Не ламай гілки з дерева! Дерево заплаче, гілка зів’яне.

Давнє прислів’я

 

І. До нової батьківщини!

Дяка Богові, дорога скінчилася. Спинилися на нічліг під містом. Тут кінець шляху, що зайняв три місяці, тут почнеться нове життя.

Такою була воля князя, що проніс меч з Литви до Криму і подолав хана. Дізнавшись од своїх старійшин про цей особливий народ, він захотів його оселити на своїй землі. Караїми сподобалися князеві. Його дуже здивувало, що, живучи серед диких людей, вони відрізнялися від них, як ягня відрізняється від вовка. Вони гидували грабунком і розбоєм, трудилися в поті чола. Володар покликав їх з собою, пообіцяв дати землю та всіляко допомагати на новому місці. Воля князя − його наказ. Вони зібралися. Хто йшов з власної волі, відмовляючись від життя серед татар і уступаючи щедрим словам князя, а хто і з примусу. Треба було зібрати стільки людей, як хотів князь.

У день виходу вся громада постила. Після молитви в кенасі, де плакали і ті, що покидали рідну землю, і ті, що лишалися, вирушили в путь. З собою взяли що могли.

На окремому возі їхав ріббі. Він стеріг сувої Тори. Батьки поклонялися їм у тутешній кенасі, а тепер їхні діти везли святині на нове місце. Так велів звичай! Земля змінює свій вигляд, море оновлює води, на небі міняються зорі, лише святиня залишається незмінною. Одна вона присутня всюди і коронує собою кожне місце.

Змійкою тягнеться шлях від підніжжя гір до привільних долин. По ньому з гамором їдуть караїмські двоколки. Їх немало! Валку очолюють і замикають озброєні вершники.

Минали дні. Спершу гори росли, розкриваючи здивованим очам подорожніх усю свою велич, тоді стали меншати, нижчати, ніби влазили в землю. Переміна гір не втекла від очей маленької Сарочки. Її гарні, як дві квітучі фіалки, оченята в усе питливо вдивлялися і все бачили. Прагнучи побільше взнати, Сарочка запитала свою стару бабусю, що була їй, сироті, за матір, де поділися гори.

У криниці немає стільки води, скільки казок тримала в голові стара Алтин. Кожну буденну річ вона подавала дитині як дивовижну казку, тим-то Сарочка ніяк не могла вийти з уявлюваного світу чудес. Сьогодні бабуся почала вкладати в голову дитині, що з глибини землі виповзла страшна відьма, яка сто років нічого не їла. Після тривалого посту вона вельми зголодніла і взялася пожирати гори. Оце і є причина того, що вони з дня на день зменшуються.

−    А чому я не бачу, як вона їх їсть? − спитала Сарочка.
−    А тому, що вдень відьма спить. Вона прокидається посеред ночі і заслоняє темними хмарами місяць. Тоді її ніхто не бачить, і вона своїми залізними зубами шматує гори.
Таке пояснення сподобалася Сарочці. Проте вона любила, щоб їй пояснювали геть усе.
− А якщо вона з’їсть усю гору, то що далі їстиме? – спитала дівчинка. Розумна дитина думала і про завтрашній день. 
− Якщо відьма з’їсть гори, то вона повернеться в землю і знову нічого не їстиме сто років, − відповіла стара Алтин.
Сто років – то чималий шмат часу. Дай Боже кожному прожити. А якими ж то вони були в очах дівчинки, яка навіть не вміла полічити пальців на руці? Дівчинка тільки того й знала, що пройде сто років і відьма знову захоче їсти. Тому спитала:
−    А через сто років що вона буде їсти?

У бабусі і на це питання була готова відповідь:
− Через сто років гори виростуть і знову стануть великі.

Тепер юний розум Сарочки все збагнув. Не раз вона спостерігала, як стрижуть овечку, як обтинають їй шерсть біля самого тіла. І глянь! Пройшов час і обстрижена овечка знову ходить у густому теплому кожушку, неначе її й не торкалися залізні ножиці. Чому ж горам не рости так само, як росте кожух на овечці? Переконавшись, що відьмі не загрожує смерть з голоду, дівчинка дала бабусі спокій. Через кілька днів, прокинувшись вранці і побачивши, що від гір немає й сліду, Сарочка сказала бабці голосом, в якому поєдналися і радість, і подив:

−    Відьма з’їла гори! Ковтнула з камінцями. Тільки як поверталася в землю, то один кусень їй випав з рота. Дивіться! Сарочка показала на невеличкий пагорб, що їх у цих краях називають курганами.

Йшли дні, тижні, тягнувся шлях. Коли закінчився степ, перед подорожніми розкинувся густий темний ліс. Коли пройшли і крізь ці великі лісові ворота, то знову занурилися в привільні степові простори. Важка безконечна путь!

Дощ лив як з відра. Земля наситилася вологою і більше її не приймала. Вода стояла зверху, утворюючи страшну багновицю, в якій грузнули кінські ноги і колеса возів. Їхали голою місцевістю, де не було видно ознак життя. Одного разу зустріли чумаків, що їхали до Криму по сіль. Вони пересувалися мовчки, але їх було чути здалеку, бо їхній одяг просяк дьогтем, як колеса возів.

Кілька разів їм стрівалися погані люди, що юрбами бродили у цих просторах. Якби не навинулася вчасно допомога вояків князя – була б біда подорожнім. Дяка Богу, врятувалися, але що то натерпілися страху, що то сліз пролили жінки й діти! Маленька Сарочка зі слізьми на очах просила бабусю, хай покличе відьму, що їсть гори: вона швидко покінчить з розбійниками!

Важка і довга путь! Не раз невблаганна смерть простирала свої страшні крила над табором караїмів. Багато людей захворіло, більшість хворих померла – їм не знайшлося рятунку! Серед них була і маленька Сарочка. Померла Сарочка, погасло світло для старої Алтин! Прийшла страшна відьма, прийшла некликана! Втупила свої пекучі, як вогонь, баньки в біле лице дитини і зурочила її смертельними вроками.

Лежачи хворою, в путах важкої хвороби дівчинка ледь розплющеними очима шукала бабусю. Вона бачила її десь далеко, в кінці якогось довгого і темного шляху. Знайшовши, просила безсилим голосом прогнати відьму:

− Вона стоїть біля мене! Вона голодна, страшна! – ячала перелякана дитина. − Вона хоче мене з’їсти!.. Прожени її!

Стара бабця скільки мала духу гонила відьму. Гонила гарячими молитвами до Творця, гонила слізьми і таємничими заклинаннями, що їх навчилася в татарок. Але все було марно…

Відьма стояла в головах хворої, не зводячи з неї своїх палючих очей, і дитина день і ніч горіла. Стояла проклята яга, аж поки гаряче, немов вийняте з печі, тіло дитини стало зовсім холодне, аж поки в синіх її очах, що до цього так весело дивилася на світ, погас останній промінець. Тоді покинула свою жертву і, не оглядаючись, як розбійник, що здер з тіла сонного мандрівника останню сорочку, втекла в земну порожнечу, звідки прийшла...

Багато трупів залишили за собою переселенці. Мертві тіла лежали в чужій землі, позначаючи могилами шлях людям. Далекі могили, забуті могили! Невимовний біль стискає душу, коли здумаєш за вас! Хто вам поклониться, хто заплаче над вами? Тільки висока трава, що виросла вище від вершника на коні. Тільки вона схилить голову перед вами. Лише осінній вітер, що мчить за обрій, сплакне, побачивши вас, як осиротіла дитина над матір’ю…

Не раз стискалося від болю і обливалося кров’ю серце подорожнього, коли він згадував рідний край. Де море, таке грізне у своєму гніві, як Божа десниця, і таке любляче й ніжне, як рука матері, у пориві доброти? Де гори, ці священики у білястих шапках, що від початку творення світу стоять перед вівтарем Творця? Де потоки і джерела, що ллються з гір, несучи кволій людині здоров’я й одужання? Несита «відьма» їх проковтнула…

Перед мандрівниками скільки бачить око стелилася низовина з гнилими водами і важенним, як олово, повітрям. Як спрагла до кохання жінка, новий край, що лежав на їхньому шляху, вабив до себе запахом пижма і білого, викупаного в молочному тумані тіла, простягав мокрі од вранішньої роси руки. Вони були холодні і, як зміїна шкура, з кожним днем все міцніше облягали прибулу з теплого і світлого краю нечисленну громаду. Що чекало на неї тут?

ІІ. Казка про катламу

А то якось зайшли у вогке багнисте місце. Воно було погане, не придатне для перебування, але дуже втомилися коні, треба було постояти, дати їм відпочити. Весь день безнастанно дріботів дощ. Усе: поле і ліс, худоба і люди − до нитки просякло обридливою вологою.
Стали класти вогонь, але мокрі дрова, назбирані в лісі при дорозі, не займалися, а тільки диміли. Було не відомо, чи вдасться приготувати гарячу їжу і зігріти прохололе нутро. Утомлені важкою дорогою, люди тривожилися. Дехто нарікав на той день, коли вийшли в путь. Лимар Шемоель, що бував у Святій землі і вважався за голову роду в громаді, звернувся до ріббі Югуди такими словами:

−    Чи не нагадує Вам, учителю, цей шлях блукання ізраїльтян по пустелі?
−    Зовсім ні, − відповів ріббі. – Там люди страждали від нестачі води, а тут її повно. 
−    Іще є одна особливість, − докинув старий Єшуа. – У нас немає провідника, нема Мойсея. Князь Вітовт далеко, не чує наших стогонів.
−    Так, немає кого винуватити, нема на кого вилити плав нашого невдоволення , − сказав ріббі Югуда і, повернувшись до лимаря, спитав: 
−    А скажи-но мені, Шемоель-ака, чи така вже бідна ця земля перед нами, що ви її називаєте пустелею.
−    Cкажу тобі, учителю, по правді: я давно вже думаю собі, що ця земля була створена не на початку другого дня творення, а в самому його кінці.
−    Чому ви так гадаєте? − З усмішкою на вустах спитав ріббі.
−    А так я надумав своєю нерозумною головою. Я розважив і кажу, що як почне моя Девора готувати катламу, то перші пироги завжди виходять з рук добрі й гарні. Печиво співає в роті; ніжне тлусте м’ясо саме лягає до рота. Такі були перші її катлами. А тільки-но стара втомиться, як тільки набридне їй ця робота, то решту вона робить уже так-сяк, аби хутчій завершити. Дивишся на такий невдалий витвір і думаєш: чи то руками вона його робила, чи ногами місила. Вкладеш до рота і нема того смаку.
Шемоель-ака за якимсь разом розпалив люльку. Набита вологим, немов щойно з води, тютюном, вона не хотіла горіти. Втамувавши трохи димовий голод, він провадив далі: 
−    Та земля, що ми її покинули за собою, стоїть, як принцеса у святковому одязі: он там безкрає море гонить хвилі, он там високі гори говорять з хмарами, онде розкішний сад прикрашає землю, неначе квітка, вплетена в дівочі коси. А що спостерігаємо тут? Справа лежить болото, зліва стоїть ліс. Хіба ж можна порівняти цей край з нашим? Там родюча земля, там перший день створення катлами, тут – останній. Ясно, що голодному шлункові і таке зійде, але хто скуштував кращого, тому ця перепічка не до смаку. 
Померзлі і потомлені люди, не знаючи, як згаяти час, позбиралися довкола ріббі й Шемоеля і слухали їхню гутірку. Більшість цих людей була однієї думки з Шемоелем і проклинала той день, коли вони вийшли в путь.

−    Ваша правда, Шемоелю-ака, − обізвався ріббі Югуда, коли лимар закінчив. – Ви сказали правду, одне лиш не згадали. Ви забули, що ми йдемо так само голодні, як і ті, про яких ви казали, що їм і ця невдатна катлама буде добра. Зрозумійте, що завжди, починаючи з дня створення світу, ми були голодні… Голодні і вдень і вночі. Ми покинули за собою гарну землю, ніхто не заперечить. Але чим був для нас цей перший день творення катлами? Великим казаном, де завжди кипіла чорна кров суперечок і ворожнечі. Згадаймо всі, хто тут стоїть, чи мало разів ви покидали дім і втікали до лісу, ховалися серед гір, шукаючи рятунку від розбійників. А повернувшись додому, що знаходили? Чотири голі стіни! І ще ви раді були, коли залишалися вам стіни. Не раз на місці дому ви заставали пожарище!
−    Так! Так! Правду каже ріббі, – почулися голоси. У цей час очі ріббі Югуди спали на вогонь, що горів коло його ніг. Скільки разів пломінь хотів піднятися вище, стільки само йому не давали сирі дрова, що не хотіли горіти, і дощ, що намагався його загасити. Постерігши з усіх боків ворога, бідолашний вогник знову падав донизу, стелився по землі, де знаходив собі сяку-таку поживу.
−    Подивіться на цей вогонь, що силкується горіти, але не може? – промовив ріббі Югуда. – Чи не нагадує він вам нашу долю?.. Якби Господь допоміг нам пройти цим шляхом до кінця, якби благословив нас на новому місці спокійним і вільним життям, якби плугатар знав, що збере свій посіяний в поті чола урожай, якби ремісник знав, що після важкого дня його не розбудить опівночі страшний голос розбійника або криваві очі нищівного вогню, то ця вбога земля стала б для нас за Ерец-Ізраель.
Стоголосе «Амінь», що вирвалося з грудей громади, було відповіддю на слова ріббі.
− А тоді побачите, що ця остання катлама, цей невдалий виріб, видасться вам смачнішим і гарнішим за перші! − На такому слові ріббі Югуда закінчив свою промову. Не відчувала душа старого пастиря, що ця земля не стане для його народу щасливим краєм миру, що тут караїмів чекатимуть важкі стражденні випробування, що плоди їхньої праці стануть здобиччю грабіжників, що їхні дочки підуть у рабство, а кров караїма ще не раз барвитиме в червоне чужі поля…

Хто міг передбачити, що буде далі? Як той густий дощ, що своїм печальним покровом лягає на все довкола, залишаючи вільним лише місце завбільшки з мишачу нору – так темна завіса завтрашнього дня ховає від чоловіка те добро і зло, що очікують на нього на життєвому шляху, не випускаючи його знань – цих великих орлиних крил – з тісної клітки вчорашнього.

Надвечір пішов дощ. Сонце, що вже мало заходити, розгорнуло тепер пологи хмар і кинуло на землю свої золотаві промені. Стражденна земля одразу перемінилася. Вітер стих, мокра трава вкрилася блискітками, що вигравали гарніше, ніж діаманти в княжій короні. З вишини чувся веселий спів польових пташок. Разом з хмарами, що зникали з неба, з душі спадав важкий камінь журби. 

Утомлений вогонь витягнув тіло догори і, побачивши, що дощ перестав, взявся злизувати гарячим язиком воду з дров. Швидко приготували кашу. Після їжі люди повеселіли. Молоді стали набридати кривому Іцхакові, щоб узяв до рук кобуз. Ічачик, як на нього казали, був музикантом за покликанням, а шевцем з волі батьків. Він дістав з полотняної торби змайстрований вдома інструмент і заграв пісню про богатиря Вітовта, князя Литви. Цю пісню молодь створила дорогою, коли покидала батьківщину. Сьогодні Ічачик грав, а молоді голоси підтягували:

Серед літньої днини,
Гро́зи Вітовт наслав.
Налетів він на хана,
І той зразу упав.

Гей-ге, гей-ге, і той зразу упав.

А ще так налякався,
Зразу весь затремтів.
Взявши раду в улемів,
Пощадити просив.

Гей-ге, гей-ге, пощадити просив.

Ой, облиш мене, князю,
Ой, не бий, не тисни,
А з багатства із мого
Половину візьми.

Гей-ге, гей-ге, половину візьми.

Добре, дам тобі спокій,
Так володар сказав,
Тільки хочу, щоб ще щось
У дарунок ти дав.

Гей-ге, гей-ге, у дарунок ти дав.

Караїмів я бачив,
Уподобав я їх.
Я візьму їх до себе
Замість інших утіх.

Гей-ге, гей-ге, замість інших утіх.

Ой, збираймось, громадо
У далекий похід,
Слава Вітовту-князю,
Хай живе до сто літ.

Гей-ге, гей-ге, хай живе до сто літ.!

 

Високо полетів спів з молодих грудей. Степовий вітер ухопив його і поніс на своїх крилах через ріки й ліси, поніс туди, де земля, купаючись в останніх променях призахідного сонця, потопаючи у вечірніх сутінках, пригорнулася до багряного краю неба, як сп’яніла од любові наречена горнеться до свого обранця.

ІІІ. Під високим замком

Шлях був важкий. Але з Божою поміччю прийшли на місце. Стали під Луцьком. Чоловіки взялися напинати полотняні й шкіряні шатра, жінки − готувати їжу на два дні, була ж бо п’ятниця. За роботою проминув день, настав вечір шабату.
У більшому шатрі люди зійшлися на молитву, вони зібралися вперше зустріти суботу на новій землі. Дякували Богові, що довів їх до кінця шляху, молили, щоб не покидав своїх дітей на чужині.

Поки повечеряли, землю покрила ніч. Ніч темна, безмісячна. Караїмський табір поглинула темрява, не було жодного вогника. У вечір шабату не можна запалювати вогню. Старі, втомлені дорогою, повкладалися спати. Вони лежали і думали про молоді роки, згадували давні печалі.

Не одному спали сьогодні на думку слова глупуватого Юсуфа, сказані дорогою. Коли всі збиралися в путь і кожне несло на свій повіз важку ношу, то одним один Юсуф був спокійний і безпечний. Він ляскав батогом і наспівував тихо веселу пісеньку.
−    Юсуфе, чому ти нічого не кладеш на віз? – спитав хтось у нього жартома. Всі знали, що Юсуф не має майна, окрім дрантя на собі.
−    Я готовий. Поклав усе, що треба, − відповів Юсуф. 
−    Що ж ти поклав? То ж віз геть порожній?
−    Те саме, що і ви, − весело відказав Юсуф: − старі клопоти.
Юсуф був дурний, але він сказав розумну річ. Кожен караїм, не знаючи й не помічаючи цього, клав у путь на віз усі свої старі клопоти. Тепер, після прибуття на місце, вони й далі оточуватимуть людину, як вірні слуги свого пана. І дивна річ! Все було ціле, мало що розгубили дорогою.

Такий самий був і Шалом-ака. Він був тут, під Луцьком, а думками летів назад. У нього не було великих клопотів. Одного разу, перед двома роками, загубилося йому десь у горах десятимісячне теля. Коли то було! Теля давно роздерли вовки, не залишилося й кісток. І ось тепер, перебуваючи на новому місці, Шалом-ака пригадав собі торішній сніг. Руде телятко з білою плямою на лобі як живе стояло перед Шаломом-ака, дивлячись на нього своїми великими дитинячими очима. І йому так стало шкода дурного теляти, що з грудей аж вирвався важкий стогін.

У кожної людини є своє «загублене теля» (і хіба одне?!), яке вона не може забути. Ці телята – то наші давні клопоти і печалі. Вони йдуть за нами на край землі, не покидають нас до кінця днів. Якщо ми побудуємо собі новий дім, то вони, як дорогі гості, зайдуть до нього, постають по кутках і безмовно дивитимуться сумними очима. Що вдієш?! Нову будівлю годі збудувати на старих печалях.

Але прийшов благотворний сон, став у головах потомлених людей і прогнав своєю патерицею геть усі думки і клопоти, що пообсідали людей.

А молодих сон не брав. Хлопці зібралися гуртом і ходили аж до ночі. Сидячи на могучому березі Стиру, дивилися на місто. Було на що поглянути! Високий замок стояв як на долоні, сяючи своїми незліченними вікнами, неначе казкове видиво. Коли військо поверталося з походу, тут починалося велике свято.

Вітер доніс до парубків через воду звуки скрипки, веселий гомін і пісні гостей. Хлопці, що виросли в сонних татарських містечках, вперше таке побачили, тому їхньому подиву не було меж. Та ось вони стривожилися. З великим шумом з землі піднялася огненна стріла. Вона полетіла в небо і там розпалася на сотню зірок. Ці світельця золотавими краплями ринули на землю, розтинаючи нічну темряву. Слідом за першою стрілою, немов з напнутого лука, помчало ще їх безліч, одна одної гарніших. Вони розтинали небо, бігли навзаводи попід хмари, а тоді розпадалися, посипаючи землю і воду своїм золотим зерном. 
−    Що це воно таке? Якесь диво, − переглянулися один з одним стривожені юнаки, і, не знайшовши відповіді на питання, побігли будити розіспаних в шатрах людей. 
У таборі була жінка на ім’я Гулюш. Смерть забрала їй по дорозі одну-єдину дитину, двадцятирічного Бабакая. Коли хлопчика похоронили в чужій землі, осиротіла мати сіла коло могили і сказала, що не поїде далі, залишиться тут, біля сина. Всі стали її втішати, але нічого не помагало: Гулюш трималася за могилу, як потопельник за рятівну дошку. Треба було силою тягти її на воза і пильнувати, щоб дорогою не побігла в степ. Після смерті сина Гулюш втратила душевний спокій і забула, що таке добрий сон. Ночами вона не спала, читала молитви і говорила із сином, що спочивав у далекій могилі.
Цієї ночі вона теж не спала. Стоячи біля свого шатра і спостерігаючи за танцем дивних вогників у темному небі, Гулюш шептала молитву. Угледівши, як біжать молоді люди, вона спинила їх, і, показуючи сухим, як у мерця, пальцем на місто, сказала: 
−    Погляньте: ці вогники – це добрі справи караїмів. Вони піднялися з землі, полетіли до неба, але не змогли досягнути священного Господнього престолу: наші безконечні гріхи, наші проступки повернули їх на землю. Повертаються золотими слізьми і тут ковтає їх порожнеча. Горе нам! Щось робімо! Моліться Господу, хто живий! Кличте Милосердного, хто покійний! Згадавши померлого сина, вона стала голосити і рвати на собі сиве волосся. 
−    Сину мій! Дитинко! Де ти?

Цієї ночі ніким не бачена Гулюш вийшла з табору і, не оглядаючись, пішла куди веліло серце. Темна ніч поглинула її і не повернула…

Цієї ночі звуками скрипки та ілюмінацією з одного боку річки, голосінням і розпачем матері в мовчазному і сонному таборі з другого, започаткувалася нова чиста сторінка в книзі історії караїмів. На цій сторінці важка рука життя написала кров`ю цього маленького народу свій невблаганний вирок, який може виправити лише Господня милість. Вірмо у цю милість, з великою надією чекаймо на неї! «Всемогутній Господи, відчини двері милосердя своїм людям»…

 

Перекладено за виданням: Mardkowicz A. Burunhu konarłyk Łuckada // Karaj Awazy. − Nr. 2 (4). − Łuck, 1932. З караїмської переклав Володимир Шабаровський.

© В. Шабаровський

Підпишіться на «Хроніки Любарта» у Facebook та Вконтакті.