Мистецька традиція мозаїки, яка тягнеться головно від греко-римських часів, знайшла своє масове й естетичне вираження в імперії радянській. Нерідко слугуючи пропагандистським цілям, вона все ж часто репрезентувала високу художню думку і сьогодні стала пам’яткою минулого.

Більшість луцьких мозаїк «дожили» до 2018 року і досі залишаються декоративними елементами міського простору. На сьогодні вдалося ідентифікувати 9 адрес із мозаїками і близько 20 мозаїчних полотен у місті.

 

Смальтова рибка пливе по Стиру. Анімація Олександра Котиса

 

Імовірно, однією з перших мозаїк у вуличному декорі Луцька 60-х років була композиція на спортивну і наукову тему на фасаді будівлі, відомої зараз як колишній кінотеатр «Зміна» архітекторів В. Маловиці, Р. Метельницького, К. Юровської. Зі слів художника Леоніда Хведчука, це була перша монументальна робота Віктора Шингура після його приїзду до Луцька у 1964 році.

 

Мозаїка на вулиці Богдана Хмельницького. Віктор Шингур, 1960-ті

 

Мозаїка – зображення, виконане зі смальти, каменю, скла, керамічних плиток, шпону і т.п. З античних часів цей вид монументального мистецтва використовувався для оздоблення храмів, громадських споруд. Особливого поширення і розквіту мозаїка набула у сакральній традиції Візантії. Серед зразків середньовічної мозаїки в Україні – підлога в Десятинній церкві, настінні мозаїки Софії Київської. В радянські часи мозаїка стала домінуючим видом монументально-декоративного мистецтва і потужним інструментом ідеологічної пропаганди. Техніка мозаїки гарантує стійкість до погодних умов і, за умов дотримання технології, довговічність зображенню, не потребуючи реставрації протягом тривалого часу.

Коли запитуєш лучанина/лучанку про найвідомішу луцьку мозаїку, то зазвичай негайною відповіддю є: «Мозаїка на ДТСААФі!». Дійсно, це велика композиція включає два мозаїчні полотна на двох крайніх фасадах будівлі, розташованої на одній із активних транспортних «артерій» міста – проспекті Перемоги, 1. Виконав її Василь Гура, директор Волинських художньо-виробничих майстерень Художнього фонду УРСР у 70-их роках минулого сторіччя. Орієнтовно на той період припадає і час створення цієї композиції, яка чудово витримала випробовування десятиліть.

 

Мозаїки на проспекті Перемоги. Василь Гура, 1970-ті

 

Закон про декомунізацію поставив під загрозу знищення будь-яке мозаїчне тло із увіковіченими символами комуністичного тоталітаризму. Однак, «декомунізація» буває різною. Сучасні дослідження проекту Soviet mosaics in Ukraine фонду «Ізоляція», на думку її кураторки Євгенії Моляр, дозволяють розрізнити кілька типів декомунізації: ініційована політиками «ідеологічна декомунізація»; ініційована громадськістю «лагідна народна декомунізація», та безжальна «побутова декомунізація» – прагматизм утеплення фасадів та ремонту будівель нівелює естетичну цінність твору монументального мистецтва і знищує його. В Луцьку жодна мозаїка не була зруйнована на виконання «декомунізаційного» закону. Їхні сюжети відтворюють поступ науково-технічного прогресу, активну розбудову країни, значення спорту і підтримку армії, сімейні цінності, природу рідного краю. Скоріше, деяким з них загрожує «природна декомунізація»: вони досі «живуть» в нашому місті, але ніхто не займається ані їхнім доглядом, ні, тим більш, реставрацією. Нещодавно були помічені ремонтні роботи над мозаїкою ДТСААФу. Виявилося – замінили зливні жолоби.

Авторству художника-монументаліста Миколи Куценка належать дві декоративні  композиції, про обставини створення яких він докладно розповів у своєму нещодавньому інтерв’ю «Хронікам Любарта». У 1982-1983 роки – від задуму, через етапи обов’язкового узгодження «нагорі» до втілення – Миколою Федоровичем була створена рельєфна мозаїчна композиція «Дороги» на фасаді будівлі тодішнього Управління магістральних доріг №10 (тепер це Служба автомобільних доріг у Волинській області), що на вулиці Рівненській, 52б.

 

Мозаїка на вулиці Рівненській. Микола Куценко, 1982-1983

 

Кожна радянська мозаїка, незалежно від своєї теми і розташування, проходила обов’язкові етапи затвердження: розроблений автором ескіз розглядався Республіканською художньою радою, після схвалення (а інколи і не схвалювали, а відправляли на доопрацювання!) відбувалася викладка і створення «картону» в натуральну величину, монтаж і викладання зображення з різних матеріалів. Робота була важка, часом небезпечна, інколи для неї наймали виконавців зі спеціальними навичками. Але монументалісту оплачували кожен етап роботи. Створення мозаїки від стадії ескізу до стадії реалізації залежно від масштабу проекту займала від одного року і більше.

За цією ж адресою на вулиці Рівненській знаходиться також мозаїка Віктора Шингура, котра була реалізована дещо раніше – в кінці 70-х років. Вона зроблена у верхній частині фасаду головного офісу служби, або ж «контори» – так цю будівлю називали в радянські часи. Високі густі ялини закривають ці декоративні композиції від вулиці Рівненської, тому побачити їх можливо лише безпосередньо потрапивши на територію установи.

 

Мозаїка на вулиці Рівненській. Віктор Шингур, кінець 1970-х

 

У 1983 року Микола Куценко у співавторстві з Володимиром Марчуком реалізував свою другу луцьку мозаїку – це декоративний фонтан «Рибки» (1984 рік) на території колишнього Луцького меблевого комбінату, що на вулиці Ковельській, 68а. Як зараз виявилося, мозаїка «Рибки» Миколи Куценка і Володимира Марчука на фонтані архітектора Андрія Жиги була першою і досі є єдиною смальтовою мозаїкою на Волині.

 

Мозаїка на вулиці Ковельській. Автори мозаїки: Микола Куценко, Володимир Марчук, 1984. Архітектор фонтану – Андрій Жига

 

Найпоширенішим матеріалами для зображення мозаїки були керамічна плитка і смальта. В Україні в радянські часи виготовленням смальти, штучного каміння, займалися два склозаводи – в Лисичанську і Києві. Керамічні плитки для мозаїк виготовлялися промисловим способом відразу в блоках, тому викладка займала менше часу. Смальта мала презентабельніший вигляд, але колоти шматки смальти на компоненти потрібно було вручну фаховому майстру. Це було надзвичайно трудомістка, важка праця. Але і результат був набагато кращим – камінці смальти гарно виблискували при денному освітленні, мали гарні відтінки.

Ще одна фасадна мозаїка на традиційну тему спорту знаходиться на території колишнього електроапаратного заводу на вулиці Рівненській. Дуже полегшує пошукову роботу «увіковічене» ім’я автора у нижній частині зображення. Творчий тандем волинських художників-монументалістів Зіновії та Миколи Рубанів в кінці 80 років активно працював також над декоративним оформленням багатьох зупинок міжміського сполучення на Волині, як і багато інших відомих сьогодні волинських художників, а тоді – працівників  художньо-виробничих майстерень. Але в Луцьку це єдина мозаїка авторства Рубанів.

 

 Мозаїка на вулиці Електроапаратній. Рубани, 1980-ті

 

Мозаїчне оформлення зупинок було одним із найпопулярніших державних замовлень радянським монументалістам в 1960-80-х роках. Країна активно розбудовувалася, і розвитку транспортної інфраструктури приділялася велика увага. Тисячі мозаїчних зупинок досі стоять у різних кутках України. Але зараз «мода» на зупинки змінюється. Ось і в Княгининку нещодавно була демонтована мозаїчна зупинка, а замість неї встановлена нова з актуальним нині маркуванням «еко». І це лише початок. Адже велика кількість старих зупинок знаходяться у невтішному стані. Зроблені добротно, якісно, вони осипаються, але досі стоять…

І знову спортивна тематика! Вона виявилася найпопулярнішою в практиці луцьких монументалістів радянського періоду. На фасаді та в інтер’єрі спортивного залу Луцького вищого училища архітектури та будівництва №2 – мозаїки авторства заслуженого художника України Леоніда Литвина. До речі, сам мистець любить спорт, і в багатьох своїх малярських роботах втілив захват красою досконалого людського тіла.

 

Фасадна та інтер'єрна мозаїки на вулиці Потебні. Леонід Литвин

 

З невеликого числа луцьких інтер’єрних композицій з використанням мозаїки вдалося зафіксувати діючий декоративний акваріум у вестибюлі Центру наукової і технічної творчості учнівської молоді на вулиці Чорновола, 3. Він дбайливо доглянутий працівниками центру, прикрашений квітучими вазонами, і в акваріумі навіть плаває зграйка декоративних рибок! За словами, колишнього головного художника Фонду Валерія Розбицького, автором є художник-монументаліст Геннадій Тарасенко. Керамічні елементи були виконані луцькою скульпторкою Іриною Дацюк.

 

Мозаїка у фонтані на вулиці Чорновола. Геннадій Тарасенко

 

Друга інтер’єрна мозаїчна композиція прикрашає сходові приміщення Центру соціальної реабілітації дітей-інвалідів на вулиці Кравчука, 6. Це приміщення дитячого закладу, тому декоративні композиції на відповідну тему: родина лелек покидає гніздо і розкриває крила назустріч польоту в майбутнє. Час створення – 80-ті роки, період інтенсивної забудови нових мікрорайонів Луцька. Ідентифікувати автора панно можуть допомогти лучани, котрі цікавляться, пригадують чи мають точні відомості про нього.

 

Мозаїка на вулиці Кравчука. Автор невідомий, 1980-ті

 

Руйнується мозаїка на проспекті Відродження, 16. Автор невідомий

 

«З нашого життєвого простору зникає цілий пласт культурного надбання. Це монументальне мистецтво вітражу, мозаїки, настінного розпису, скульптурного рельєфу. Колись вони були покликані на свідомому та напівсвідомому рівні виховувати ідейність та естетичні смаки громадян. Лозунг «Мистецтво – в маси!» втілювався і такими методами монументальної пропаганди і просвітництва. І це було непогано, бо люди бачили навколо себе справді мистецькі твори, які належали авторству видатних талановитих художників сучасності.

Нині монументальне мистецтво звелося до муралів і графіті на фасадах і настінних розписів, здебільшого у культових спорудах. Дуже часто це аматорське малярство, яке не має жодної художньої та культурної цінності, в силу нетривких матеріалів та недотримання технологій має короткий термін життя. Справжніх художників-монументалістів, які здобули фахову підготовку та створюють, без сумніву, мистецькі твори можна, мабуть, перелічити одиницями. Техніка мозаїки зникає та занепадає через коштовність матеріалів, складність виконання, відсутність майстрів.

Не кожен замовник зможе дозволити собі таку розкіш, як оздоблення якихось об’єктів мозаїчними панно. Прикро, коли вони знищуються зумисно, адже вони є абсолютно унікальними та оригінальними, бо існують в одиничному екземплярі і можуть мати талановите авторство».

– мистецтвознавець Олена Романюк.

 

Зверніть увагу на ці мозаїки, коли минатимете їх містом. Чи вписуються вони в сучасний урбаністичний декор та інтер’єр? Або ж навпаки – виглядають недоречними «монстрами» на фоні сучасних архітектурних ідей, які радикально модернізують «обличчя» стародавнього міста? Поряд з потужною, часом бездумною практикою знищення мозаїк в Україні, існує небезпідставний інтерес дослідників, мистецтвознавців, істориків мистецтва до їхньої реальної художньої цінності, навіть унікальності як культурного ресурсу в сферах туризму, освіти, новітньої історії українського монументального мистецтва.

 

Щира вдячність за допомогу у підготовці цієї оглядової статті – волинським художникам, членам ВО НСХУ Володимиру Марчуку, Зіновії та Миколі Рубанам, заслуженому художнику України Леоніду Литвину, художнику-монументалісту Миколі Куценку, мистецтвознавцю Олені Романюк, краєзнавцю Олександру Котису.

Підпишіться на «Хроніки Любарта» у Facebook та Вконтакті.