Діти, народжені поза шлюбом, здавна знаходились на марґінесі соціуму. Попри суспільний осуд та релігійну богобоязливість людських спільнот, підвищено активну в ранньому Новому часі, «злого ложа» сини і доньки, все ж, з’являлися на світ. Не було виключенням у цьому контексті й «місто його королівської милості Луцьке». 

Проблема «української» дитини поки не увійшла до пріоритетних напрямків дослідження істориків ранньомодерної доби.  Низку статей і нову монографію цій тематиці, одначе, присвятив Ігор Сердюк. Статево-вікова структура малолітнього населення, дитяча народжуваність та смертність висвітлені у декількох підрозділах його попередньої книги. Дитячу й підліткову працю на Лівобережжі та Слобожанщині в другій половині ХVІІІ ст. описав Володимир Маслійчук. Історику також належать розвідки про криміногенність в дитячому середовищі Гетьманщини та два монографічні дослідження в тому ж  науковому ключі.

Певні надбання в означеній царині має європейська історіографічна традиція. Чи не найближче до проблематики народжених поза шлюбом, у контексті ґрунтовного аналізу різних аспектів історії дитини й дитинства в середньовічній Польщі, наблизилась Малґожата Делімата. Еволюцію дитинства від часів Середньовіччя до ХІХ ст. простежив і висвітлив Філіп Ар’єс. «Дитяча» проблематика почасти присутня і в кембриджському виданні «The Family in Early Modern England» за редакцією Хелен Беррі та Елізабет Фойстер.

 

Пiтер Брейгель Старший. Iгри дiтей, 1560 рiк

 

Інформацію стосовно позашлюбних дітей, а також ґенезу суспільної думки щодо них у Великому князівстві Литовському (далі – ВКЛ) знаходимо в кодифікованих зводах права – Литовських статутах (далі – ЛС). У дванадцятому артикулі третього розділу Першого ЛС (1529) йдеться, найперше, про образу честі через звинувачення у непристойному походженні та шляхи залагодження неприємної ситуації. Разом з тим зазначалося, кого можна беззастережно іменувати «бенкартом» – людиною нечистого народження. Таким вважали сина, якого батько визнав не своєю дитиною, нічого не заповів у тестаменті чи народив із жінкою без вінчання. Законодавство застерігало батьків, аби не віддаляли від спадку синів, яких виховували з дружинами, в часі другого шлюбу – «при мачосе».

Статутом 1566 р. батькові заборонялося відмовлятися від сина, змалку його «за дитя свое признавши». У решті тверджень стосовно позашлюбного потомства  Статут 1566 року повторював усі зауваги свого правового «попередника» 1529 року. Надто суттєвих поправок щодо дітей-бенкартів не містив і Третій (Новий) ЛС 1588 року. У двадцять восьмому артикулі вже традиційно третього розділу йшлося про грошову кару за несправедливе звинувачення у народженні від «неучъстивое матки» з «нечистого ложа». А в тридцять третьому артикулі чотирнадцятого розділу наголошувалося на відсутності потреби скарання на горло того, хто звів зі світу/ убив бенкарта.

Класифікацію дітей-претендентів на спадок по смерті батьків у контексті систематизації міського права Речі Посполитої подав Бартоломій Ґроїцький. У праці-книжці «Tytuły prawa majdeburskiego» він вказав на народжених у шлюбі – naturales et legitimi чи liberi iusti. Вони були найпершими й беззаперечними спадкоємцями. До другої категорії законно народжених і здатних претендувати на батьківські маєтки відносилися всиновлені діти – adoptivos, arrogatos чи legitimos tantum. Наступними Б. Ґроїцький називав дітей illegitimos – тих, які з’явилися на світ поза шлюбом. Ці люди, на відміну від леґітимних нащадків, були позбавлені «шлюбного» права, маючи за собою «природжене». Упорядник зводу міського права подав способи, які давали можливість народженим від неодружених батьків претендувати на спадок. То був батьківський шлюб або королівський привілей про законне народження.

 

Пiтер Брейгель Старший. Селянське весiлля, 1568 рiк

 

З-посеред «дітей злого ложа» Б. Ґроїцький виокремлював декілька правових випадків. Перший із них стосувався народжених від двох вільних людей. Матір означених дітей жила в домі «цивільного» чоловіка, а їхні діти іменувалися naturales tantum, ex concubina natos. Такі по смерті батька, якщо пан-отець у духівниці їм нічого не заповів і легалізації народження від короля вони не отримали, не могли претендувати ні на що, окрім материзни (спадку по материнській лінії). Та й то лиш у випадку, коли матір не мала інших дітей у «святому шлюбі». Дитина невільної матері та невідомого батька – spurios, manseres, sine patre, vulgo conceptus, спадкувала лиш материні пожитки. Інтимний зв’язок із чужою дружиною призводив до народження notos. У вкрай складному матеріальному становищі, за Б. Ґроїцьким, знаходилися народжені в результаті шлюбу кровних родичів – liberos damnati coitus, incoestuosos. Відповідно до норм міського права вони не отримували абсолютно нічого ні від материних статків, ні від батька.

Історія луцького незаконнонародженого міщанина Андрія Федоровича  веде свій документальний відлік від 13 квітня 1584 року. Оскільки у цій доволі резонансній судовій справі брали безпосередню участь львівські міщани, низка актів опинилася серед актів Львівського міського маґістрату.

Так 1 червня 1612 року до міських актів ратуші Луцька у присутності маґістрату в особах лентвійта Андрія Рачковського, бурмистра Романа Трушевича і лавників Єва Вакулича, Яцька Федоровича, Жиґмунда (Сиґізмунда) Ігнатовича та Івана Стефановича було внесено офіційну відмову луцького вірменина Богдана Мурадиновича від претензій на статки його рідного брата Федора. Випис датувався 13 квітня 1584 року.

Наступний документ, що чітко фіксує ім’я незаконнонародженого Андрія, Федорового сина, славетного луцького міщанина, датований 9 листопада 1612 року. Тоді міський уряд Луцька «зволив» Яну Шмоневському та Іванису Якубовичу, двом опікунам «літ недорослих хлопчика» Андрія Федоровича, внести до актів королівський привілей про підтвердження його порядного народження. Латиномовний документ від 26 жовтня 1612 року зрівнював луцького вірменина з іншими «людьми, порядно народженими».

 

Карикатурне зображення львiвської вiрменки Норсесової, 1670 рiк. archives. gov. ua

 

Карикатурне зображення львiвського вiрменина Норсеса, 1670 рiк. archives. gov. ua

 

Подальший судовий процес розкривав усе більше деталей справи. Так, 10 травня 1613 року стався гайний (невідкладний) суд у домі луцького вірменина Федора Мурадиновича. Причиною тому була потреба засвідчення й внесення до міських актів тестаменту-духівниці чоловіка. Лентвійт Сиґізмунд Русовецький, бурмистр Кирило Дем’янович, райці Михайло Половкович, лавники Роман Трушевич, Ян Матвієвич, Іван Андросович й Іван Стефанович заслухали й дозволили записати заповіт Ф. Мурадиновича у присутності священика луцької Покровської церкви, отця Йони, і міщанина Івана Сезеновича.

Тестатор, «не будучи ніким намовленим і змушеним». зазначав, що віддає душу й тіло Всемогутньому Богу. Останній спочинок Федір Мурадинович волів знайти «при церкві нашій вірменській тут в Луцьку». Опікунами для свого недорослого сина Андрія, який, відповідно до заповіту, отримував у спадок практично усі статки вірменина, Мурадинович просив бути львівських міщан Івашка Торосовича, Лазаря і Михайла й старого луцького райцю Матвія Демковича.

У заповіті йшлося і про матір Андрія, нешлюбну дружину вірменина Федора. Її частина спадку залежала від вибору жінкою її подальшого шляху. Якби вона захотіла вийти заміж і те вчинила, то не могла б розраховувати ні на що більше, ніж 200 злотих, одяг й прикраси, які у тому часі мала на собі. Гроші за срібний пасок, заставлений у луцької міщанки Аннуші Климівни, за останньою волею тестатора, належало віддати «старшому з парафіян» Покровської церкви. Хом’яківський ґрунт Ф. Мурадинович ділив порівну між своїми зятями Іванисом й Михитаром.

 

 

Синові опікуни, по смерті батька, мали дати йому добру освіту й виховання, і отримати за це «від Бога відплату належну». У разі порушення постулатів заповіту, зазначав вірменин, на кривовиконавців чекатиме зустріч із тестатором на Страшному суді. Документ був скріплений печаткою луцької лави й підписаний «manu propria» (рукою власною) луцького міського писаря Івана Половковича.

Здавалося б, усе у житті «злого ложа сина» Андрія Федоровича налагодилося: привілей про порядне народження й спадок він отримав. У жовтні 1614 року, однак, ситуація кардинально змінилася. 10 дня того місяця із претензією на спадок спочилого у Бозі брата до міського уряду Луцька звернувся уже згаданий Богдан Мурадинович. Наміснику луцького війтівства Парфену Голузці, Кирилу Дем’яновичу, що у тім часі заміщав Михайла Половковича, лавникам Роману Трушевичу, Яцьку Федоровичу, Яну Загайці, Яну Матвієвичу і Єву Вакуличу належало розглянути справу поміж уже не луцьким, а замойським міщанином Б. Мурадиновичем, як позивачем, та його племінником, відповідачем Андрієм Федоровичем. Разом із неповнолітнім відповідачем у судовій справі його честь і правдивість позиції відстоював призначений покійним батьком опікун – львівський міщанин Іван Торосович.

 

Печатка луцькоi лави iз зображенням архангела, початок ХVII столiття

О. Дишко. Площа Ринок у Луцьку XVI - XVIII ст. 2017

 

Позивачі в особах приятеля (уповноваженого, адвоката) Б. Мурадиновича Олександром Криштофовичем, свідчила: «Той Андрій, що сином Федора Мурадиновича називається, є незаконно народженим від жони нешлюбної. Він [Федір Мурадинович] з нею відповідно до закону християнського шлюбу не брав, а дитину  народив і за сина собі залишив як із служницею-кухаркою, а не дружиною законною. Учинок сей неслушним є, непристойним.  Андрій же, не маючи жодного природженого права на маєтності всі рухомі й нерухомі, тобто гроші готові, золото, срібло, чин і мідь, будинок й інші речі, собі їх привласнив».

Означеною заявою чоловік фактично відмовлявся від слова, даного брату й засвідченого на ратуші 1584 року про відсутність будь-яких претензій на статки Ф. Мурадиновича. Із арґументами у часі судового засідання не забарився і відповідач. І. Торосович апелював до королівського привілею на «порядне народження» й вповні леґітимний батьків тестамент, затверджений печаткою луцької лави у недавньому часові. Заслухавши обидві сторони, міський уряд цілком справедливо став на бік малолітнього спадкоємця.

Тільки-но давши відсіч майновим зазіханням стрия, Андрій Федорович разом із своїм оборонцем-опікуном, опинилися у ще складнішій ситуації. На рухомі й нерухомі статки луцького вірменина-небіжчика з дозволу польської королеви Констанції став претендувати її слуга Андрій Колачковський. Ба більше, документ на посесію (заволодіння), попри попередній привілей на законне народження і підставове успадкування батькових маєтностей, означеному служебнику дав сам король. Зміна пріоритетів змусила міських владців Луцька відправити до будинку Федора Мурадиновича трьох лавників – Яна Загайку, Антона Добряновича й Івана Олексійовича. Вони якраз і повинні були офіційно віддати дім із рештою статків пану Колачковському. Цьому, втім, завадив Івашко Торосович, «озброєний» духівницею покійного вірменина. Чоловік зазначав, що хлопчик зростав у доброму вихованні, відтак уся біда з народженням лежить на совісті батьків. За його словами це й слугувало підставою для короля дарувати малому привілей.

Маґістрат відповідав арґументами про неналежну поведінку батька, який спочатку мешкав з однією жінкою, а пізніше народив сина з її донькою, своєю пасербицею. А що король дав дозвіл на посесію королівському слузі хронологічно пізніше від привілею на добропорядне народження, то прикінцевий документ міські урядники вважали суттєвішим. Єдине, на що міг розраховувати хлопчик – то материнський спадок. Урешті, міські урядники почасти зняли із себе відповідальність у цій судовій справі, відправивши її на розгляд до королівського суду.

Вердикт монарха був далеко не на користь Андрія Федоровича. Сиґізмунд ІІІ вказував, що не знав про народження хлопчика від інтимного зв’язку вітчима й пасербиці. Цей факт від нього приховав Іван Торосович, відтак про спадок батька для Андрія не могло йтися. Король змагав до детального розслідування справи: з’ясувати як усе було насправді належало урядникам Луцького маґістрату. Результати розгляду справи, за розпорядженням монарха, вони повинні були надіслати до королівської канцелярії.

 

Пiтер Пауль Рубенс. Портрет Сиґiзмунда III на конi. Близько 1624 р.

 

Подальша документація, що втрапила до актів Львівської міської ради, вповні передає усі особливості довготривалого судового процесу в справі “злого ложа сина” Андрія Мурадиновича. 25 травня 1616 року Луцький маґістрат в особах тодішнього лентвійта, шота за походженням (!) Олександра Бендермана, бурмистра Яна Матвієвича, райці Шимона Злоторовича й лавників Романа Трушевича, Яна Загайки і Яцька Федоровича наказували слухати свідків. Тоді ж війтівський урядовий слуга Федько Фомич просив уписати до міських актів про особисте вручення судового року (позву) сімом луцьким міщанам: Романові Трушевичу і Яцькові Федоровичу – луцьким лавникам, Якубу Козицькому, Якубу Ткачові, Матису Беднару (Бондару), Матису Веселовському й ковальському цехмістрові Федору Нагончому. Чоловіки мали прийти «на ратушу» в справі за позовом шляхетного Станіслава Павловського – умоцованого Андрія Колачковського, аби з’ясувати всю правду «щодо мешкання тут у Луцьку Федора Вірменина з жонами чи кухарками і про народження його сина Андрія».

Міщан під присягою заслуховували на суді посеред Ринкової площі Луцька. Першим став свідчити лавник Роман Трушевич. Чоловік пригадав, що колись у місті мешкав якийсь Іванис. Він купив собі лотевку (образливе слово на позначення жінки низького суспільного статусу) і з нею мешкаючи, народив доньку. По Іванисовій смерті, його доньку до себе забрав Федір Мурадинович. Вона йому служила кухаркою а невдовзі стала за дружину. Ба більше – шлюбу з нею він не брав, а через певний час почав співмешкати з її ж донькою (!). Від гріховного зв’язку народився хлопчик Андрій.

Лавник Яцько Федорович розповів про першу, законну дружину Федора, що походила зі Львова. Вірменин з нею розлучився, а по тому придбав у поганина (татарина чи турка, вочевидь) жінку з дитиною – дівчинкою від першого шлюбу. З часом кухарка стала Ф. Мурадиновичу коханкою. А коли та вмерла, свідчив урядник, вчинив ґвалт її доньці. Унаслідок ганебного вчинку народилася дитина. Тож, за словами Я. Федоровича, Андрій був не просто результатом порубства (незаконного співмешкання пари), а народився од ґвалту.

Наступним свідчити способився Якуб Козицький. У часі народження А. Мурадиновича чоловік служив місту лентвійтом. Як посадовець він пригадував, що негідний вчинок вірменина призвів до його арешту тодішнім луцьким старостою-війтом Міхалом (Михайлом) Сенявським. Відкупом від подальшого перебування у темниці стали бочка вина, шати з сукна й горщик червоних золотих.

Про викуплену у поганина Ростка жінку розповідав і Якуб Ткач. Чоловік підтвердив слова попередніх свідків про гріховний зв’язок Ф. Мурадиновича із донькою своєї кухарки від першого шлюбу й народження від того дитини. Ідентичну історію повідав Матис Бондар. Дещо вичерпнішим у деталях був Матис Веселовський. Дім міщанина  стояв тилом до кладовища костелу святого Якуба. Коли поспільству луцьких вірмен стало відомо про ганебний вчинок Федора, церковні старійшини церкви святого Стефана заборонили йому приходити до храму. Тому, свідчив Матис, Мурадинович часом навідувався до костелу неподалік його будинку. Останній свідок, Федір Нагончий, не додав до попередніх зізнань нічого нового.

На початку серпня «страсті» за спадок покійного луцького вірменина поновилися знову. Перед судом постали Андрій Колачковський, покойовий слуга польської королеви, і леґітимізований тестаментом спадкоємець спочилого у Бозі Ф. Мурадиновича, його син Андрій. Умоцованим (правозахисником) з боку позивача у справі був Ян Преґалинський. На початку засідання він зачитав судовий позов від луцького війта Андрія Загоровського малому Мурадиновичу про необхідність постати перед судом 5 серпня 1616 року у нагальній справі про спадок батька-небіжчика. Контраґентом горе-спадкоємця був згаданий пан Колачковський. Він не визнавав законного народження дитини, наполягаючи на каруковому принципі (передавання маєтностей покійника за відсутності законних спадкоємців) поділу й передачі майна заможного покійника.

Того ж дня луцький війтівський писар Іван Половкович у ратуші Луцька зачитав королівський декрет і рішення монарха  стосовно статків Ф. Мурадиновича. Державець вказував на особистий розгляд справи поміж шляхтичем Андрієм Колачковським як поводом й славетним вірменином зі Львова Івашком Торосовичем – опікуном «літ недорослих» Андрія, Федорового сина, Мурадиновича.

Король інтродуктивно окреслював обставини загострення справи: Івашко Торосович противився кадуковому праву, за яким маєтності його покійного пана-товариша мали перейти у власність слуги королеви Констанції. Опікун апелював до щедрого королівського дарунку – привілею-леґітимації на «порядне народження». Сиґізмунд ІІІ, як видно із документу, переінакшив своє рішення щодо хлопця. Він наполягав на справедливості кадуку. Єдине, на що міг претендувати Андрій, то спадок по матері. Для остаточного з’ясування обставин життя покійного Ф. Мурадиновича, король наказував урядникам Луцького маґістрату повторно скликати людей на інквізицію (свідчення у справі). Результати розслідування монарх волів отримати якомога швидше. На час з’ясування правди міський уряд зобов’язувався інвентаризувати усе майно покійного вірменина, довідатися про імовірні борги, що лишилися належними Ф. Мурадиновичу.

 

Мiська радецька печатка iз зображенням святого Миколая, початок ХVII ст.

 

Маґістрат, не зволікаючи, віднайшов належні небіжчику маєтності у його доньки, лучанки Михитарової та вірменського священика Шимона Миколайовича. Наступним кроком, що його наказував здійснити король, була судова інквізиція на ратуші в Луцьку. Міські урядники покликали до свідчень «свідків ‒ людей учтивих, мужів, віри гідних, тут народжених і таких, що у Луцьку мешкають». Першим під присягою говорив учтивий старий райця Михайло Федорович. Його версія розвитку подій звучала так: Федір Мурадинович привів собі звідкись жінку з дитиною. Перший час з нею жив, поки та не вмерла. По смерті жінки пойняв собі за дружину, без шлюбу втім, її доньку. Невдовзі у них народився син, за що вірменин був заарештований старостою.

 Про спільне ложе вітчима й пасербиці, а від того з’яву на світ хлопчика розповів другий свідок Яцько Климович. Іван Сезенович під присягою розповів про першу дружину небіжчика Мурадиновича зі Львова, яка і тоді ще була жива. Згадав про служницю, з якою мешкав. Після її смерті з Федором зосталася жінчина донька. Гріховний зв’язок із нею призвів до народження бенкарта Андрія. Аналогічно свідчили міщани Роман Блажникович, Іван Карпович, Іван Стечич.

Васько Кравець зазначив, що у того Федора Мурадиновича було три дружини. Шлюбні чи ні ‒ він не знав. Сина ж він народив із пасербицею. Ідентично звучали свідчення ще двох міщан – Кузьми Кічиревича й Івана Корпиловича.

За тим до повторного заслуховування покликали лавників Романа Трушевича і Яцька Федоровича, Якуба Козицького і Якуба Ткача, Матиса Бондара, ковальського цехмайстра Федора Нагончого й Матиса Веселовського. Чоловіки, під присягою, підтвердили свої попередні свідчення. Судовий акт показує процес інвентаризації майна Ф. Мурадиновича. Двоє лавників Ян Загайка та Іван Стефанович разом із слугою пана Колачковського Якуба Висоцького та возним єнералом паном Іздебським ходили до вірменського священика Шимона Миколайовича і доньки Федора, Васюти Михитарової.

На прохання урядників допустити їх до маєтностей небіжчика, вірменський духівник відповідав рішучою відмовою. Міщанка Михитарова сказала, що прийшла у дім, який стояв пусткою і ніяких статків брата Андрія у неї нема. Усі боргові листи жінка,  за її словами, віддала урядникам тиждень тому.

На ранок другого дня священик неочікувано поміняв рішення і прийшов до лентвійта Олександра Бендермана, обіцяючи відімкнути церкву. Війтівський уряд втрапив і до дому Михитарової, де також знайшлися належні спочилому вірменину пожитки. Судовий представник Яна Колачковського Ян Преґалинський урешті подав скаргу на пароха й сестру позваного через перешкоди у виконанні королівського розпорядження. Жінку кликали до ратуші. Там вона перед урядом відповідала, що нічого у себе схованого й замкнутого не має. Позивач тоді прохав заслухати свідків. Ніби-то він чув про записи на борги від Торосовичів, які, на думку чоловіка, вірменка Михитарова приховувала.

Усі четверо свідків – Северин Кирилович, Ґресь Шабельник, писар Іван Половкович і лавник Іван Стефанович вказували на те, що боргові записи у міщанки таки були. Ба більше, І. Стефанович навіть вказав на кількість документів й суми – два записи на дві чи чотири тисячі злотих. Після одноголосних свідчень і сама жінка зізналася, що один запис є у скрині вірменської церкви під замком-ключем її брата Андрія. Усі деталі розслідування справи надіслали його милості королю 13 серпня 1616 року, скріпивши міською печаткою.

Бачачи, вочевидь, безвихідь власного становища, опікун й пленіпотент (довірена особа) Андрія Федоровича шляхетний Ян Андріяшевич звернувся до іншої судової інстанції Луцька – ґродського суду. Туди чоловік прийшов із протестацією на міський уряд. Міщан-владців звинувачували у порушенні ними клятви чинити беззаперечну справедливість усім і кожному. За словами позивача, поважні урядники у справі його підопічного кликали за свідків зовсім непевних людей, бо «Иванъ Богомаз свєдок на тотъ час опившисє горилки свєтчылъ, Иванъ Крутиборода... старыи, которому εстъ лєтъ болшєи, нижли сто (!). Романъ Блажнинъ от розуму отходыт и пяница барзо вєликии, и на тот час был пяныи. Иван Сєзєнъ, тотъ тєж в лєтєх ушлых, и маєт болшєи нижъ сємдєсят лєт».

Останню документально відому спробу завадити слузі королеви А. Колачковському заволодіти статками луцького вірменина-небіжчика знаходимо в акті від 23 вересня того ж таки 1616 року. Тоді міський уряд Луцька – лентвійт Олександр Бендерман, бурмистр Шимон Злоторович, райця Труш Матюшич, лавник Антоній Добрянович, відповіли Яну Андріяшевичу, який прийшов від імені Богдана Мурадиновича, брата покійного Федора, що не сміють противитися і діяти усупереч  королівському декрету. Ніяких інших «потвердних» документів Я. Андріяшевич не показував, тож уряд дав йому час на пошуки правдивості власної позиції до понеділкового дня. Початок наступного тижня, утім, не вніс ніяких коректив у справу. Представник батька й сина Мурадиновичів – претендентів на спадок брата й стрия, до ратуші так і не прийшов.

Упродовж  вересня-жовтня 1616 року скарги на Луцький маґістрат від міщанина із Замостя Богдана Мурадиновича і його сина Якуба фіксують документи тутешнього ґроду. Чоловіки ніяк не хотіли дозволити «увязанє» у статки покійного брата і стрия інших людей. Відтак тепер уже ґродський уряд Луцька переадресовував справу до королівського асесорського суду.

 

Замостя з висоти пташиного польоту на мапi Георга Брауна i Франса Хоенберга, 1618 рiк

 

Таким чином, довготривалий судовий процес, не став успішним для «злого ложа сина», луцького міщанина Андрія Федоровича. Гріховний зв’язок батьків, попри легітимаційний, однак  пізніш відкликаний привілей короля, все ж, наклав сумний відбиток на долю хлопця. Єдине, у чому йому дійсно пощастило, це сумлінні у виконанні обіцянки батьку-покійнику опікуни. Як видно із документів, вони до кінця відстоювали право на спадок і визнання порядності свого підопічного.

Підпишіться на «Хроніки Любарта» у Facebook та Вконтакті.