38-річний лучанин Олександр Кравченко щоденно намотує у зоні АТО сотні кілометрів. На війну пішов за покликом, під час першої хвилі мобілізації, залишивши роботу в банку з гарною зарплатнею. Будучи активним учасником Революції Гідності, лишатися осторонь не зміг.

Математик за освітою, на війні Олександр став і водієм, і психологом, і медиком, і волонтером. Нині ж він – начальник медичного пункту гаубичного дивізіону 14-ї бригади. 

Справжня війна для Олександра Кравченка почалася із Волновахи, де він втратив побратимів. Та зі смертю доводилося зустрічатися і під час взяття Мар’їнки, і у кривавому Іловайському котлі.

Бійця вже давно могли демобілізувати, втім він підписав контракт про службу в Збройних Силах «до завершення особливого періоду». Зізнається: це рішення далося непросто, та іншого шляху для себе не бачив. Просить не бажати якнайшвидшої перемоги, а насамперед – повернутися живим і здоровим. Відстоювати Україну готовий до останнього.

*****

У армії не служив. Був призваний у ході першої хвилі мобілізації. На вій­ні із самого її початку. Все зробив для того, щоби мене призвали. Якщо не ми, тоді хто?

*****

Мені доводиться час до часу приїздити додому із зони АТО. Здається, що патріотів на сході нині стало більше, ніж тут, у мирних містах. Багато східняків уже визнають, що їх обдурили. Вони починають це розуміти.

*****

Дехто почав забувати, що в країні триває війна. Може, навіть не задумується, що це лихо може прийти до кожного. Люди дистанціювалися.

*****

Нашу незалежність ми отримали безплатно й не оцінили. І що важливо – не відчули відповідальності. Тому зараз виборюємо цю незалежність. Утім багато людей втомилося від боротьби, особливо в тилу. У багатьох відчувається відчай і певне розчарування. Та не треба забувати – в країні триває війна. Зціпити зуби і робити все для того, аби прискорити перемогу. Кожному на своєму місці.

*****

Нам довелося витягувати армію з моргу. Повезли в реанімацію і взялися оживляти бездиханне тіло. Цю історію можна прослідкувати упродовж усього бойового шляху 51-ї ОБМР, яка понесла чи не найбільші втрати у цій війні. Ще коли із Володимира-Волинського бойові машини їхали на рівненський полігон, то хлопці на ходу ремонтували їх, вкладаючи власні сили й навіть кошти. А коли ти вклав свою душу і свої гроші у цю справу, тобі не все одно, як буде далі.

Свого часу Олександр Кравченко знайшов спільну мову із фондом Ігоря Палиці «Новий Луцьк». Спільно вдалося організувати унікальний волонтерський проект. Ігор Палиця викупив на аукціоні ковані скульптури волинянина Віктора Семенюка, які той готовий був продати заради фронту. За виручені кошти 14-ій бригаді придбали три позашляховики, які служать і нині. 

*****

Саме з цього починалося і моє волонтерство. По допомогу звертаєшся передусім до друзів, знайомих. Благо, зв’язків достатньо. Та з часом ця підтримка почала ставати дедалі меншою. Особливо це стало відчутно взимку, після спаду економіки, обвалу гривні.

*****

Велика проблема – зірвана п’ята хвиля мобілізації. На часі – шоста черга, яка теж під питанням. Невипадково говорять про те, чи не продовжити хлопцям, які нині виконують військовий обов’язок, термін служби. Так, війну краще вести за столом переговорів. Краще поганий мир, ніж добра війна. Втім нині ми маємо загрозу цілісності держави. Вважаю, що кожен має нести військову повинність.

*****

Владу в армії сприймають по-різному. Так само, як і в суспільстві. Одні з розумінням, інші – дуже критично. Але найпростіше сказати, що у всьому винна влада. Своїх же помилок не бачиш, не думаєш про те, що робив не так, яку руйнівну силу має байдужість. А саме байдужість – наш головний ворог.

*****

Війна має дуже сильний запах. І він зовсім не такий, як комусь може здаватися. У мене є свій воєнний запах, від якого не можу нічим відмитися. Жодні найдорожчі парфуми не заховають запахи мазуту і солярки, якими я просякнутий наскрізь. Здається, що цей аромат уже в крові.

*****

Чого-чого, а пороху в нас достатньо. Аби вистачило тих, хто підноситиме набої і стрілятиме. А от адекватних бійців недостатньо. Чому на фронті зараз здебільшого тільки хлопці з села, прості роботяги? Чому міська інтелігенція уникає служби? Захист країни від агресора – це наша спільна відповідальність. Якщо оті сільські хлопці не впораються там, на фронті, то не буде Полтави, Кременчуга і нашого Луцька. Й інтелігенції, яка живе в цих містах. Не буде держави зрештою.

*****

Війна закінчиться в один день, в одну годину. Та нині все це нагадує мені жар, який тліє на мангалі. Умить все може спалахнути, достатньо тільки додати вогню. А потім ще й шашлик загориться. Тому треба пильно стежити за цим процесом. І вже коли на цей жар ми виллємо п’ять літрів води, от саме тоді закінчиться війна. Утім поки що шашлик ми не досмажили, ще не час його їсти (сміється. – ХЛ).

*****

Кому війна, а кому мати рідна. Хтось у патріотичному пориві кидає спокійне життя і йде воювати, ризикуючи своїм життям, а хтось знаходить можливості нажитися на цій біді.

*****

Війна мене змінила. З’явилося більше віри. Віри в Бога. З’явилося чітке усвідомлення того, що ніщо не вічне.

*****

Я – не ангел. Таке моє життєве кредо. Якби я був ангелом, ви побачили б за мною крила і німб над головою. Як і усі, я грішний, у мене є свої скелети в шафі, як кажуть. Утім я принаймні намагаюся жити так, щоби, коли потраплю туди, мені не було соромно за свій земний шлях.

До воєнного побуту Олександрові звикати не довелося, адже одне із його захоплень – туризм. Зізнається, спершу виникло відчуття, що пішов у похід. Проте небезпечний і тривалий.

*****

Українці ніколи не були радикальними. Ми спокійний і терпеливий народ. Українці ніколи не починали війни. Та коли на нашу землю приходили чужинці – ми оборонялися до останнього. Ми не завойовники. Проте східні рубежі відстоюватимемо до останнього.

*****

Для мене персонально війна почалася 22 травня 2014 року під Волновахою. До того моменту можна було вести перемовини із так званими «ДНР», «ЛНР». А після цих подій ніхто вже ні з ким не говорив. Відтоді спілкуємося за допомогою зброї.

*****

Відео з-під Волновахи, яке миттєво розлетілося інтернетом, було знято на мій мобільний. Маю п’ять фрагментів, однак тільки один потрапив до інтернету. Хоча журналісти проаналізували ту ситуацію, кому як було вигідно. Правда ж лишилася десь посередині. До цього часу ніхто не знає точно, чому все так трапилося. Я вважаю, що цю війну можна було закінчити того самого дня.

*****

Назавжди запам’ятається взяття Мар’їнки, яку ми відвоювали за третім разом. Я служив у медичному пункті, був водієм «таблетки». Це такий медичний «уазик», який то їде, то не їде, гнилий, нещасний, іноді підпихати треба. І якраз під час взяття Мар’їнки ця клята «таблетка» зламалася на самому «передку». А у мене в машині лежать двоє хлопців. Убитих. Я сиджу в машині, а вона не заводиться. Перевірив – цілий букет поломок. Шансів розпрощатися із життям в ту мить у мене було більше ніж достатньо. Це якесь диво, що все минулося успішно. Вирішили буксирувати: чіпляємо трос до іншої машини – і вперед. Але моя нога на гальмі. У разі чого – я не збирався їх підставляти. Як виявилося згодом, у тій метушні в нас ледь не вистрелили свої ж. Опісля деякий час мене ніхто не чіпав, я відходив, збирався з думками.

*****

Після того випадку я дуже образився на свою «таблетку». Приїхав додому, дістав із сейфа власні кошти, дав хлопцям, які пригнали з Німеччини машину. Ми облаштували її під медичну.

*****

Серед бійців трапляються «істерики» – друзі поранених, які радять тобі, як бути, що робити. У критичних ситуаціях головне – зберігати спокій і не заважати. «Істериками» називаємо й тих, кого трохи подряпало в бою, а в них нерви одразу здають. Бувало, везеш у машині такого «істерика» і  двохсотого. Даєш молитовник і кажеш: «Ось, читай. Йому вже не треба, а тобі не зашкодить». Він читає молитву, і коли ти довозиш його до польового госпіталю – хлопця вже можна посилати назад у бій.

*****

Іловайський котел – то цілеспрямований удар в спину з боку Російської Федерації. До того моменту активно з боку Росії ворожа армія не входила на нашу територію. Можливо, треба було йти на прорив, просто через Донецьк. Хотіли по-доброму, а вийшла м’ясорубка.

*****

Мій дід, Царство йому Небесне, був учасником війни. У нього було три найбільші свята в році – Великдень, Різдво і День Перемоги. І ми, внуки, приїздили до нього 9 травня, вітали й щоразу розпитували, як було там, на війні. Дід завжди відповідав однаково: «Діти, краще вам не знати, як воно на тій війні». Тільки тепер я зрозумів, чому він так говорив.

*****

Найбільше знання – зібрати волю в кулак і залишитися адекватним в неадекватній ситуації. Коли направду стає страшно, щоби не здійняти паніку серед своїх, доводиться маскуватися і показувати, що все добре. Хоча всередині кипиш. Пробуєш обманути сам себе і таким чином вдається заспокоїти інших. Найгірше на війні – паніка. Хочеш-не-хочеш – довелося набувати польові навики психолога.

*****

Психологічна реабілітація потрібна кожному. Щоби не мати «афганського синдрому», бійці з АТО обов’язково мають іти на контакт із психологами. Я сам проходив реабілітацію і знаю, як вона діє. А вона діє. Чимало чоловіків повертаються з війни воїнами. Їм треба допомогти вимкнути воїна і увімкнути мирного громадянина. Не секрет, що починають зловживати спиртним. Дехто може заснути, тільки заховавшись під ліжко. На жаль, суспільство не готове сприймати цих людей. Для багатьох хлопці з АТО стали «білими воронами».

*****

Побудова держави тільки починається. І це добре, якщо активні люди повертаються з фронту і йдуть в політику. Нехай беруть на себе відповідальність і змінюють цю державу. Але аж ніяк не треба ходити у мирних містах із автоматами і влаштовувати розбірки. Свою енергію та патріотизм треба спрямовувати у правильне русло. Хочеться, щоб у нас було, як в цивілізованому суспільстві, де прізвищ владців навіть не знають. Це слуги народу. І вони мають служити народу.

Підпишіться на «Хроніки Любарта» у Facebook та Вконтакті.