwaigo podymnego», тобто подимного податку в подвійному обсязі. Показавши реєстр райці, відповідно до якого грошова сума мала бути більшою, ніж давав Гепнер, останній, за словами Вирозуба, «нехтуючи суворістю права посполитого та вин правних, повагою до уряду так війтівського як і радецького луцього, в місці публічному (ратуші), де спокій і повага збереженими бути мають...», вчинив гамір, знеславивши повода образливими словами, які шкодили його добрій славі та життю.
Невдовзі про цю справу й негідну поведінку Яна Гепнера дізнався війт, зреагувавши на означений ексцес ще одним листом заруки, записаним до актової книги 29 липня 1638 року. Довірившись свідченням людей, «гідних віри», Андрій Загоровський засуджував дії луцького райці й вимагав забезпечити Гаврилові Вирозубу абсолютну безпеку й повагу іменем короля Владислава ІV та своїм власним під зарукою двох тисяч кіп литовських грошей. Знаковою й цікавою у цьому листі була війтівська фраза, зумовлена, вочевидь, щирим обуренням: «А коли б на те не дбаючи, насмілився Гаврила Вирозуба деспектувати (висловлювати зневагу), непорядно оббріхувати, зашкоджуючи спокою посполитому й безпеці, будь певен, що проти тебе право та зверхність застосуємо».
Пiтер Брейгель Молодший. Ярмарок з театральним дiйством. Кiнець ХVI - початок ХVII столiття
Не залишаючись осторонь справи, свою версію конфлікту до актів 5 серпня вніс і сам Гепнер. За свідченням райці, податки із маєтностей урядники маґістрату особисто мали принести до ратуші, що він і зробив. Гаврило Вирозуб в інтерпретації Гепнера, «завжди при кожній елекції на вибирання всіляких податків від усього маґістрату та Речі Посполитої звик галаси й перешкоди чинити. Як і зараз, дня п’ятого липня, попри право посполите та вини, в ньому описані, зневажаючи місце його королівської милості (ратушу) та уряд його (Гепнерів) радецький, йому з ласки королівської милості довірений і підтверджений, посмів і наважився спочатку непристойними словами гонор й походження знеславити, а потім і уряд, який на той час (Ян Гепнер) посідав й про порядок усього міста дбав, оббрехав і осоромив».
Конфлікт між Яном Гепнером та Гаврилом Вирозубом тривав досить довго: 27 серпня 1638 року через відсутність позваного, засідання міського суду перенесли. Райця не вважав за потрібне зʼявитись до ратуші і 30 серпня, попри свідчення війтівського слуги про особисте вручення йому судового позову. Наступного дня Гепнер знову не прийшов, тож розгляд справи було відтерміновано до 11 вересня, а початком засідання визначалася 10 година ранку. Декреухвалу в цій справі, урешті, було укладено 27 вересня. Райцю визнали винним, однак, зважаючи на те, що засідання суду відбувалось в день св. Станіслава – костельного свята, Яна Гепнера звільнили від сплати грошей за образу Вирозуба.
Аркуші міської книги Луцька зафіксували Яна Гепнера не лише у статусі райці / бурмистра й лентвійта. Декілька записів свідчать про достатньо активні позиції міщанина як луцького купця й аптекаря. До нього за цілющими травами їхали як з околиць, так і з достатньо віддалених теренів. Підтвердженням тому був судовий процес, започаткований в луцькій ратуші наприкінці жовтня 1638 року. Тоді до дідичного війта Андрія Загоровського, райці Шимона Злоторовича та лавника Романа Левоновича звернувся шляхетний Флоріан Вуєвич – слуга червоноґродської старостини Марини Даниловичевої.
Печатка луцькоi лави iз зображенням архангела, початок ХVII столiття
Незадовго до звернення в маґістрат, повод приїжджав до Луцька, за дорученням своєї пані для купівлі «різного коріння за потребою». Усе необхідне шляхтич Вуєвич придбав в луцького райці-аптекаря відповідно до його ваг, за суму, яку запросив Гепнер. Привезені ліки – і їхня кількість і сплачені за них кошти, викликали підозру й сумніви у червоноґродської старостини. Тож бажаючи відновити справедливість, Марина Даниловичова відправила до Луцька вже двох своїх слуг: разом з Вуєвичем поїхав Федір Кулин. У місті вони знайшли інших аптекарів, за допомогою яких і зʼясували «несправедливість ваги» Яна Гепнера. Прийшовши до камʼяниці райці, червоноґродські гості не застали господаря вдома. Пані Гепнерова, як добра дружина, заперечувала чоловікові шахрайства, і навіть заручилась підтримкою аптекаря, свого зятя Петра Моримушича та аптекарчика (учня) пана Йонасового, які свідчили на користь Гепнерів. Аби остаточно переконати позивачів не йти до суду, жінка пропонувала їм кільканадцять злотих. Ця пропозиція однак, ані Флоріана Вуєвича ані Федора Кулина не зацікавила і промовиста скарга зʼявилася у міських актах.
Ян Гепнер, честь якого, вочевидь, справедливо була заплямована, невдовзі подав зустрічний позов. За версією нібито вкрай ображеного аптекаря, Флоріан Вуєвич у нього особисто ніякого коріння ніколи не купував. Ліки поводові в аптеці продав Гепнерів аптекарчик-учень, належно відваживши й віддавши куплене шляхетному пану в присутності міського урядника. Як свідчив Гепнер, повертаючись додому, Вуєвич втратив частину цілющого коріння через свою недбалість. Тож усі звинувачення, на переконання райці-аптекаря, були безпідставними.
Руїни червоноґродського замку. Фото з Вікіпедії
Скандальна і, водночас, курйозна подія, що зумовила чергову скаргу проти Яна Гепнера сталася наприкінці серпня 1639 року. Тієї пори все місто ретельно готувалось до початку осіннього, Святосеменівського, ярмарку, доводячи до ладу свій крам та ятки. Задля збагачення ратушної скарбниці свою торговельну буду посеред Ринку по сусідству з будинком бурмистра Шимона Злоторовича звів і маґістрат. Однак отримати жаданий прибуток від оренди ятки міським урядникам так і не вдалось. За наказом лентвійта-райці Яна Гепнера його слуги розібрали буду і зробили це в обурливий, але досить таки оригінальний спосіб.
До початку ярмарку залишалось менше двох днів, тому лучани не полишали приготувань ні в день, ні в ночі. Саме ця обставина, врешті й стала вирішальною на судовому слуханні справи в ратуші 31 серпня 1639 року, бо очевидців неприємної й ганебної оказії виявилось чимало. Перший з них – Андрій Трубач, склавши присягу на правдиве свідчення, розповів, що пізно вночі почув якийсь галас на Ринку. Вийшовши з власної комори, він побачив перед собою двох озброєних аптекарчиків – слуг і учнів луцького аптекаря-райці Яна Гепнера. Молодики вправно («кілька раз – шість чи сім»), просто на очах у чоловіка носили дерево з буди через Вірменську вулицю до Стиру. Шокований і здивований відвертим нахабством чоловік запитував аптекарчиків навіщо ті шкоди чинять, але відповіді не дочекався, побачивши «самого пана Гепнера в білій кучмі з голим кордом, який за ними йшов».
О. Дишко. Площа Ринок у Луцьку XVI – XVIII століття, 2017
Другий свідок – ґандляр сіном Миколай підтвердив слова Трубача, додавши лиш, що одягнені злодії були в лазурові доломани. Луцький шевчик Іван Олексійович засвідчив, що Гепнерових слуг не злякали навіть шестеро шевчиків, які тієї ночі опинились біля дому оповідача на Вірменській вулиці. Більше того, учень шевського цеху мало не постраждав через ретельність виконання лентвійтівського доручення його слугами: «шість шевчиків вночі стояли на Вірменські вулиці в тилі мого дому на городі, а двоє з них [аптекарчиків], дерево будне принісши й розхитавши, при нас в Стир скинули. Інша колода Стиром плила від ґрунту отців єзуїтів, а один з них, які те дерево носили, кілок з плоту вирвавши, мало мене не вдарив. По тому двоє підданих Гепнерових знову дерево до води носили».
Цінним для розуміння трагізму, і, водночас, курйозу ситуації були свідчення Гната, Якимового сина, Шевчика. За його словами аптекарчики не просто не зважали на людей, що на власні очі бачили як ті руйнують ратушну буду, а ще й привітались з ними: «двоє з них, повз нас дерево носячи до води, доброго вечора нам побажали».
Урешті зупинити свавілля урядника спробував сторож єврейської крамниці Дмитро. Та хлопці-слуги, упившись Гепнеровим вином, мало зважали на зауваження чоловіка, а поважний пан лентвійт, красномовно порадив бідоласі не втручатись не у свою справу: «чоловіче, як довідаєшся про те, що тобі не належить, то згинеш марно».
Актові записи свідчать про низку інших зловживань владою Яна Гепнера. Так, 8 березня 1639 року караїм Іцхак Бизик вказував на несправедливі дії Гепнера як головного міського урядника в сфері здійснення судочинства. Коли представник етнічної меншини позивався на Павла-шевця, лентвійт не лише «не вчинив справедливості», наказавши поводу чекати до вечора, а й, підпивши, того Іцхака жорстоко побив, порвав на ньому кожух, відпустивши позваного ремісника-злочинця на волю без належного розгляду справи.
Угорський доломан ХVI столiття. Реконструкцiя Сергiя Шаменкова
Кравець Ян Кучковський 22 вересня того ж року звинувачував Яна Гепнера, який у своєму будинку вдарив позивача в голову, від чого він «на землю впасти мусив». По тому урядник закликав своїх слуг-челядь лупцювати кравця. Рани Кучковського засвідчив міський уряд (вочевидь – лавники, до функцій яких належав огляд ран та побоїв міщан маґдебурзького присуду), а грошовий еквівалент загрози життю й шкоди здоровʼю, витрачений на ліки, ремісник визначив у 100 польських злотих.
Зловживання алкоголем штовхало Гепнера на необдумані вчинки як стосовно пересічних міщан, над якими він, як представник міського уряду, мав визначену владу, так і щодо королівських дворян. Одним із них наприкінці лютого 1640 року став Єжи (Юрій) Єлич. Приїхавши до Луцька «у важливих справах його королівської милості та Речі Посполитої», королівський служебник відправився до Яна Гепнера як до «райці, на цей рік обраного». Однак, часами нестримно-буйний райця, оминаючи свої урядницькі обов’язки, не лише відмовився прийняти лист державця, а й, упившись, стріляв у слуг Єлича, лаяв та ганьбив їх.
Урешті, проти Яна Гепнера позивались і його колеги – урядники маґістрату. За свідченням бурмистра Шимона Злоторовича, внесеного до актів 12 липня 1639 року, того дня до будинку Яна Гепнера за наказом усього маґістрату ходили представники луцького поспільства – Максим Соколениця та Федір Липка. Чоловіки мали забрати у лентвійта Гепнера кілька грошових складок, які урядник свого часу не віддав до міської скарбниці, виявивши тим зневагу й вчинивши шкоду місту й маґістрату. Гепнер не зʼявлявся на засідання до ратуші й тривалий час провадив осібний суд у своєму домі. Це, в свою чергу, значно підривало авторитет міського уряду.
Тож, у Луцьку, як і в багатьох інших містах Великого князівства Литовського, а після 1569 року – новопосталої Речі Посполитої, міські урядники, поряд із виконанням безпосередніх обов’язків «на ратуші», як пересічні люди, якими керували особистісні мотиви та бажання примножити власні прибутки, часто вдавались до не завжди леґітимних дій та справедливих рішень. Просопографічний портрет урядника луцького маґістрату Яна Гепнера слугує тому промовистим свідченням.
Водночас, ця розвідка ніяким чином не мала на меті дискредитувати «людей влади» у місті чотирьохсотлітньої давнини в очах сучасного читача. Насичена міська історія «маґдебурзького» Луцька, без усякого сумніву, серед урядників знала й чимало позитивних персонажів, наділених владою, які залагоджували конфлікти поміж міщанами, дбали про міський спокій та добробут, справедливо розпоряджались коштами міської скарбової скриньки. Однак добрі вчинки не потребували записів до судових книг, а залишалися лише у памʼяті тих, кого вже давно немає серед живих.
Підпишіться на «Хроніки Любарта» у Facebook та Вконтакті.
Коментарі