Конфлікти завжди були й залишаються невід’ємною частиною співіснування будь-якого соціуму на міжособистісному, міжнаціональному та міждержавному рівнях.

Варто віддати належне тим державним діячам, політикам, та й, зрештою, пересічним людям, які свого часу не допускали непорозумінь і таким способом  уникали серйозних людських та матеріальних втрат. Однак про них відомо мало.

Така вже особливість історії: у  документи найчастіше потрапляли  випадки, власне, суперечок, злочинів, скарг і протестів, а добрі та шляхетні справи і вчинки залишалися  у не завжди тривкій у часі людській пам’яті. Натомість прикрі випадки людських непорозумінь, наприклад із міської історії Луцька ХVІ – ХVІІ століть дійшли до нас у вигляді записів на сторінках актових книг ґродського та міського (маґістратського) судів.  

Етнічні барви Старого Луцька

Особливо цікавими й неодноманітними в тлумаченні сторін та  судових вердиктів були міжетнічні конфлікти у міському соціумі Луцька.  До етнічних груп Луцька Раннього нового часу належали євреї – «жидовε мεста Луцкого», «zydzy Łuccy zboru Rabanskiego», караїми, що за віросповіданням теж були іудеями («жидовɛ мѣста луцкого збору караимского»), вірмени («ωрмӕнɛ луцкиɛ»).

Єврейське населення в Луцьку ХVІ – ХVІІ століть було досить чисельним. Найбільш масове їх переселення на Волинь спрямовувалося з Польського королівства з кінця ХV і у наступні століття. Спочатку, територія, де проживали луцькі євреї, іменувалась Жидівщиною (в ареалі річки Жидовинки). Згодом вони оселились  і на території острова міста. Займались торгівлею, митною справою,  орендуванням корчем, полів, ставів не лише в Луцьку, а й в сусідніх повітах.

Робота Петра Дяментовського з видання 1872 року. Копія з часопису Kłosy​

Точний час появи вірмен у Луцьку невідомий. Однак, відомо, що для стимулювання торгівлі та ремесел у Лучеську великий князь литовський  Вітовт запросив сюди багато вірмен, караїмів та євреїв, надавши їм широкі права. Найвищого розвитку вірменська колонія Луцька досягла у ХV–ХVІІ століть.

Карикатурні зображення львівських вірмен Норсеса і Норсесової, 1670 рік. archives. gov. ua

Цій громаді належала вулиця Вірменська та прилеглі квартали. Луцькі вірмени мали і свою церкву –  св. Стефана, якій  князь Свидригайло дарував у власність с. Цеперів (нині село у Луцькому р-ні Волинської обл.).

Вірменська церква у Луцьку на зламі ХІХ – ХХ століть

Громада караїмів у Луцьку з’явилася у ХІV столітті у зв’язку з переселенською політикою Вітовта. Перша писемна згадка про цю народність в Луцьку  відноситься до 1506 року.

Більшість караїмів мешкало за с. Красне (нині один із мікрорайонів Луцька). З часом вони освоїли і територію сучасного старого міста, де жили євреї, іменовану в різні часи то  Жидівщиною, то Караїмщиною. Караїми жили окремою общиною, очолюваною хазаном, мали свою кенасу – релігійну споруду.

Караїмська кенаса, 20-і роки ХХ століття

Cпроба класифікації конфліктів

Непорозуміння, що траплялися із представниками різних етнічних меншин Луцька у першій половині ХVІІ століття і вирішувались за посередництвом міської влади, можна поділити на групи (категорії) у таких площинах:

•  луцькі міщани християнського віросповідання ↔ луцькі міщани юдейського сповідання;
• представники етнічних меншин ↔ маґістрат;
• побутові конфлікти між представниками етнічних меншин.

 Усередині цих категорій можна диференціювати дрібні непорозуміння, що  одразу знаходили своє вирішення шляхом «приятельсько» згоди чи судового зобов’язання до виконання певних дій, і, серйозні, інколи навіть дуже затяжні конфлікти, що  неодноразово приводили повода (позивача) і позваного (відповідача) до ратуші, а закінчитись могли стратою того, кого міська влада визнавала винним.

   Грошові борги

Причинами короткотривалих суперечок між жителями Луцька найчастіше були грошові борги. Так, 10 червня 1638 року  до ратуші прийшов луцький караїм Нісан, вказуючи, що Василь Сухоносович заборгував йому 10 кіп литовських грошей. Половину суми боржник повернув, а іншу частину уряд постановив віддати упродовж двох тижнів.

Караїми у першій половині ХІХ століття. Зображення із Вікіпедії

Найчастішою датою повернення усіх боргів у Луцьку, за маґістратською постановою,  був день ярмарку  на святого Семена (1 вересня).  Луцький швець Омелян  Сажко, який не хотів повертати  караїму Мєшку 8 польських злотих, уже згаданий  Василь Сухоносович, який заборгував і був винний караїму Мисану 10 кіп литовських грошей зобов’язувались до виплати усього боргу «w Jarmark Łucki na Swięty Semen».

Нестримні характери і особистісні мотиви

 Ще однією причиною звернень представників етнічних меншин Луцька до міського суду були кривди, завдані ним міщанами. 20 серпня 1638 року з протестацією на Василя Шидловича  до ратуші прийшов караїм Мошко. За його словами, луцький міщанин, маючи на повода якийсь невідомий гнів і бажаючи його позбавити здоров’я, заманив  до будинку Петра  Гулевича, наказав слугам-челяді бити бідолашного киями та бичами так, що ледве живим зостався.

А приводом до трагічних подій став  чорний оксамитовий плащ, заставлений Шидловичем у караїма за 24 злотих. Повернувши 14 злотих, міщанин у такий неприйнятний спосіб хотів відбити у постраждалого бажання вимагати іншу частину боргу.

Траплялись випадки, коли представники етнічних груп не могли знайти порозумінь з маґістратськими урядниками. Прикладом тому може бути випадок, що стався  8 березня 1639 року. Того дня міський писар Ян Томкович вніс  до війтівсько-лавничої книги скаргу  луцького караїма Іцхака Бизика  на лентвійта Яна Гепнера, який, будучи в нетверезому стані, не лише тримав бідолашного в ратуші аж до вечора, а й, відпустивши караїмового  боржника  шевця Павла, жорстоко того Іцхака побив.

Засідання маґістрату ХVI століття

У всьому винна жадібність

На противагу приятельському залагодженню конфліктів у Луцьку, траплялись випадки доведення судової тяганини до смертної кари звинуваченого. Так 3 березня 1639 року до міського маґістратського уряду із замку від бурграбія був приведений засуджений до скарання на горло злодій Францішек Клеха. У документі, який супроводжував в’язня зазначалось:

«Жид невірний тутешній луцький Шлома Нахімович, син старого Нахіма, стоячи перед ґродським замковим урядом пропонував, інстигуючи на горло проти злочинця на ім’я  Францішек Клеха, пред’являючи йому вину злодійську про пограбування його  жидівського склепу в ніч з п’ятниці на суботу в березні [1639]... На те зважаючи, нинішній суд наказує того винуватця віддати до катівських рук і публічно покарати  вдушенням  біля ганебного стовпа посеред Луцька, а потім з міста висвітити, аби всякий злочинець каявся».

Зображення львівських євреїв ХVII століття. archives.gov.ua

***

Означені епізоди минувшини Луцька показують, що міжетнічні конфлікти всередині міського соціуму були достатньо поширеним повсякденним явищем. Основними причинами непорозумінь були певні міжособистісні непорозуміння, пов’язані з грошово-торгівельними операціями, злодійством, небажанням коритись постановам маґістрату.

Шляхи вирішення протистоянь шукались на ратуші: міські урядники за нормами й артикулами маґдебурзького права намагались звести суперечки до оптимального для обох сторін примирення, однак приятельське залагодження було дієвим не завжди.

Підпишіться на «Хроніки Любарта» у Facebook та Вконтакті.