Талановитий і відкритий, щирий і мудрий, спокійний і  виважений – саме такими словами описують Андрія Олексюка його друзі та колеги. Хоча звертаються до нього зазвичай не на ім’я, а по батькові – Володимирович. Бо ж саме так іменують його вихованці луцької музичної школи, де Андрій працює з 1999 року.

– Андрію, скільки років навчаєш дітей любові до музики?

– У музичній школі працюю з 99-го, ось уже піде 16-й рік. Офіційно був працевлаштований ще з 16 років, однак саме школа – перша моя справжня робота. Ще коли був студентом четвертого курсу, мене відправили в музичну школу №2. Відтоді тут і працюю. Це основна моя робота.

– На яких музичних інструментах граєте?

– Пробував на усіх (сміється. – ХЛ). Якби трішки повправлявся, то на будь-якому заграв би, мабуть. А якщо серйозно, то граю на усіх можливих гітарах. Колись мене зацікавив саксофон, тому і на ньому вчився грати.  Звісно, вмію грати на фортепіано, як і кожен, хто має музичну освіту.

– Коли й від кого у твоє життя прийшла музика?

– Пам’ятаю восьмий клас і урок фізкультури. Однокласник, що стояв поряд, промовив: «Запізнююся в музичну школу». На нього відразу посипалося безліч запитань – що, де, куди. І він розповів, що ходить на гітару. Тоді половина класу побігли слідом записуватися саме на цей інструмент. Зрештою тільки я все ж таки закінчив музичну школу. Пізніше я єдиний з того класу вступив до музичного училища, а після того – у консерваторію.

А от звідки взявся власне поклик до музики, досі не знаю. Більше того – упродовж цілих двох років батьки навіть не знали, що я відвідую музичну школу. Вона, до речі, була безплатною на той час.

– Але ж батьки зрештою схвалили твоє захоплення?

– Аякже! Учитель помітив, що я маю здібності, взявся готувати мене до конкурсу. Дав мені гітару, бо свого інструменту, звісно ж, не було. Я прийшов додому щасливий і гордий, мама ж тоді одразу й не зрозуміла, що відбувається. І тільки коли я на тій великій гітарі заграв українську народну пісню своїми маленькими й недосвідченими пальчиками, мама схвалила моє захоплення музикою. Хоча батьки ніколи не мали стосунку до творчості, музикантів у родині не було. Та чомусь музика мене поглинула із дитинства й відтоді назавжди увійшла в моє життя.

– Вчити дітей опановувати музичні інструменти, любити і розуміти музику, мабуть, вимагає чимало зусиль і терпцю. Бувало, що хотілося все змінити, робити щось інше?

– Таке бажання часом виникає. Проте думки, щоб покинути музику, напевно, не буде ніколи. Бо я вже й не уявляю своє життя без музики. Можливо, колись і покину викладацьку діяльність, якщо вона не буде приносити достатньо доходу для утримання  моєї немаленької сім’ї, проте з музикою я не зав’яжу.

Музиканту, який вже звик до свого інструменту, напрочуд важко взяти і перекреслити все. Навіть якщо ти заробляєш на життя чимось більш прибутковим, то руки все одно тягнуться до гітари. Навіть у відпустці пальці хочуть відчувати її струни. Це своєрідна залежність, цілком позитивна.

– Звідки бажання працювати з дітьми? Адже доводиться часто мати справу з нерозкритими здібностями…

– Уявлення не маю. Просто люблю дітей. А також цікавлюся психологією. У мені завжди горить бажання відкривати дитину з її творчого боку і скеровувати у потрібне русло. Це цікаво.

– Доводиться казати деяким своїм вихованцям, що у них немає слуху, голосу і таланту до музики?

– На щастя, мені не доводилося говорити таких слів. Гадаю, що це дуже велика травма для дитини. І всім викладачам раджу уникати таких гострих слів і прямоти. Треба намагатися зацікавити дитину, і тоді вона виявить себе максимально. Якщо ж таланту немає, то дитина сама згодом це збагне й зрозуміє, що музика – не для неї. Можливо, почне шукати у собі інші здібності. Тому вбивати бажання до творчості і саморозвитку – це непрофесійно і непедагогічно.

– Мені здається, що батьки більше уваги звертають на серйозні предмети, наймають репетиторів, вимагають високих оцінок, а от дбати про творчі здібності – не завжди на першому місці. Натомість дитина може потребувати цього і прагнути. Що думаєш з цього приводу?

– Неодноразово доводилося стикатися з такою ситуацією. Буває, батьки хочуть, щоб їхня дитина стала юристом, економістом, бізнесменом, а в неї яскравий талант і прагнення до музики. Чомусь батьки починають помічати це значно пізніше, втративши багато часу. Формування музиканта-особистості – це тривалий процес. Якщо дитина хоче присвятити себе музиці, то не варто обмежувати її в цьому. У будь-якому разі, зайвим не буде, а ігнорування дитячих інтересів та потреб може негативно відбитися на формуванні особистості.

– Ти, мабуть, багато спілкуєшся з батьками. Що радиш їм?

– Часом я індивідуально обговорюю з батьками те, як вчиться їхня дитина. Адже формування музиканта – це також і велика праця батьків. Їхнє завдання – мотивувати дитину, підтримувати й не дати зійти з обраного шляху. Особливо в підлітковому віці, коли музична школа набридає і хочеться гуляти з друзями. Тому інколи зосереджую увагу саме на таких моментах.

– Певно, кожен вчитель має своїх улюбленців. Ставишся до таких дітей поблажливіше чи навпаки – суворіше?

– Не можу сказати, що у мене є чи були улюбленці, до яких я ставився б особливо. Звичайно, є діти, які мені цікаві як особистості, але це ніяк не виявляється у моїй професійній діяльності. Мені інколи цікавіше розібратися зі складними дітьми, ніж працювати зі слухняними й завжди покірними. Мабуть, тут у мені говорить психолог.

– У музичній школі ти навчаєш дітей «правильної» музики і «правильної» гри на музичних інструментах. Натомість «Фіолет» – це суміш стилів і творчих експериментів. Чи не заважає це творчому процесу?

– Я сказав би навпаки – сприяє. Жодного разу не робив собі реклами і навмисно не набирав класи. Мабуть, авторитет працює сам на себе. Діти за порадами друзів і знайомих  приходять до мене самі. Чому так відбувається? Я ніколи не обмежую учнів і даю їм право вибору. Сучасні діти не хочуть розвиватися в одному класичному жанрі, тому вчу їх різних напрямків: від народної пісні до тяжкого та поп-року. Я поважаю різноманіття смаків, прислухаюся до дітей і прагну передати якомога більше своїх знань і досвіду.

– Як гадаєш, ти впливаєш на музичний смак своїх учнів? Адже ти не просто вчитель, а й музикант відомого гурту.

– Звичайно, але я впливаю більше як учитель, аніж музикант, бо даю їм вибір музики, навчаю і розвиваю їхні смаки та вподобання. Повсякчас підказую, що варте уваги, яка музика звучить правильно, вчу їх на помилках інших, можливо, уже відомих виконавців.

– До слова, твої вихованці бувають на концертах «Фіолету»?

– Якщо чесно, діти не дуже ходять. Це пов’язано з тим, що вік не дозволяє. Частіше приходять старші – 10-11 клас. Батьки не завжди заглиблюються в те, що подобається дітям, і не завжди водять їх на рок-концерти чи фестивалі. Хоча трапляються й такі, які залюбки з дітьми приходять на різноманітні музичні дійства.

– Порівняно з твоїм дитинством, зараз у музичні школи ходить більше чи менше дітей?

– Коли я був малий, то гітарної школи як такої в Україні не було взагалі. Тодішні гітаристи вчилися самі або у домристів, наприклад. Тобто гра на гітарі розвивалася, по суті, з нічого і постала такою популярною перед нами. Нині дітей, які вчаться музики, значно більше. Як я пам’ятаю, починаючи з 90-х і закінчуючи 2005 роком, діти взагалі мало ходили до музичних шкіл. Було важко набрати класи. Лише пізніше стало більше з’являтися тих, хто прагне до музики. На сьогодні у нас діє система конкурсного відбору. Щоби почати вчитися, взяти до рук інструмент і грати, дітки мають пройти конкурс, вступні іспити.

– Які інструменти зараз популярні?

– Трійка інструментів, які завжди популярні, – це гітара, скрипка та фортепіано. Багато хто опановує вокал. Менше віддають перевагу таким інструментам, як баян, домра. Можу сказати, що вони вже відживають. Важко набрати класи для духових інструментів. Та незалежно від популярності, навчання гри на будь-якому інструменті вимагає багато зусиль та старань.

– У вас з дружиною четверо дітей. Їх також привчаєш до музики?

– Хочу спочатку подивитися, чи виявлятимуть вони інтерес до творчості. Вони ще маленькі, зараз співають лише дитячі промовки, коротенькі пісеньки. Якщо чесно, я їх не привчаю до музики, не хочу забігати наперед. Проте знаю точно: музична школа – це надзвичайно корисно для загального розвитку, вона впливає на рівень культури дитини. Я буду надзвичайно щасливим, коли моя малеча, трохи підрісши, скаже: «Тату, хочу в музичну школу!».

Хронікер

Андрій Олексюк – професійний музикант, бас-гітарист луцького гурту «Фіолет», вчитель у луцькій музичній школі №2. Народився 3 листопада 1978 року у смт Маневичах. Навчався у Маневицькій дитячій музичній школі, Волинському музичному училищі культури і мистецтв, Львівській державній музичній академії. 

У Андрія і коханої дружини Людмили цьогоріч народилося четверте дитя. Тепер у подружжя є син і три донечки.

Підпишіться на «Хроніки Любарта» у Facebook та Вконтакті.