Цьогоріч виповнюється 200 літ, як світ їздить на велосипедах. Приблизно, звичайно. Історія не завжди дає точні дати.

А коли перший велосипед проїхався вулицями Луцька? Чим цікаві правила користування міськими роверами в давнину і яке місце займали ці «диявольські машини» в уявленнях предків. Що ж такого цікавого в історичній велокультурі Луцька?)

 

Колаж Олександра Котиса

 

Масони, євреї і циклісти – три «біди» світу

У 1817 році один баварець вирішив змайструвати дерев’яний пристрій на колесах. Що його на це наштовхнуло, невідомо. Того ж року він показав своє творіння публіці. Автор Карл Драйз отримав патент, а його винахід назвала дрезиною.

Це була дерев’яна вирізьблена продовгуваста конструкція на двох колесах. Людина сідала на неї зверху і відпихалася ногами від землі, приводячи машинерію в рух. Їхати так можна було втричі швидше за людську хотьбу, але повільніше за коня.

Далі патенту справа не пішла. Через незручність, а може, через якісь упередження чи інші причини, публіка не оцінила винаходу. Педалі до дрезини застосували аж в середині ХІХ століття. Німецький винахідник Філіп Фішер дав нове дихання пристрою, який з того часу набував усе більшої популярності.

А, от, термін «велосипед» придумав француз Ернест Мішо. З тих часів педалі кріпилися до переднього колеса, такого ж великого, як зріст людини. Інженери один перед одним змагалися, хто зробить кращий, зручніший і безпечніший велосипед. У 1869 році в Парижі нараховувалось 1300 велосипедів.

Не відставали й англійці. Синонім велосипеда «ровер» походить з туманного Альбіону. Таку назву мав велосипед Джона Старлі. Його велосипед був комфортнішим і швидшим за своїх попередників. Мав два однакові колеса, передачу на задні колеса і цим дуже нагадував сучасні велосипеди.

 

Велосипед довгий час для багатьох залишався чимось дуже незвичним і диким. Ходили чутки, що велосипедисти, як і масони й євреї, винні в усіх бідах світу. Темні люди пов’язували двоколісну машину і її вершників з нечистими силами.

З часом ровер ставав усе популярнішим, у містах стали з’являтися велосипедні клуби. Влада вводила правила дорожнього руху і обов’язкову реєстрацію з номерними знаками. Проте загалом у Російській імперії велорух дуже відставав від європейського.

Екзамен здавали одразу трьом поліцейським

Хоча велосипед на кінець ХІХ століття став уже дуже популярним, в тому числі в Російській імперії, Луцьк ця культура ще довгий час оминала. Головною причиною був адміністративний статус повітового міста, через що Луцьк в цьому столітті тільки занепадав.

Коли вперше з’явився велосипед в Луцьку, сказати важко. Документально вони фіксуються тільки на початку ХХ століття. Наприклад, в одному з архівних аркушів ідеться про номерні знаки і плату за них. Ще один податок для лучан :)

 

 

ІНСАЙДЕР ДЛЯ ЕКСКУРСОВОДІВ :)

На початку ХХ століття в Луцьку було кілька десятків пекарень. Лейзора, сина пекаря з Вульки (тепер проспект Волі), знали всі – він першим у місті запропонував доставку випчіки… велосипедом! Всі впізнавали цикліста ще здалеку. Єдиний в Луцьку ровер з широким кошиком для хліба видавав свого власника. Під час Песаху цей кошик був наповнений майже виключно мацою.

У 1906 році в Луцьку пристрасті кипіли неабияк. Різні лоббістські групи боролись навколо теми перенесення центрального базару. Були підкупи міських гласних, напад розлюченого натовпу на сесію міської думи тощо. Навіть під час свята у повітрі відчувалося напруження. Під час обходу першої поліційної дільниці (теперішня територія історико-культурного заповідника) поліцейський, ім’я якого стерлося з ліком часу, зустрів Лейзора. У того був повен кошик маци, яку він розвозив вулицями старого міста до будинків замовників.

Під час незрозумілого «детального огляду кошика цикліста» він виявив сувій з документом, підписаним як «Л. З.», адресований якомусь «Г.Г.» У ньому поліцейський прочитав, що справа з упокорою «ранее не согласных снизошла до желаемого разрешения». Лейзор поїхав, але документ полійцеський забрав із собою. Ми не знаємо, що сталося далі. Однак історія каже чітко – уже через півроку базар з-під собору прибрали, а на його місці влаштували публічний сад. Яку ще роль міг відіграти простий постачальник маци на ровері і скільки повідомлень передати, ніхто сказати не може.

 

 

Не все було легко з велорухом в Російській імперії. Спочатку роверам заборонялося з’являтися в публічних місцях. А на дорогах поза населеними пунктами велосипедисти повинні були затуляти собою свої машини, щоб не налякати худобу, яка наближалася назустріч.

Ще один факт – велосипедам дозволили їздити в містах імперії лише наприкінці ХІХ століття. Проте це не спрощувало життя тому, хто хотів стати «циклістом». Для водіння треба було здати екзамен перед комісією з трьох поліцейських. За успішної здачі видавали документ і велосипедний номер. Тенденції у справі велоруху в імперії задавав Петербург. Чи дотримувалися усіх цих правил в провінціях, можна тільки іронічно здогадуватися.

 

Луцький велодром для спортсменів і любителів

Справжнє пожвавлення велосипедного руху в Луцьку відбулося в міжвоєнний період. Загалом спорт у той час був на важливій повістці дня. Циклісти на вулицях міста – дуже звичне явище і вже буденне. Саме в цей час ровер стає предметом особливої культури відпочинку, а не просто способом пересування чи дивною машиною.

Кількість велосипедів стрімко збільшується. У 1925 році в місті зареєстровано 125 велосипедів. За 5 років їхня кількість збільшилися у кілька разів. У Луцькому повіті на той час було зареєстровано майже півтори тисячі роверів.

Лучани виїжджають на велосипедах на природу, катаються по місту, фотографуються. Деякі з цим кадрів збереглися і до наших днів.

У 1927 році в Луцьку утворилося Волинське товариство циклістів і мотористів (Wołyńskie Towarzystwo Cyklistów i Motorzystów) з метою пропаганди велоспорту і організації змагань. А через деякий час вони відкрили мотоциклетний відділ.

 

Всіма очікуваний велотрек, або «колярський тор», як його називали польськомовні газети, був справою державного значення. Координував будівництво особисто волинський воєвода Генрик Юзевський. Стадіон, який назвали іменем Юзефа Пілсудського, урочисто відкрили у 1933 році.

Як пише Сергій Грудняк, чаша стадіону вміщала в себе футбольне поле 110 на 70 метрів з біговою доріжкою на 400 метрів навколо нього. Центральна трибуна вміщувала 400 осіб, а загалом спостерігати за спортивними змаганнями могли щонайменше 6 тисяч глядачів. Був побудований тунель, через який виходили на поле учасники спортивних баталій. На території стадіону також були розміщені майданчики для волейболу та баскетболу, майданчик для гри в хокей. Ну і власне, велотрек, з якого все почалося.

 

ІНСАЙДЕР ДЛЯ ЕКСКУРСОВОДІВ :)

Є ще одна історія з минулого велосипедного Луцька. Вона розповідає про те, як ровер став символом кохання. Дівчина Марія проживала на Ягеллонській (тепер Лесі Українки). Номер будинку невідомий – в районі перехрестя з вулицею 3 травня (тепер – Кривий Вал). Від певного часу біля її дому став паркуватися велосипед модної німецької марки Göricke. Рідкісний екземпляр у Луцьку.

Сусіди не раз бачили, як Марія з якимось хлопцем каталися на цьому ровері. У неділю вони обоє вбиралися по святковому і виїжджали на Ягеллонську. Інколи вниз – в сторону замку. Інколи їздили в напрямку Вульки, чи міського пляжу. Ніхто не знав його імені. Проте пара на велосипеді стала упізнаваною в місті. У неділю багато лучан виходили на «шпацер» по Ягеллонській – від церков старого міста до міського парку на нинішньому Театральному майдані. Велосипед був упізнаваним ще й тому, що закохані часто заквітчували його трояндами. Ровер з трояндами на розі двох вулиць приваблював увагу більше, ніж навіть навколишні кінотеатри і ресторації, згадували старожили.

Якось помітили, що Марія ходить сумна і невесела. Пара з тих пір більше не роз’їжджала по місту. Вона не розповідала, що сталося. Де подівся її коханий, чи він кудись поїхав, чи втратив почуття, не було відомо. Але однієї ночі його велосипед з’явився біля дверей будинку на Ягеллонській, прикутий до нього міцним ланцюгом. Казали, Марія викупила його у єврейському ломбарді. Простояв ровер так кілька років, а далі почалася війна і слід історії загубився.

 

 

У тридцятих велорух тільки посилювався. У пресі того часу періодично висвітлювалися змагання, заїзди, туристичні мандрівки. Ця історія точно не перервалася б, якби не війна. Але починалася зовсім інша доба…

Підпишіться на «Хроніки Любарта» у Facebook та Вконтакті.