Протоієрей Михайло Бучак – священик непосидючий. Він не тільки настоятель храму в селі Маяках, а й депутат Луцької районної ради, один з найактивніших волонтерів Волині. Постійно їздить на схід, причащає та сповідає бійців, привозить усе, що треба. Каже, що коли довго туди не їздить, то стає злим. Тепер хоче побути на сході не тиждень і не кілька днів, а бодай місяць, щоб відчути усе те, що відчувають бійці.

«Хочу зрозуміти й відчути стан бійця, – каже отець Михайло. – Розумію тепер воїнів, які сюди приходять і не тямлять, куди вони втрапили.  Бо там усе просто й чітко. Мене тягне на схід, бо там усе без понтів. Захочуть тебе послати – то пошлють. Без проблем. Навіть якщо матимеш три хрести. Те, що ти священик, для них ще нічого не означає. Там треба завоювати право бути священиком. Ти маєш відвоювати право стати капеланом. Це досить непросто. Наражаєшся на великий спротив. Я, наприклад, заради цього навіть стрибав із парашутом з травмою ноги. Не для того, щоб собі щось довести. А для того, щоб бути на рівні з підрозділом. Поїхав, а вони всі чекали і думали: «Стрибне отець чи ні?». І я стрибнув. Бо ці речі для них дуже важливі».

– Ви від початку війни слідкуєте за подіями на сході. Що змінилося відтоді?

– Змінилося дуже багато. Нині викристалізовуються на сході ті, хто є справжніми бійцями, а не тільки романтиками та націоналістами. Коли почалася війна, було дуже багато патріотизму на емоціях. Зараз люди втратили силу, бо не розуміють, яка ця війна. Вона для простих селян, колгоспників, трактористів, токарів, учителів. Зараз беруть на війну не тому, що люди хочуть туди йти, а тому, що їх змушують. Просять п’ять гривень за sms та відсоток від заробітної плати на фронт. Але ніхто не озвучує, що наші керівники держави збагатилися у шість разів. Смішно просити в бабусі п’ять гривень, коли ти маєш мільярди. Смішно звертатися до вчителя, який на голій ставці, коли твої прибутки за рахунок контрабанди у східних регіонах ростуть, як на дріжджах. Але ми воюємо не за президента і прем’єра, а за тих дітей, які в чотири роки співають гімн України і тримають руку на серці. Можна залишити схід і сказати: «Давайте розвернемося і не будемо воювати». Для нашого ворога це буде чудово. Він зможе повністю увійти в Україну і здійснити свою мрію. Знаємо ж, що мрія ця – Київ – «мать городов русских». Росія не має історії. Це біда Путіна як маленького Наполеона. Для чого був потрібний Крим? Територіально? Нічого подібного. Крим був потрібний, бо там ступала нога апостола Андрія Первозванного. Путіну був потрібен цей храм, Херсонес і наша історія. Тепер йому треба Київ. Бо будувати пам’ятник князю Володимиру в Москві смішно. Коли був Володимир, то Москви не було. Ми воюємо не за територію, а за душі кожного з нас. Якими вийдемо із цієї війни? Матеріалістами, християнами, ідеалістами? Чи змінимося ми? Чи будемо й далі замість слів «Слава Богу» лаятися? Чи будемо смітити на ту землю, яку нині захищаємо? Нам треба це вирішити. У мене є друг Олег Твердохліб. У нього рак, але він йде знову на війну. На таких тримається майбутнє.

– Чи допомагають українські волонтери за кордоном та держава?

– Нині великий акцент роблять на закордон. Тому що там теж є українці, і їх багато. Вони живуть з Україною в серці. Бігають по магазинах, шукають форму, тактичні окуляри. Волонтерам важкувато. Але розумію, що легше не буде.  Щодо державного забезпечення, то не знаю, чим вона забезпечує. Техніка така, що плакати хочеться. Дивлюся на це все і думаю: де АТО проходить – на сході чи у Мукачевому? Хоч я не звинувачую владу за те, що вона не має резервів. Але якщо в Мукачевому є така техніка, то має бути й на сході. У протилежному випадку буду вважати, що ворогом держави є народ. І не треба тицяти нині на «Правий сектор». Бо у кожній організації національного спрямування є проблеми. Так було й в УПА. Багато «прилипал» на ідеї смокчуть кров українського народу. Так само, як хтось має претензії до «Правого сектору», не до того, що воює на сході, а до того, що використовує його імідж, то так і я маю претензії до держави, а не до країни.

– Які саме претензії маєте на увазі?

– Бо тільки чую, що форма з Канади – 70 тисяч, берці – 30 тисяч. Може, воно щось не так у моїй голові, але коли до волонтерів звертається працівник СБУ і просить форму, то починаю думати, що я живу не в Україні, а в племені тумба-юмба. Розумію, що вчитель і сантехнік не можуть її купити, але коли форми не мають такі структури, то дивуюся і не можу зрозуміти, що відбувається в моїй країні. Виникає запитання: а чи потрібна перемога в цій війні керівництву моєї держави? Може, ця війна – це переділ фінансових потоків і капіталів? Хтось втрачає, а хтось підбирає. Не розумію, кого боїться наша влада: Путіна чи українців, які є у Луцьку, Тернополі, Львові, всюди.

– Як гадаєте, чому Бог вибрав Україну для цієї війни?

– Іде війна за душі людей. Маю віру у світле майбутнє моєї країни, яка переживає стан біблійного героя Іова Багатостраждального. Сьогодні йде спір за Україну. Це унікальна країна. У неї прекрасні люди, земля та територіальне, геополітичне розташування. Нині диявол каже Богу: «Забери в українців усе, чи не проклянуть вони тебе як Бога?». Здається, що у нас вже й так усе забрали. Ми не мали того добробуту, як у Європі та Америці, не мали таких можливостей і забезпечення, доброго керівництва. Але у нас був мир. Тепер і це забрали. Якщо наш народ вистоїть, то ми переможемо. Я не є прихильником Європи-Америки, вважаю, що не треба нам до когось приєднуватися. Я вірю в той час, коли президент США телефонуватиме й проситиме дозволу приїхати в Україну, а йому скажуть: «О’кей, тільки через чотири місяці. Бо зараз багато делегацій із інших країн». Ось це моя країна! Коли контрольний пакет акцій в Україні буде належати вірянам, тоді країна стане могутньою. Бог вибрав Україну, бо не знайшлося більше такої сильної нації, яка змогла би вистояти. Дуже поважаю російський народ, який просить вибачення в українців. Хоча за що їм перепрошувати? За те, що там народилися? Вірю, що через п’ять років пройдемося парадом Красною Площею і принесемо Росії майбутнє. Князь Володимир дав християнство Росії, а ми відповідальні за тих, кого приручили.

– Що ви думаєте про Мінські домовленості? Це панацея чи здача України?

– Це радше трупна отрута. Мінські домовленості – це страх. Ми лякаємося, що Росія така велика держава і вона на нас нападе. Америка хоче знищити Росію нашими руками, а Європа просто труситься. Я не схвалюю Мінських домовленостей. Хлопці на сході говорять дуже просто: або хай буде мир, або хай буде війна. Це жорстокі слова, але вони правильні. Бо те, що зараз відбувається, – то це смерті без війни. Циклічно повторюється світова історія, а ми не мудрішаємо. Під кальку відбуваються події 1937-1939 років: фашистська Німеччина і Гітлер. Тоді теж так думали: а може, він забере Вестфалію, а може, Австрію, а тоді заспокоїться. Хтось думає: подумаєш, забере Путін частину України, ну і що, що вона залишиться трохи меншою. Це ілюзорна думка. Усі дуже бояться роздратувати Путіна. Але якщо людина неадекватна або психічнохвора, то від неї можна чекати всього. Саме таким є Путін. Його діями керує диявол.  Ми повелися на ці домовленості. Але історія буде вершитися не тільки у переговорному процесі Мінськ-2, Мінськ-3. Кожна людина на своєму місці має робити те, що мусить. Я не можу змінити країну, не можу змінити багато процесів. Але я можу любити Бога і свого ближнього. Якщо кожен українець хоча б частково буде цим керуватися, то ми переможемо. І не тільки на фронті на сході, а на тому фронті, який відбувається в душі кожної людини. Бо лінія фронту пролягає через серця й душі людей. Якщо ти чиновник і крадеш, то ти ворог українського народу. Якщо сидиш в адміністрації президента і нічого не кладеш на вівтар перемоги, а ще й з нього крадеш, то ти теж ворог. Таких ворогів багато. Хтось маленький ворог, бо прийде на вибори і візьме 200 гривень. Хоч потім буде розказувати, як любить Україну. Хтось продаватиме наркотики і буде переконувати себе, що не ворог нікому, бо якщо він цього не робитиме, то це буде робити хтось інший. Тому в нас триває війна ще й з такими ворогами. Перемогти в людині гріх – тоді можна перемогти війну. Маленький Давид переміг великого Голіафа тому, що був з Богом. Зараз увесь світ спостерігає за Україною як за відсталою країною. Але настане час, коли американець буде бігати по архівах і шукати, чи у нього є українське коріння, щоб долучитися до великої нації.

– Псевдоволонтерів часто зустрічаєте?

– Я зустрічав двічі. Думаю, що зараз уже є псевдоволонтерські організації. Цікаво, що вони все продумують грамотно: 10 відсотків допомоги, 90 – навару. Це на їхній совісті. Завжди є такі речі. Колись-таки вони будуть виходити назовні. А про поступ українського волонтерства колись напишуть цілі праці. Про  те, що такий монстр, як ГРУ Росії, прорахувало абсолютно все, розбило нашу контррозвідку зсередини, знищило армію і вже було готове забрати Україну. Але дві речі не увійшли у їхні плани: добровольчі підрозділи і волонтерська діяльність.

– До речі, про добровольчі підрозділи. Зараз багато наклепів на добровольчі структури, зокрема на «Айдар». Їх звинувачують то в застосуванні тортур, то в тому, що вони беруть заручників. Що ви про це знаєте?

– Скажу, що у війни немає гарного обличчя. Це кров і страждання, а часто й ненависть та агресія. Як можна вимагати від людини, яка щодня дивиться в очі війни, здорового глузду, як можна вимагати від воїнів милосердя монаха в той час, коли у них перед очима відбувається звірство? Стосовно «Айдару», то минулого року цей підрозділ звільнив 12 населених пунктів за час літньої кампанії. Чому про це ніхто не говорить? «Айдар» – це типовий добровольчий підрозділ, у якому переплелися червоні та чорні нитки. Чорного було достатньо. Але чи не було достатньо чорних ниток у радянської армії, яка зайшла в Берлін? Тому я звинувачував би «Айдар» хіба що на 10 відсотків, і то тільки тих людей, які його використали, а на 90 відсотків звинуватив би владу.  Звинувачувати воїна має право тільки воїн, а не суддя, який ніколи не воював, чи прокурор, який ніколи там не був. Маленький відсоток негідників, які потрапили у цей підрозділ, не зможуть його заплямувати. Добровольчий загін нікому не вигідний, особливо українському керівництву. Він йому – як чиряк на одному місці.

– Нині на війну беруть усіх, часто навіть неадекватних. Що ви про це думаєте?

– Думаю, що грішники так і пруть в рай. (Усміхається. – Авт.) Пройшовши через усі кола військового пекла, дуже багато воїнів стали праведниками. Тут вони ними не стали б. Хтось спився б, хтось загинув би від ножа у бандитських розбірках, а хтось сів би в тюрму. А там вони виявили героїзм і загинули як воїни. Ми чомусь боїмося слова святий. Але зараз світ доповнюється святими. Не в Америці у Манхеттені, не в Парижі на Єлисейських полях, не в Лондоні біля Біг-Бена, а в Україні на сході. Нині можна розмовляти українською, але бути москалем, або ж не знати української і бути бандерівцем. Хтось сам іде на війну, а хтось із неї втікає. Як кому виходить. Бо не всі вміють писати картини і не всі вміють воювати.

– То чим все ж таки, на вашу думку, завершиться конфлікт на сході України?

– Перемогою. Парадом на Красній Площі. Я ніколи не був у Москві. А я там буду. На Мавзолеї «Отче наш» напишемо. Навіть трафарет наперед заготую. Заспіваємо там стотисячний гімн України так, як на Майдані. А хороші росіяни нас підтримають. Господь хоче показати усьому світові на Україні, що держава може бути побудована не на фінансових механізмах та соціальних гарантіях, а на християнській ідеї. Маємо велику місію і мусимо її витримати. Україна переможе у боротьбі з дияволом. Українці повернуться сюди і перестануть мити підлоги в Італії та стригти газони в Іспанії. Зараз українки мріють вийти заміж за американця. Настане час, коли вони з нами захочуть поріднитися.

– Як гадаєте, наступним президентом українці оберуть теж олігарха?

– Наступним президентом України стане маловідома людина. Хіба що людина, яка при владі зараз, якось зміниться, але це фантастика. До речі, недавно читав, що Верховна Рада стоїть на відьминому болоті. І я, священик, вже починаю у це вірити. Мені хочеться відкинути цю думку, але ж їм усім пороблено. Найєм прийшов у ВР – йому одразу стало пороблено, Тетяною Чорновіл те ж саме. Вони, напевно, хороші люди. Але їм усім пороблено. Тому я зараз нікому не раджу йти у Верховну Раду і взагалі балотуватися на тих виборах. Наступний президент, чи то князь, чи то гетьман, має увібрати в себе український дух з головою. Диявол найбільше боїться духовних і розумових геніїв. Бо їхні дії годі передбачити. Ніхто не міг передбачити, що пастух Давид стане царем. Україна теж чекає свого генія, якого ніхто не зможе прорахувати. 

Підпишіться на «Хроніки Любарта» у Facebook та Вконтакті.