Чому в Україні потрібно провести декомунізацію та з якими проблеми доводиться  стикатися під час цього процесу, розповідає працівник Українського інституту національної пам’яті Сергій Рябенко. 

– Що передбачає закон про декомунізацію?

– Процес декомунізації не обмежується тільки тим, що ми чуємо останнім часом у ЗМІ, що десь у якомусь місті комунальні служби зняли черговий пам’ятник Леніну і відправили його на відпочинок у комунальне підприємство. Насправді декомунізація – це значно ширший процес. Якщо його розглядати не тільки в юридичній, а й у історичній та соціальній площині, то це процес, який полягає у тому, що держава, суспільство, громадяни дають певним чином оцінку тоталітарному  комуністичному минулому. На 24-му році незалежності нарешті наш парламент ухвалив чотири декомунізаційні закони, які є досить складними та неоднозначними. Законодавчий орган нашої країни дає оцінку двом тоталітарним режимам: комуністичному та нацистському. Ці режими визнаються несумісними з правами, основоположними свободами людини.  Крім цього, доступ до інформації, яка є в архівних документах і стосується діяльності цих тоталітарних режимів, не може бути обмеженим. Оскільки ми на найвищому рівні засудили ці два режими, то очевидно, що уславлення цих режимів у будь-якій формі в державі Україна не мало би бути.

Законодавчий орган нашої країни дає оцінку двом тоталітарним режимам: комуністичному та нацистському. Ці режими визнаються несумісними з правами, основоположними свободами людини. 

Але найбільш розповсюджена форма, яка ще й досі є, – це топоніміка і відповідні пам’ятні знаки, присвячені здебільшого діячам та подіям, які пов’язані із встановленням радянської влади, із діяльністю комуністичної партії. На щастя, хоч нацистських пам’ятників в Україні не залишилося. Оскільки ми ці два режими засудили, то ні об’єктів топоніміки, ні пам’ятних знаків, окрім спеціалізованих музеїв, не має бути. Закон передбачає, що протягом шести місяців відповідні органи місцевого самоврядування мають провести громадське обговорення, яке стосується назв вулиць, площ. Громада також має визначити й нові назви. Для Луцька ця проблема не є такою актуальною, як для міст на сході України. Тут від радянської топоніміки майже нічого не залишилося. Але що східніше, то більше таких вулиць та об’єктів. Дуже пов’язаний з назвами вулиць процес усунення пам’ятників тоталітарного режиму з публічного простору. Цей процес іде та набирає обертів у східних рубежах нашої країни. Востаннє минулого тижня ще один населений пункт Луганщини позбавився чергового центрального Леніна.

– Чому тільки на 24-му році незалежності держава нарешті повернулася до цієї проблеми і спробувала її розв’язати шляхом ухвалення відповідного закону? Чи не спізнилися ми з декомунізацією?

– Усе відбувається в той час, коли має відбуватися і коли для того складаються сприятливі обставини. Тему декомунізації вперше було піднято в момент проголошення незалежності. Тоді уперше почали говорити про те, що  потрібно все ж таки дати оцінку радянському періоду нашої історії, засудити злочини, які відбувалися тоді, ну і зробити так, щоб злочинні практики не було взято у майбутнє. На жаль, тоді не склалися обставини, щоб процес декомунізації набув не точкового характеру, а більш всеохопного. У західних областях України цей процес почався. Деякою мірою він стартував і в Києві. Адже було демонтовано один із центральних пам’ятників Леніну, а міська рада спробувала розібратися із об’єктами топоніміки, повернула історичні назви вулиць у центральній частині міста.

– Чому цей процес тоді не відбувався на сході?

– З одного боку, суспільство на той момент не було ще готове здійснювати системний тиск на органи державної влади для того, аби спонукати їх до декомунізації. А з іншого боку, Верховна Рада першого скликання де-факто була змінена зовні, але всередині це була все та ж ВР УРСР, до якої входили колишні або ще дійсні комуністи. На той момент вони, очевидно, бачили державу Україну, яку було проголошено Актом від 24 серпня, не як нову демократичну незалежну і зовсім іншу державу, а як трошечки покращену версію звичної для них УРСР. Можливо, з дещо іншою символікою, назвою та причесаною Конституцією. Тому тодішня більшість у ВР, відчуваючи своє тяжіння до радянського минулого, не була готова робити всеохопні зміни в царині декомунізації. Хоча й вийшло кілька нормативних актів, у тому числі про заборону комуністичної партії, яка потім була скасована Конституційним судом, про передачу архівних документів з архіву КДБ до відповідних державних архівів,  але загалом цей процес залишився точковим. У тих областях, де в громади й органів місцевого самоврядування було велике бажання і політична воля, вдалося запустити процес декомунізації. Наприклад, у Івано-Франківській області нині немає жодного населеного пункту з відверто радянськими назвами, в інших регіонах у середині 90-х процес декомунізації загальмувався або й зовсім закінчився.

Сергій Рябенко на гутірковій сцені фестивалю «Бандерштат»

– То коли ж знову почали говорити про декомунізацію?

– Друга спроба повернення до цього питання відбулася в часи Помаранчевої революції. Тоді знову заговорили про те, що потрібно надати нарешті оцінку цьому радянському періоду, відкрити архіви та розібратися з топонімікою. Але за браком політичної волі це все мало локальний характер. У деяких інституціях, як, наприклад, Архів Служби безпеки України, відбувся частковий процес розсекречення документів, у інших інституціях процес декомунізації навіть не починався. Було ухвалено низку указів Президента, в  тому числі й про визнання вояків УПА, членів ОУН, вояків УНР борцями за волю України. Але загалом цей процес з приходом до влади Януковича призупинився. А уже третя спроба відбувається зараз.

– Чи розпочався нині процес декомунізації на якісно новому рівні?

– Зараз збіглися ті фактори, які мали призвести до того, щоб держава нарешті повернулася до проблеми й почала її розв’язувати на національному рівні. Тоді, коли активна частина суспільства, яка брала участь у Майдані, почала висловлювати свою думку та доносити свою позицію до ВР, до Президента та Кабміну. Це був системний тиск знизу. Відбулися дострокові парламентські вибори до ВР, і нова Рада, при всіх її недоліках, які ми знаємо, набагато менше відчуває потяг до радянщини. Тому для них не було непереборної перешкоди, аби ухвалити відповідні закони. Ще одним каталізатором стало те, що не встиг закінчитися Майдан, як ми отримали анексію Криму та війну на сході. Це для багатьох людей стало несподіванкою та змусило змінитися. Змінити погляди на політику глорифікації (уславлення. – ХЛ) радянського минулого. Держава нарешті зробила спробу розв’язати питання декомунізації.

– Як відбувається процес декомунізації на практиці?

– Нині до Українського інституту національної пам’яті надходить дуже багато звернень від волонтерів, органів місцевого самоврядування, навіть із досить несподіваних регіонів України, звідки ми не очікували – із Донецької та Луганської областей, про те, що створюються відповідні комісії при органах місцевого самоврядування, які будуть опікуватися переглядом топоніміки. Звертаються й громадські діячі з тим, щоб надати відповідну інформацію про діячів радянського періоду, іменами яких названо площі й вулиці, з метою з’ясувати, чи потрапляє те чи те прізвище під перейменування. У деяких населених пунктах, таких як Київ, Бровари, відбулося кілька серій перейменувань вулиць. У Києві, наприклад, на розгляді комісії з питань топоніміки в перелік потрапило 120 вулиць, із яких третина – на стадії перейменування.

– З якими проблемами доводиться стикатися?

– Деякі посадові особи роблять спроби саботування, аби перевести цей процес у розряд обговорення і щоб нічого з тим не робити. Показовий приклад – це місто Харків. Там, де міську раду очолює Кернес. Досить курйозний випадок, коли харків’яни намагалися сформувати перелік вулиць, які потрапляють під перейменування, і чомусь ухвалили рішення, що проспект 50-річчя УСРС підпадає під декомунізацію, а проспект 50-річчя ленінського комсомолу – не підпадає. Деякі міські голови намагаються «креативно» підійти до виконання закону. Шукають різні способи, як виконати закон так, аби нічого не робити. Проблеми з містом Іллічівськом. За останні півтора місяця ми отримали від місцевої ради 10 обґрунтувань того, чому місто має залишитися Іллічівськом. Мовляв, будемо вважати, що воно названо не на честь Леніна, а на честь пророка Іллі. Ми їм відповідаємо, що проти святого пророка Іллі нічого не маємо. І могли би погодитися на цей варіант, але тоді треба їхні бажання узгоджувати з українським правописом. Тому шукають інші варіанти. Найбільш курйозний – місто Іллічівськ названо на честь святого Ілліча. Але будемо намагатися дати й цьому раду.

– Як до демонтажу пам’ятників радянщини ставиться старше покоління?

– Досить часто можна почути твердження, що процес декомунізації – не на часі. Кажуть, що для категорії людей, які народилися і жили в СРСР, усе, що пов’язано з радянським минулим, є сакральним і дорогим, і якщо ми з ним будемо щось робити, то все старше покоління не сприйме це і чинитиме опір. Це поширений міф, що старше покоління має любити Радянський Союз, Сталіна, Леніна і всі ці пам’ятники. Насправді навіть у найбільш східних областях ми не побачимо відкритого спротиву та намагання захистити ці пам’ятники. Самі по собі вони не є чимось сакральним для старшого покоління.

Якщо не відбудеться процес декомунізації, якщо не приберемо маркери території чужої країни на території своєї, то ми ризикуємо одного ранку прокинутися уже не в Україні, а в черговому Радянському Союзі або в Малоросійському окрузі Російської Федерації.

– Чому все ж таки важливо здійснити процес декомунізації?

– Молодому поколінню українців у школі розповідали про радянське минуле, голодомор, репресії, про боротьбу УПА та про усі злочини, які чинила радянська влада. Потім ці молоді люди йшли додому через площу Кірова чи Леніна й не могли зрозуміти, чому іменами ворогів українського народу названо площі та вулиці. Мій маленький племінник, якому виповнилося шість років, якось запитав, кому належить пам’ятник Леніну в Києві. Коли я розповів йому, хто такий Ленін, то дитина поставила цілком обґрунтоване запитання: «Чому йому досі стоїть пам’ятник?» Якщо ми дамо раду з процесом декомунізації на рівні топоніміки, то позбудемося небезпечного явища – подвійного мислення та шизофренії у головах. Коли у школі дитині розповідають одне, на вулиці вона бачить інше, то у неї в голові не складаються усі пазли. Щоб діти не думали, мовляв, раз ця людина глорифікована, то, може, про неї щось не те розповідають у школі? Ці пам’ятники Леніну виступають своєрідними маркерами території. Згадаймо недавню історію, коли у столиці Литви Вільнюсі демонтували деякі радянські скульптури. Проти цього активно почав виступати наш східний сусід. Пішли розповіді про фашистів, про те, що ветерани обурюються. Але насправді, коли литовська влада запропонувала Росії, якщо ці пам’ятники такі для неї дорогі, забрати їх собі і встановити, то, звісно, Росія від цього відмовилася. Бо ці пам’ятники не є для росіян дорогими та сакральними. Вони є тільки мітками територій. Тобто якщо на цій площі стоїть Ленін, то значить, тут «русский мир». Якщо не відбудеться процес декомунізації, якщо не приберемо маркери території чужої країни на території своєї, то ми ризикуємо одного ранку прокинутися уже не в Україні, а в черговому Радянському Союзі або в Малоросійському окрузі Російської Федерації. Процес декомунізації дасть відповідь на питання, чи буде існувати Україна як незалежна держава. 

Підпишіться на «Хроніки Любарта» у Facebook та Вконтакті.