§ Іронія історії. «Bastion Polesie» = Володимир-Волинський укріпрайон «Лінії Молотова»
Фото: колаж Олександра Котиса
На берегах Буга та Горині подекуди зустрічаються похмурі бетонні споруди із стінами товщиною до 2 метрів та порожніми амбразурами. Частина з них несуть сліди підривів та вибухів снарядів, люди давно позбавили їх металевих деталей бронювання та внутрішнього обладнання. Розібрати бетонні моноліти практично неможливо і простоять вони, принаймні, ще кілька сторіч.
Які державні потреби змусили розгорнути масове будівництво цих фортечних монстрів та які сумні уроки несуть вони у майбутнє?
Протягом тридцятих – початку сорокових років минулого століття на території Волині споруджувалися потужні фортифікаційні комплекси з бетону – польський «Бастіон Полісся» та радянський Володимир-Волинський укріплений район. Доля цих оборонних ліній дивним чином стала практично тотожною. Величезні кошти на їх створення були витрачені марно. Вони не змогли стримати наступ військ агресора та виконати місію, призначену їм військовими стратегами.
У роки перед Другою світовою війною будівництво оборонних ліній мало у Європі масовий характер. Вважалося, що за потужною бетонною стіною навіть при несподіваному виникненні війни армія буде здатна безперешкодно провести мобілізацію та перейти до запланованих бойових дій.
Загально визнаним лідером у цьому була Франція, яка витратила на свою 400- кілометрову «лінію Мажіно» більше 1 мільярда доларів у цінах тих років. Втім війська вермахту у травні 1940 року просто обійшли її з півночі, хоча і провели 215 піхотною дивізією два успішні експериментальні штурми, використовуючи димові снаряди, та точний вогонь 88-мм зеніток по заздалегідь пристріляних амбразурах.
З іншої сторони фінська «лінія Маннергейма» з 200 оборонних споруд мала всього 20 новітньої конструкції, інші,за висловами фінів, являли собою бетонні сараї. Але радянська армія примудрилася протягом двох місяців війни битися саме об дві новітніх споруди «Мільйонник» та «Поппіус».
Після Польсько-радянської війни 1919-1921 років польський уряд, розуміючи, що у близькому майбутньому війна з СРСР невідворотна, посилено вивчав можливість будівництва оборонних ліній. На початку 30-х років були обстежені німецькі та австрійські бетонні споруди Першої світової війни, яких на східній території нарахувалося до 3500. Але вони розташовувалися по лінії фронту «окопної війни», далеко від кордону з СРСР, мали застарілу конструкцію та занедбаний стан. Вже після світової кризи 1929-1933 років, Польща отримала можливість фінансувати спорудження сучасних фортифікацій, у тому рахунку і за іноземні кредити.
Одним з головних елементів плану війни з СРСР «Wschód» було спорудження «Бастіону Полісся», 260 км якого мало проходити по території сучасної Білорусі та 170 км по Рівненській області, більшістю у 20-25 км на схід від річки Горинь, з завершенням флангу у Цумані. Оборона спиралася переважно на використанні рік та боліт, з лініями бетонних споруд на сухих місцях.
На правобережжі Прип’яті («сектор «Сарни») планувалося з 1936 року спорудити 358 оборонних об’єктів до весни 1940 року, але на вересень 1939 року було завершено лише 188.
Сектор лінії «Бастіону Полісся», «Сарни» мала прикрити на максимальну кількість часу формування армії «Волинь» з 4 піхотних дивізій та однієї кавалерійської бригади. Зрозуміло, що при цьому не враховувалася можлива одноразова війна з Німеччиною.
Вогневі споруди розділялися на кулеметні, гарматні, та змішаного озброєння, їх конструкція мала сильний французький вплив. Самі потужні були розраховані на протидію снарядам калібру 203-220 мм, та мали стіни, розвернуті до сторони обстрілу товщиною до 210 мм і покриття до 190 см, насичені арматурою діаметром 1-2 см.
Артилерійське озброєння складалося переважно з ще «царських» польових гармат калібру 76,2 мм, перероблених під французький снаряд 7,5 мм. У польській армії вони називалися «православні». Незважаючи на поважний вік 30-20 років, вони гарантовано вражали всі типи легких радянських танків, а бронебійним і новітній Т-34.
Кулемети були двох типів – німецький «Шварцлозе» калібру 7.92 мм, «Максим» російського виробництва та невелика кількість вітчизняних зразків.
Для спостереження та ведення додаткового кулеметного вогню в дахах встановлювалися броньові ковпаки товщиною від 10 до 20 см.
На місцевості споруди розміщалися таким чином, щоб простір перед кожною окремою вогневою точкою перекривався стрільбою мінімум з двох ближніх споруд. Самі споруди проектувалися таким чином, щоб до супротивника вони були так званою «напольною стіною», тобто амбразур у сторону супротивника у фортифікаціях не було. Напольна стіна мала маскуватися насипом і рослинністю, і вогнева точка здалеку виглядала як пагорб. Такий метод оборони вимагав чіткої координації з боку командира ділянки та відмінного зв’язку.
Фактично у найбільшій готовності були споруди у районі м.Сарни, на інших ділянках переважно велися лише дослідні роботи.
З початком Німецько-польської війни 1 вересня 1939 року на секторі «Сарни» знаходилися лише 2 батальйони КОП «Korpusu Ohrony Pogranicza» (Корпусу Охорони Кордону). 13 вересня їх командир підполковник Н.Сулик отримав наказ вирушити на Львів, але завдяки розбитим німецькою авіацією залізничним сполученням ешелони не змогли почати рух. Оборонна лінія мала залишитися під малочисельною охороною.
17 вересня радянські війська без оголошення війни перейшли польський кордон. У сторону Сарн рухалася 60-та стрілецька дивізія у складі 3 піхотних полків, 2 артилерійських, батальону з 28 легких танків та саперного батальйону.
Лише невелика ділянка біля села Тинне (Сарненського району) була знову зайнята 4 ротою фортечного батальйону «Сарни». При цьому з’ясувалося, що на частині споруд були зняті для відправлення на Захід броньові деталі амбразур та озброєння, а також телефони. Невідправлена частина цих речей ще залишалася на складах.
Сектора вогню ділянки Тинне
На ділянці «Тинне» по проекту нараховувалося 29 споруд, з 6 гарматами, 61 станковими кулеметами і 27 ручними.
Бої почалися 19 вересня і оборонна лінія була подолана за 5 годин. Основні сили 60-ї дивізії рушили далі на Сарни, а для ліквідації окремих місць опору був залишений один стрілецький полк і кілька танків. У боях застосовувалися танкові вогнемети, спротив продовжувався до 21 вересня. У військовій термінології це має назву боїв місцевого значення.
Тим часом війська Червоної армії, безперешкодно рухаючись по шосе Житомир-Рівне-Луцьк, не перекритому ніякими фортифікаціями і військами, 17 вересня зайняли Рівне, 18 – Луцьк і 21 – Ковель.
У підсумку, оборонна лінія фактично захищала лише залізниці Сарни-Ковель та частково Сарни-Рівне, а автомобільна дорога Житомир-Луцьк, по якій рухався основний потік радянських військ залишалася вільною. Зрозуміло, що польський генштаб не планував війну на два фронти, і висвітлені події є наслідком катастрофічного для польської держави збігу обставин.
Тут ми стикаємося і з головною передвоєнною стратегічною помилкою польського генерального штабу – прикрити по кордонах всю територію країни, розтягнуту кадровою армією та фортифікаціями у надії, що розпочата мобілізація встигне дати необхідну кількість військ у короткі строки.
Вже через чотири місяці після зайняття територій Західної України, фортифікатори Червоної Армії почали вивчати прикордонну смугу і проектувати укріплені райони. Володимир-Волинський був одним з 22 таких районів так званої «Лінії Молотова». Він мав прикривати напрямок Устилуг - Володимир-Волинський – Луцьк – Рівне – Житомир на фронті довжиною 60 кілометрів, від району північніше Устилуга до району північніше станції Іваничі.
Планувалося побудувати 371 вогневих споруд, зосереджених у 7 вузлах оборони. Далі на північ знаходився Ковельський укріплений район, який мав складатися з польової оборони з дуже рідкими бетонними укриттями для протитанкових гармат. Такий дисбаланс пояснювався стратегічним планом, по якому наступ трьома механізованими корпусами планувався у напрямку Ковель-Люблін, що не потребувало капітальних укріплень на ковельській ділянці кордону, а напрямок на Луцьк – Рівне необхідно було прикрити від удару супротивника з флангу.
Будівництво почалося з червня 1940 року. До початку воєнних дій з боку Німеччини 22 червня 1941 року було збудовано тільки 4 вузли оборони з 97 вогневих споруд, тобто 30% від запланованого. З них було озброєно та зайнято гарнізонами 61 споруда. Слід зауважити, що при будівництві активно застосовувалися броньові ковпаки, зняті з споруд «сектору «Сарни».
Однак згідно з архівними документами повністю боєздатних споруд станом на 1.06.1941 нараховувалося – 0, тобто жодна споруда не була повністю побудована та обладнана. А звіт від 10 травня 1941 р. фіксує у укріпленому районі 10 гармат калібру 76 мм, 50 протитанкових гармат у 45 мм та 110 кулеметів.
За місяць до війни у боєздатні споруди завезли харчування та боєприпаси з розрахунку на 1 – 1,5 місяців ведення бойових дій.
Крім бетонних споруд, укріпрайон мав підготовлену польову оборону з окопів, позицій для гармат та кулеметів, укрить, які займали проміжки міх бетонними вузлами оборони. Цю фортифікацію мала зайняти 87 стрілецька дивізія, яка, однак, знаходилася на відстані 15- 40 кілометрах вглиб радянської території.
Вогневі точки розміщалися на місцевості як і описані вище споруди «сектору Сарни», але зустрічалися і архаїчні кулеметні укріплення, повернуті амбразурами на захід.
Виключне значення у системі оборони Володимир-Волинського укріпленого району мав вузол оборони «Устилуг», який мав прикривати дорогу від мостів через Буг на Володимир-Волинський. Один з його трьох зведених опорних пунктів знаходився за східною околицею Устилуга, у 2 км від Буга, по обидві сторони дороги на Володимир-Волинський, та складався з 16 споруд, з яких 4 ще добудовувалися.
Його озброєння мало бути з 4 гармат 76 мм, 8 гармат 45 м та 32 кулеметів, але точні відомості про встановлення всіх гармат та кулеметів відсутні.
Фактично, лише частина споруд мала броньові деталі на амбразурах, але і там, де вони були, могло бути не встановленим озброєння. На однокулеметних спорудах з амбразурами без броні, як правило відсутні сліди бою, тобто вони навіть і не займалися солдатами.
Вже у перші хвилини бойових дій після 03.00, німецьким спецгрупам вдалося захопити автомобільний міст через Буг, через який почали переправлятися 14 танкова дивізія та 298 піхотна дивізія вермахту. Крім того, було наведено 4 понтонних мости. Вже біля 8-9 години ранку танки досягли західної околиці Володимир-Волинського, а в 16.00 зайняли його і вузол оборони «Устилуг» опинився у ближньому тилу наступаючих військ.
Протягом 22 червня всі споруди опорного пункту за Устилугом були піддані потужному штурму. І в наш час на них видно наслідки боїв – розстріляні артилерією амбразури та броньові ковпаки, підірвані двері, сліди боїв у приміщеннях і внутрішніх вибухів. Перегородки, виконані інколи навіть з щебню, обмазаного бетоном, не з’єднані зі стінами та стелею від вибухів обвалювалися і хоронили під собою захисників.
Недобудовані споруди укріпленого району не могли перекривати вогнем сусідів, внаслідок відсутності системи вогню окремі укріплення штурмувалися зі сторін, де не було отворів для зброї.
Вже на другий день війни, 23 червня, німецька 14 танкова дивізія зранку вирушила по шосе з Володимир-Волинського на Луцьк.
Ряд гарнізонів бетонних споруд, що залишилися у тилу вермахту, мужньо бився до кінця червня, а деякі трималися до трьох тижнів, але їх спротив був поступово припинений піхотними і саперними частинами 168 та 99 піхотних дивізій вермахту другого ешелону.
Таким чином, Володимир-Волинський укріплений район, побудований всього на третину, не виконав свого призначення, і дорога на схід була відкрита вже у перший день бойових дій між вермахтом та Радянською армією.
Як видно з історії «Бастіону «Полісся» та Володимир-Волинького укріпленого району «Лінії Молотова», політична верхівка, та командування як польської армії, та і радянської, суттєво прорахувалися у строках початку війни, що призвело у тому рахунку і до швидкого розгрому та подолання недобудованих фортифікацій.
Згідно передвоєнних планів, модернізація та розбудова польської армії мала завершитися у 1942 році. Червона армія у планах 1939 року теж повинна була перейти на сучасне озброєння також у 1942 році. Правда, у 1940-41 роках початок наступу з боку СРСР на Німеччину, під вагою наявних факторів почав пересуватися на осінь, а згодом і на літо 1941 року, але можливості промисловості не давали змоги ні прискорення випуску військової техніки, ні швидкої побудови оборонних споруд.
А похмурі пам’ятники тієї епохи продовжують своє мовчазне свідчення про амбіційні плани тогочасних керівників держав, та їх сумне завершення.
Підпишіться на «Хроніки Любарта» у Facebook та Вконтакті.
Коментарі