Перекладено за виданням: Mardkowicz A. Sahyncyna babinecnin // Karaj Awazy. − Nr. 6. − Łuck, 1933. З караїмської переклав Володимир Шабаровський.

Кажуть, що від правди не втечеш ні на коні, ні на крилах. Якщо так, то не буду кривити душею. Коли спитаєте мене, чи був я добрим учнем, скажу прямо і щиро: ні, не був. Я літав у хмарах. Не раз, тримаючи указку на місці, де почав читати, відводив утомлені очі від чорного рядка молитовника і повертав їх до вікна, за яким зеленів сад, а далі бігли гнані патерицею водяника хвилі річки, несучи на своїх сірих спинах язички сонячних променів.

Виглядав на волю. Немов собака, що довго був на прив`язі і нарешті зумів зірватися з ланцюга, я летів поглядом на луг, простелений зеленим килимом між двома відногами річки. Там весело іржали і гралися лошата. Вони ганялися одне за одним і, спираючись на передні ноги, підкидали крижі вище голови. Як діти, що, пустуючи у дворі, стають на руки, задирали догори ноги.

Мої очі відірвалися від землі і вперлися в шовкове шатро синіх літніх небес. Ось у безхмарній високості завиднілася біла зграйка голубів. Вони літають туди-сюди проти мого вікна, легко розтинаючи сріблястими крилами тремке від спеки повітря. Ось вони зникли з очей, і лише мої думки линуть услід за ними. Від крилатих табунів залишився тільки голос:

– Гей ти, бідолахо! Скільки ти ще сидітимеш без повітря в цьому мідраші, скільки ще зубритимеш свою науку? Хіба ж ти нам не брат? Розправляй крила і приєднуйся до нас.

Чи міг я, нерозумний хлопчисько, встояти перед таким закликом? Я мовчки, стараючись, щоб ніхто цього не побачив, розправляю крила (а відомо, що всі підлітки мають крила), не переходячи через поріг, піднімаюся вище дерев і вирушаю вслід за табунцем, що подружився з небом. Десь там унизу залишилася грішна земля, вкрита безрадісним покровом незмірної журби. Я, вільне створіння, піднімався увись, забувши за все, навіть за те, що внизу покинув у заставу, яка все ж таки змусить мене повернутися на землю, свою указку. Вона залишилася сама-одна, вказуючи на те місце на сторінці молитовника, яке чекало на мене, погонича хмар. Я піднімався високо, а впав низько і болісно.

Хто знає, куди віднесли б мене на крилах суєтні думки, якби не відчув, що хтось сильно тягне за вухо. В першу хвилю мені здалося, що земля трясеться і проламується під ногами, що вся кімната разом зі мною і всім, що там є, провалюється у велику темну порожнечу. І лише зачувши знайомий голос рабина, що наказував: «Не спи, читай!» − я почав розуміти, що зі мною відбувається.

Це був не землетрус. Усе було на своєму місці. Учні сиділи, зігнувшись над молитовниками; голуби вигравали в повітрі, як білі аркушики паперу, що їх літній вітер, граючись, кидав на всі боки. Тільки моє вухо горіло, як прикладене до вогню, і повні сліз очі шукали те місце в молитовнику, з якого почався політ. Побачивши моє напухле, як подушка, вухо, покійна мати обняла мене і стала шукати якогось пундика, щоб покласти мені в рот. Натомість батько подивився на це іншими очима:

– Нащо ти його жалієш? − сказав небіжчик. − Хай би пильнував науки. Мало їх б`ють…

Я не пам’ятаю достеменно, чи сильно мене картали. Тоді здавалося, що дуже сильно, більше ніж було треба. Тим-то я неохоче йшов до «шкільниці» (присінку збоку кенаси), де влітку ріббі Захарія навчав дітей. На лихо, батьківський будинок стояв зовсім близько від кенаси, просто через дорогу. Вийшовши з дому, я опинявся перед одчиненими дверима шкільниці, просто перед очима ріббі. Жодного рятунку не було! Як баран, що його приносять у жертву, покірно переходив через дорогу, підгодовуючи в зажуреній душі змію заздрощів до тих ровесників, що жили далі від кенаси. Вийшовши з дому, вони могли дорогою грати в шпака чи битися із зустрічними єврейськими дітьми. Я ж, бідолаха, цього зовсім був позбавлений…

Проте було одне місце в кенасі, яке мене завжди притягувало до себе і за яке я був готовий зносити всі шкільні муки. Це місце було на горі кенаси. При вході до храму з правого боку стояли сходи, якими я піднімався до кімнати, що називалася баби́нець. Колись у цій кімнаті під час молитви сиділи жінки і дивилися крізь вузькі заґратовані вікна вниз, як моляться чоловіки.

Був час, коли в баби́нці у дні свята було повно і шумно як у вулику. Тут караїмки, що прийшли з міста і сорока сіл, збиралися разом розповісти одна одній новини, тут починалися суперечки і закінчувалися старі сварки. Тут ішла війна за місце, кому де стояти. Тітонька Ганна не хотіла стояти біля тітоньки Сіони, якої не любила. Дружині багатого Мойся не подобалося стояти за біднішими від неї жінками. Бувало так, що шум від сварок летів далеко від караїмської вулиці і, як гомін потужних вод, вдарявся в залізні ворота тутешнього замку. Його господар («намісник») мусив втручатися в ці суперечки, щоб покласти край жіночим війнам за місце в кенасі. (Про це свідчить один давній запис, який вміщую повністю: «Виконуючи волю і наказ вельможного Його Мосьці пана Добродія Намісника, розглянувши позначені на карті жіночі місця, караїмський кагал визначив місце для дружини Мордушка шосте з лівої руки відповідно до зображеного на карті. З лівого боку від неї має стояти Новахова жінка, а з правого − жінка Іцка з Дворця. І там поклали знак, щоб не помилитися. 6 квітня 1766 року. Мошко Зорохович, Шимон Іцкович, обрані судді. Цей декрет, в кагалі караїмському на постійно винесений, силою Замкової влади схвалюю. 6 квітня 1766 р.») Але нащо за те згадувати: що було − те загуло, поросло травою. У часи моєї юності вже мало яка жінка хотіла забиратися від чоловіків на бабинець; усі стояли внизу в першій кімнаті, відділеній від решти кенаси стіною. В ній було два віконця, по одному з кожного боку, а посередині − великі двері з написаними на них словами Тори. Кожен караїм, входячи до кенаси, цілував ці святі слова, і від того вони наполовину стерлися.

Спогади − як спілі яблука на дереві: зачепи одне − десять упадуть на голову. Згадалася мідна «скарбонка» (скринька на пожертви), яка стояла на землі коло дверей і була така висока, що я, дитина, мусив ставати навшпиньки, щоб укинути в неї свій грошик. Прийшли на пам'ять срібні корони, указки і таблички. Вони прикрашали грубі сувої Тори, що зберігалися, вбрані в пишні шати, всередині гехалу. Коли під людські поклони відчинялися двері гехалу і з мороку показувалися вбрані в шовк грубі сувої Тори з блискавими коронами на головах, мені здавалося, що це стародавні володарі Єрусалиму, дивом зберігшись від тліну, вийшли до людей і постали на цьому святому місці. Я боязко цілував краї їхніх шат, від яких тхнуло вогкістю.

Нащо я пробуджую вас із довгого сну, мої забуті видіння пройдешніх часів? Для чого стали ви табуном просто мене, обертаючи моє перо на безконечне джерело спогадів? Дайте мені спокій! Повертайтеся назад до своєї кришталевої колиски, що звисає на ланцюгах часу з брами між днем-пам`яттю і ніччю-забуттям. Утікайте від сильного сонячного світла у ніжну тінь того сяйва, яке випромінюють воскові свічки наприкінці ранкової служби, саме в той казковий час, коли у переповнені сяйвом і співом стіни кенаси, як у скелину віри, вдаряють хвилі двох стихій, що борються одна з одною від першого дня створення світу. З одного боку у вікно кенаси заглядають прикмети ночі −  срібні зорі, що тремтять од холоду. З другого боку − всередину вливаються золоті світанкові потоки…

Дайте мені спокій, о щирі свідки моїх колишніх пригод! Рамки мого твору вузькі − ви в них не поміститеся. Дозвольте завершити почату розмову про забуту кімнату, яка була моїм улюбленим місцем і куди я залазив кожного разу, як випадала можливість. Що тягло мене туди? Я любив заглядати через заґратовані віконця всередину залитої сонячним світлом кенаси. Звідси все, що було в храмі, здавалося інакшим, гарнішим. Високий триповерховий геха́л з різьбленими колонами, запнутий сяйливими парохе́тами. Два мідні семисвічники, що простягли свої гілки направо й наліво від гехалу. Жирандолі, що звисали на ланцюгах, маленькі домки і великі дерева, абияк намальовані на стелі і стінах кенаси. Усе, бачене зверху, показувало мені своє інакше лице, якого я не постеріг би, бувши внизу.

Але це ще були дрібниці. Найбільшим магнітом, що притягав мене нагору, були папери. Господи, що їх там було! Вони встеляли бабинець так, як під час суворої зими ковдра снігу встеляє землю. Я не бачив під ногами дощок − усе папери, папери, папери… Я був ще малий, тому не задумувався, чому вони тут лежать, порозкидані на підлозі, чому їх не зібрали й не поклали в належне місце. Зовсім навпаки: мене притягувало саме те, що папери, як сніг, лежали під ногами, що, всадивши руку всередину цього білого твердого пласта, я діставав на світ зеленаві і синюваті аркушики, що знаходив там окремі сторінки великих книг, гарно написані релігійні пісні, листи до нашої громади від інших громад, документи з червоними і чорними печатками, написані по-російськи і по-польськи.

Це був безцінний скарб, в якому я завжди знаходив щось нове. Як селянин, углядівши силу-силенну вояків, що проходять перед його очима, не може збагнути, де взялося стільки матерів, щоб їх усіх народити, − так і я, спостерігаючи цей грубий шар паперів, не раз питав себе: де ж то взялося стільки рук, щоб це все написати? Руки написати знайшлися, проте не вистачило однієї пари рук, щоб уберегти написане.

В оточенні забутих паперів, у тиші порожнього бабинця мою юну голову поймали незвичайні думки. Їх було важко зрозуміти. Навіть сьогодні я не зміг би їх як слід переказати. Проте розумів, що з тих припалих порохом літ паперів, до яких доклали працю багато умів, з тих пожовклих, як шкіра старого діда, сторінок, де зафіксувалася хроніка життя тутешньої громади за кілька століть, до мене лине якийсь таємничий голос, якийсь нечутний для вуха поклик і тихо стукає у двері мого серця. Що він хотів мені сказати?

Багато років по тому я мав нагоду побувати на кладовищі одного міста, через яке пролягав мій довгий шлях. Кладовище славилося своїм мальовничим розташуванням та гарними надгробками. Коли заходив, мої очі спинилися на словах, написаних на воротах. Ось ті рядки, що назавжди закарбувалися в пам`яті:

«Ми були − як ти тепер,
ти будеш − як ми тепер.
Не забувай нас».

Ось такі слова я прочитав на воротах старого кладовища. Чи не те саме хотіли мені повідати своєю невідомою мовою старі папери, що лежали, як у могилі, в чотирьох стінах забутого людьми і часом бабинця?..

Йшли роки. Настала пора покинути родинне гніздо і попрощатися з рідним містом та всім, що було в ньому дороге. З часом я забув і за бабинець луцької кенаси, і за кладовище паперів у ньому. На моїх шляхах змінювалися, один одного наганяючи, життєві сюжети з іншими картинами, в моїх вухах звучали інші голоси. Не бачив навіть у сні свого повернення до Луцька.

І ось як грім серед ясного неба прийшла воєнна завірюха. Війна закінчилася, прийшов її жахливий кінець – революція. Як і багато інших людей, я мусив покинути нагріте місце і втікати від небезпеки. Де рятуватися? Дякую Богові, що відкрив шлях до рідного міста! Отак я знову опинився в Луцьку. Коли ступив на караїмську вулицю, то згадалися молоді літа. Мене обступили колишні образи. Дуже захотів побачити бабинець, де колись не одну годину провів у товаристві забутих паперів.

На мене чекала прикра новина: бабинця не стало! Туди немає дороги!.. Бабинець зігнив, і його дошки впали на землю. Так само, як обернулися на порох високолетні помисли моїх юних літ.

– А де папери, що там були? − запитав я зі стиснутим серцем. І що гадаєте? Голос мій тремтів, немовби я питав про друга, на якого чатувала жахлива небезпека.

Мені показали на невеликий мішок з паперами в кутку кенаси. Це було все, що залишилося від незліченного скарбу творів, який займав колись ціле приміщення. Де решта? Решту з`їли миші, понищив дощ, розкидав на всі боки вітер… Я наблизився до вбогого мішка зі жменькою паперів з таким почуттям, з яким підходять до могили друга. Не смійтеся з мене! Виявилися похованими багато цінних спогадів, спогадів про мої світлі сонячні літа…

Сьогодні я тримаю в руках кілька старих пожовклих сторінок з тих, що колись встеляли підлогу бабинця. Мені спало на думку опублікувати їх, щоб показати нинішньому поколінню, що і як писали наші батьки. Я вибрав сім листів. Серед них є ті, де йдеться про справи громади і про новини сімейного життя місцевих людей. Мова цих листів не є чистою караїмською. У ній багато чужих слів, запозичених з російської та польської мов. Останню караїми шанували не тільки в часи Польської держави, а й пізніше, в часи панування Росії. Треба сказати, що серед старих творів я знайшов і такий curiosum: лист від сільських караїмів до міста, до рабина, у справі різання вівці. Цей лист написано не по-караїмськи, а по-польськи. (Вміщую тут цей оригінальний лист: «Найпокірніше прошу шановного караїмського рабина, щоб був такий ласкавий, якщо може, приїхати до села Тристеня, де я маю оренду, тому що мені треба зарізати кілька голів бидла. Якщо сам не може приїхати, то прошу прислати од себе довіреного, а я за те обов`язково заплачу і своїми кіньми до Луцька відішлю. Кланяємося з повагою. 15 жовтня 1857 року. Тристень. Покірні слуги: Наум Еліезер син достойного Нисана, Наум Авраам син достойного Шалома. Шалом мікатон веад ґадоль). Наперед скажу: не шукай, мій читачу, в цих листах чогось незвичайного. Нічого дуже великого чи особливого там не знайдеш. Проте в цих листах, як в осколках розбитого дзеркала, показано невеликою мірою як громадське, так і сімейне життя наших предків. У цьому полягає їхня цінність. У кінці листів я вміщую два твори, на які хотів би звернути увагу читача. Один з них − стара жалобна пісня (майже трьохсотрічна!), написана ріббі Зарахом сином Натана з Троків. Другий твір − це піюти про жертовне принесення Авраама. Хто написав ці гарні піюти − мені не відомо. Але треба сказати, що вони багаті на поезію і високі почуття. Ці твори так само походять із втраченого гнізда − з архіву зруйнованого бабинця.

Зустрічай, караїме, гостя: давні караїмські твори стоять на порозі.

 

І. Об`явлєніє (курсивом автор виділив слова, які в листах написані польсько-російсько-українським суржиком, часто з караїмськими суфіксами, – В. Ш.) для людей нашої святої громади. П’ятнадцятого числа цього місяця, апріля, нам надійшло прєдпісаніє від думи зробити очєрєдную кніґу, а до того ж написано в прєдпісанії, що указ вимагає нас прилучити з участком до євреїв, і це гірше за все. Вєнц ми в місті стривожилися, а до вас далеко, щоб дати знати, вєнц ми самі в кількох місцях питали, що робити, щоб якось врятуватися від цього лиха. То вони сказали, що ще можна, але щоб швидко. То одне.

Тепер друге. Зверхники в суді сказали, хоч ми й без них знаємо, що в російському суді так кажуть: з прохання вони одягу не пошиють. Це значить, що хабар засліплює очі видющим і перекручує слова праведних, і направду це так.

Тепер, о святі ізраеліти, згляньтеся над собою і не покиньте цієї справи, бо це не проста біда, і зберіться до міста на раду. І зробіть так, як колись наші батьки робили і старалися для нас. Отак і тепер, шановні панове, у вашій справі, у вашому поколінні ви постаралися для себе і для ваших дітей. Поможіть, чим хто може: хто грішми, а хто стараннями. А якщо не постаратися, то так наказано, щоб без очереді забрати в солдати, і візьмуть євреї скільки захочуть.

Бо якби це було в євреїв, то, щоб змогти врятуватися від такого указу, одні спростовували б вирок, а другі сипали б грішми. А в нас немає можливості ні головою, ні грішми, і ми не робимо нічого. А якщо так кожного разу нічого не робити, то воно втягнеться і буде так і надалі.

Тож не гайте часу, швидко приходьте, треба зібрати гроші і намагатися якось врятуватися від цього лиха. Бо й так досить уже тепер гніву казьонної палати, до того ж від нового року не надійшло до казни ні гроша податку. А від казначейства кожного місяця приходять вєдомості до казьонної палати, то якщо одне до одного назбирається, побачите, як важко буде уникнути цього лиха.

Вєнц прочитайте ці слова і самі почувствуйте, що треба це ісполнить щонайшвидше, поки ще є час, бо срок стоїть до первого мая. Пам’ятайте за це.

Нема потреби продовжувати. Хай Господь − нехай святиться Його ім`я − дасть вам наснаги прийти і зробити цю роботу.

 (Підпису автора немає).

 

ІІ.

Другий день холь-гамоеду, третій день седмиці. Мої любі брати і друзі луцькі караїми, достойні старійшини, шанувальники і охоронці віри, всі ті, що вас прирівняти можна до скарбу. Хай життя і мир будуть нероздільні! (Цей початок перекладений з гебрайської мови).

Хай буде відомо вашій честі, що п`ятого дня глави Цав я отримав лист з Криму від шановного пана ріббі Шеломо Бейма, і ось зміст цього листа для всього нашого кагалу.

«З Вашого листа я дізнався цього тижня, що стараннями посланців, наставлених троцьким кагалом, без погодження з братами відділено луцький кагал.

І з великими підступними замислами і капостями вони силувалися зробити свою волю всупереч бажанням наших кримських братів. Бо не раз і не два приходив їм на допомогу кримський кагал з клунком грошей, і то з поваги до всієї громади, а не тільки до підлесників.

А якщо ви, луцький кагал, гордуєте їхньою допомогою і по-справжньому довіряєте мені, то напишіть їм негайно і хай підпишуться люди з вашого кагалу, то я зроблю для вашого добра що зможу, щоб Божою милістю порятувати вас. Якщо я навіть звернувся до генерал-губернатора за наказом врятувати вас від лещат цієї кари і великих видатків на підставі тих паперів, що надійшли мені, − повірте, моє серце не стрепенулося, щоб згадати інші справи, на які чиновники з Троків покладали свої надії.

І якщо я отримаю папір з підписами (маю на увазі довєренность), зараз же напишу щиру правду про все. Для того щоб вони знали, що доброта нашого милостивого володаря поширюється на нужденних та вбогих, які просять милосердя простою дорогою, щоб не зійти з неї. А не так, як вони відзначають, що ваші очі дивляться на них відповідно до міркувань у листі.

І саме в цей час треба, щоб гахам, шановний наш учитель Нахам Бабович, разом з ним зробив, як я хочу, і я маю силу написати міністрові і більш нікому, щоб він установив станцію для мене і дав право робити що хочу».

Це зміст листа Шеломо Бейма слово в слово.

А тепер, шановні ізраеліти, прочитайте цього листа і зверніть особливу увагу на його зміст. Пожалійте одне одного і приїжджайте мерщій до Луцька, хто хоче підписати цю довєренность, тому що він просить підписати її швидко. А якщо у когось не буде часу альбо снаги приїхати до Луцька, то він може на цьому ж листі поставити підпис своєю рукою, а тут переведуть довєренность на російську мову. І пильнуйте, щоб пересилати швидко цей лист одне одному, щоб довго не тримати. Бо це не жарти. Бо тільки так ви дізнаєтеся про інше.

Не треба більше даремних слів. Нехай Господь дасть вам у спокої відсвяткувати моед і діждати його на той рік.

Моше-Авраам хазан Турчин.

 

ІІІ.

1868 р., 17 липня, в Одесі.

 

Дорогий п. Іцхак, скарбник, син ріббі Зараха мудрого Безикович і вся свята громада в Луцьку.

Отримавши першого листа з 18 підписами кагалу, ми зібрали 300 рублів і вислали Вам. Ріббі Єшуа-Шемоель писав, що отримав ці гроші. Другий лист прийшов мені від вашого кагалу з 5 підписами, що ви поділили ці три сотні рублів і написано кому, і що дали благословення одеській громаді і подякували за пожертви, і що послали довєренность. Це все добре зроблено і записано. І через те що немає тому ціни, коли робити все вчасно і як слід, то ще з 62 рублів, зібраних у нашому кагалі, 20 рублів сріблом дали караїмам, що приїхали з Луцька, Гугелеві, Султанському та іншим, покрити видатки на дорогу. 7 рублів було видатків, і решту 35 рублів посилаю Вам як скарбникові.

Крім того, посилаю Вам 45 рублів, які прислав мені головний гахам Нахам Бабович на пожертви погорільцям, зібрані громадою в святому Ак’ярі, тобто Севастополі. Сподіваюся, що Ви подбаєте, щоб усе зробити з точністю, щоб ніхто не зазнав кривди при поділі грошей.

За тим як отримаєте ці вісімдесят рублів, то напишете один лист від кагалу головному гахамові Бабовичу, де поясните, що з Одеси отримали 335 рублів, а з Ак’яру 45 рублів, все через мене, і подякуєте гахамові за вчинене добро.

Другого листа напишете святому кагалові Ак’яру, дякуючи за пожертви. Третього листа напишете мені, що отримали ці 80 рублів і напишете, чи отримали гроші від інших кагалів і скільки від якого кагалу. Заплатіть писареві з цих грошей, щоб добре написав листи гахамові Бабовичу і до Ак’яру. І дайте їм благословення. Треба бути вдзєнчним тим, хто зробив добро, тоді і на другий раз можна сподіватися добра. Для Ак’яру напишіть в адресі назву кагалу: Севастопольському караимскому обществу. А до Гезлеву напишіть: хахаму Бабовичу.

Тепер пояснюю, чому пишу до Вас, а не до хазана. Я думаю, як горіли будинки караїмів у Луцьку, зараз весь кагал вийшов на роботи, то не буде кому приходити до кенаси і через бідність не буде кому платити хазанові, щоб правив службу. І затим, зібравшись, кагалом подумайте, може, зробити так, щоб з цих 80 рублів хоч щось дати хазанові, для того щоб не закрилася кенаса, бо якщо кенаса закриється, то кагал більше не вважатиметься кагалом. Затим зробіть на ваш розсуд як краще і дайте мені знати, що зробили, бо я ваш друг і хочу Ізраїлю, щоб кагал був кагалом. Слова з листа вашого брата і вам мир, і всій святій громаді мир від великого до малого.

Той, хто зичить добра ізраїльству.

Єгосафат син ріббі Захарії достойного Каплановський.

 

IV.

Священний кагал

Святий народе єдиного всемогутнього Бога, почуй молитви від мене, бідного, що тепер у вашому святому кагалі. Якби я мав ласку Божого провидіння і людську прихильність. Я вийшов з дому, щоб дотриматися обітниці, даної раніше, і пішов до святого місця, де живе Бог, до святого міста Єрусалима поцілувати дорогий мені порох святої для мене землі, побачити і пізнати ласку Господа і воздати славу Творцю перед Святая святих, за те що Він тримає мене на світі і рятує від великої біди, нехай славиться Його ім`я. Він опікувався мною і хоч під кінець моїх днів, що їх уже минуло 64 десятого числа місяця Нісана, сьогодні, на шістдесят п`ятому році дав змогу піти у місце радості, на Святу землю, возносити на Сіоні ім`я Господнє і славити його в Єрусалимі. А хто зможе взнати Господню волю? Можливо, через цю розлуку мені не вдасться більше побачити коло себе любих моїх друзів і доброзичливців, наслідувачів Господа, що без нього я не годен був пізнати вас, шановних людей, для мене важніших за срібло і золото.

А як вдалося побачити і прочитати розповіді паломників до Ерец-Ізраелю, що вийшли з дому в путь просити прощення у роду –– це все почувши і побачивши, пішов я й сам шляхом добрих людей.

Через те на мені лежить обов`язок сьогодні перед вами, низько схилившись, покірно молитися і просити прощення у всієї громади від великого до малого, у чоловіків і жінок, щоб такі були ласкаві і простили мені всі помилки, гріхи й провини, якщо згрішив коли перед вами думкою чи словом, чи вчинком, чи наміром чи прогріхом, бо немає такого праведного чоловіка на світі, щоб не согрішив. А кожен, хто сповідається і жертвує, має милість як у Бога, так і в людей.

А за добрі вчинки нехай всемогутній милостивий Господь відпустить Вам усім усі гріхи, будь-коли зроблені, виконає ваші прохання і почує молитви. І щоб ви були записані в книгу життя, були достойні в доброму здоров`ї і благодаті потрапити по Божій волі на Святу землю, успадкувати вічне життя, як написано і на що сподіваємося.

Бо сказав Господь: прийдуть діти Ізраїлю на свою землю. Будьте всі благословенні. Амінь.

 

V.

Моєму дорогому братові, другові і близькому, достойному панові Якову, сивочолому і поважному. Разом з шановними і дорогими синами Шемоелем, Шаломом і Авраамом. Разом з хорошою дочкою Рахеллю, разом з невісткою Ривкою, шановною і мудрою. І разом з синами синів і потомків, окремо і разом. Потомство благословенних у сущого Бога нехай живе і множиться! Амінь! (Перекладено з гебрайської).

Мій дорогий брате, шановний і поважний. Ласкаво просимо Вас усіх разом, з дітьми від малого до великого, прибути до нас на весілля наших дітей-сиріт. І не гнівайтеся, що ми не приїхали запросити Вас самі, бо Ви знаєте наші можливості і яка тепер важка дорога. А ми Вам за клопіт, якщо будемо живі, віддячимо з дітьми на весіллі Ваших дітей.

Вітання Вам від нас і наших дітей. Кланяємося Вам до землі.

Моше Фіркович. Ганна, вдова по вмерлому. Наречений Моше і наречена Ганна. Покривання голови і вінчання відбудеться в п’ятницю.

 

VI.

Мій любий друже, повідомляю, що ваш цінний лист отримав вчасно. А що мене не було в місті ціле літо, а був у німецькій колонії, то не майте на мене зла, що до цього часу не дав відповіді на ваш поважний лист.

Ви розпитуєте, чи ми отримували від кого листи, то більше ні від кого не отримували, тільки від вашого хазана, який написав, що померла Шеломіт, то щоб вислати гроші на свічки і на пам’ять. То від нас надіслали п’ять рублів. Але як я приїхав з села до міста, то зараз мені повідомили, що від вас прийшов лист, в якому пишете, щоб нікому не слати грошей, що буде неодмінно зроблено.

А ви пишете, що покійна, вмираючи, просила поставити їй мацеву, то ми не только їй поставимо, а й поставимо її сестрі Ганні також. Але він буде зроблений через рік. Про це мені вчора сказав удови Ганни любимий брат Зарах. Ви пишете, що родичі покійної не приходили провідувати її. То як думаєте, чи добре вони зробили? Направду, вони не прийшли, то ви прийшли. За це вам дуже дякую, що ви побачили покійну, поки вмерла. То знаєте, любі й шановні друзі мої, за це достойні ваші душі будуть перебувати разом з праведниками в раю.

Ви питаєте, як моє здоров’я. То не можу сказати, що добре. Але дякую Всевишньому, що рятував мене до цього часу від смерті.

Ви питаєте, де перебуває парубок Ілля, то він в Одесі і переказує вітання вам усім.

А зараз вітаю вас усіх з Новим роком і всіма святими празниками і зичу вам усім всього доброго.

Ваш друг, що прагне для вас усіх благ.

 

VII.

Повідомляю Вас, мої милі, що я, дякувати Богові, живий і здоровий, чого і Вам зичу від Всевишнього і всієї душі. Здоров’я, життя і видужання від хвороб вам усім. Амінь. І повідомляю Вас, що Вашого листа отримав і дуже засмутився, почувши таку новину. Дякуючи Богу, я цей Рош га-Шана провів у тиші й спокої, при відсутності роботи, нехай Господь дасть нам всім діждати в доброму здоров’ї Йом Кіпуру і дістати прощення наших гріхів і видужання від наших хвороб. Амінь. І щоб записав наші імена у книгу життя.

Ви питаєте, яке я отримую жалованьє. Я заробляю рубель за день, що становить 26 рублів на місяць, але мало що залишається з цих 26 рублів, тому що все дороге. Ви пишете, щоб я приїхав до Луцька, тільки мені нелегко приїхати.

Я позавчора отримав листа від Моня, пише, що живий-здоровий. Після цих коротких слів схиляю перед Вами голову і прошу у Вас прощення за гріхи, бо грішний був у Ваших очах і перед Вами, пробачте мені.

Також і в тебе, рідний брате Сімхо, прошу пробачення, бо грішний був у твоїх очах і перед тобою, прости мені. Дивися, Симцю, у цьому листі посилаю невеликого листа Твердохлібові; гляди, щоб передав його йому.

Підпишіться на «Хроніки Любарта» у Facebook та Вконтакті.