Луцька минувшина сповнена цікавими фактами і подіями

Ми сучасні, гортаючи у памʼяті епізоди життя, доволі часто робимо привʼязку до пори року. Як-от: «узимку ми їздили до Львова» чи «лишень влітку можна гуляти до самого ранку, насолоджуючись співом пташок»... :) Про минуле згадуємо, зазвичай, «грубішими» у хронологічному сенсі категоріями.

Відтак сьогодні, щоб певним чином виправити означену «несправедливість», пропонуємо вашій увазі, пʼять сюжетів з міського життя Луцька, що відбувалися виключно весняної пори.

Історія перша. Про "Пашквіль"

Діялося навесні 1575 року. Місто Луцьке святкувало Івана Богослова – престольний празник замкового храму. Чи не найбільше тішився з того владика Іван Борзобагатий. Колишній луцький війт, одіозний купець, а тепер – знаний духівник на честь свята організував пишну гостину. Поскликав усе поважне міщанство. Були з-посеред них і брати Жоравницькі – Олександр та Ян.

Домонгольська церква Івана Богослова. Реконструкція Ростислава Метельницького

Луцький ключник Олександр був зятем владики Борзобагатого. Священикова доня – Ганна, вже не вперше в шлюбі, жінка відома в шляхетських колах як ще та любителька чоловіцької уваги, прийшла на гостину із своїм поважним чоловіком. Пані ключникова претензійно оглядала гостей і раптом побачила своячку. Дружина молодшого чоловікового брата – Олена Копоть, вочевидь, ніколи не подобалася родичці. Дратували Ганну краса, витонченість манер та гострий розум Коптівни. Єдине, чим можна було докорити жінці була бідність. Одначе Олена володіла куди більшим скарбом – жіночою достойністю.

Особливим тактом Борзобагатянка-війтівна не вирізнялась і за трапезою болісним словом привселюдно ущипнула Янову дружину. Докір мав висміювальний характер. Добре вихована, учтива Олена тоді нічого не відповіла.

Уже вдома, разом з чоловіком, вона надумала як відплатити своячці за ганебну образу. Подружжя вирішило написати віршовану оповідку. Сатиричну й дотепну – пашквіль. І так, аби в тому вірші описати всі негативні риси родички. Жоравницьким це вдалося, бо вже зранку наступного дня на  брамі Вʼїзної вежі замку, на Ринку й на Глушецькій брамі Луцька виднілася сатирична цидулка:

Хто йдеш мимо, стань годину,
Прочитай сюю новину.
Чи єсть в Луцку білоглова,
Як та пані ключникова?
Хоча й вік подойшлий має,
А розпусти не встидає;
Убираєтся в форботи,
Леч не дбає про чесноти.
Нащо модли єй, офіри?
Аби були каваліри!
Лиш малженок ідет з двора –
Внет тут молодиков чвора!
З ними учти і беседи –
Не вертайся, мужу, теди!
Ой ти, мужу необачний!
Зроби жоні бенкет смачний:
Змаж ю лоєм з дхлого хорта,
Ачей, зженеш з шкури чорта.
Смаруй кієм над статечность,
Нех забуде про вшетечность!

І люди-поспільство ставали-зупинялися! Читали й гучно сміялися над пані ключниковою. Одначе вістка невдовзі дійшла й до неї. Розгнівана Борзобагатянка не йнялася од люті. Закликала родичів до ґродського суду. Там справу і розглядали.

Урешті, образу честі шляхтянки залагодили через полюбовне й привселюдне вибачення словами: «Милостивий пане ключнику і милостивая пані ключниковая. Що єсмо написали і в брами в Луцьку на розних місцях прибити веліли пашквілюс, або цидулу образливую добрий слави вашої милости... Сердечно того жалкуємо і покорне просимо, аби то ваша милость християнським обичаєм одпустити тим речила». Справу таким чином було залагоджено. Одначе той випадок став невипадковим: на Волині, в Луцьку з’явився перший відомий віршований сатиричний твір.

Історія друга. Про євреїв і будівництво синагоги

Навесні 1626 року –  5 травня, король Сиґімунд ІІІ дарував євреям Луцька вольність на відбудову старої синагоги. Дозвіл на зміцнення й побудову камʼяних мурів старої деревʼяної божниці арґументувався необхідністю захисту міста від ворогів й огляду на пожежну безпеку в Луцьку («бажаючи тому місту найкращої оборони від неприятельських набігів та небезпеки вогню»). Синагога, окрім власне сакральної (духовної), виконувала оборонну функцію.

Єврей-орендар. Аматорський малюнок ХVI століття

 Мури нової єврейської божниці, відповідно до привілею, зводились на старому місці, за висотою нова будівля мала бути ідентичною до попереднього деревʼяного храму. На даху новозбудованої синагоги луцькі євреї «з усіх чотирьох сторін» за власний кошт повинні були розмістити армати, а в час небезпеки – забезпечити й вибрати з-поміж себе осіб для оборони.

Король вказував на відсутність будь-яких інших вольностей в цьому привілеї:

«…згадані жиди луцькі, що раніше перед нами, старостою та містом повинності виконували, мають і надалі так робити, а ніяких інших прероґатив чи вольностей тим привілеєм собі приписувати не повинні».

Стосунки єврейської громади й луцьких міщан міського чи замкового присуду не завжди складались добре. Тому текстом дарованого привілею король наказував єврейській громаді, в разі «поганських нападів» діяти спільно з міщанами й обивателями Луцька.

Єврейка ХVI століття

Такої ж позиції у випадку небезпеки, за королівською вказівкою, луцькі євреї мали дотримуватись й стосовно міської влади, беззаперечно виконуючи їхні вказівки. Водночас представникам старостинського та міського маґістратського урядів наказувалось, аби їм у тій вольності [будувати камʼяну синагогу] не перешкоджали.

Своєрідним продовженням-додатком до королівського листа 1626 року був дозвіл на закінчення мурування жидівської божниці в Луцьку через два роки. Як видно з тексту документу, будівництво кам’яної синагоги викликало певні заперечення з боку луцьких отців домініканів. Усі застереження, однак, були спростовані, а в привілеї зазначено:

«з’ясували ми, що згадана божниця костелу отців домініканів луцьких на такій відстані, на якій є, не шкодить, а для оборони міста необхідною є».

Луцька синагога сьогодні. Фото О. Котиса

У привілеї наголошувалось на оборонній функції новозбудованої божниці, для захисту від «татарської навали». Єдина умова, з якою будівництво синагоги-фортеці мало бути завершеним – її висота не повинна перевищувати «будівлі костелів (церков) тамтешніх [луцьких]». Представникам міських урядів повторно нагадувалось про обов’язок не перешкоджати євреям у добудові їхнього храму.

Історія третя. Про присягу на вірність місту

Важливою складовою маґістратського уряду кожного міста на маґдебурзькому праві була міська канцелярія, організація та функціонування якої пов’язувалися безпосередньо з діяльністю міських судових і адміністративних органів. Самоврядна традиція Луцька, на відміну від Києва, де було створено загальноміську канцелярію, принаймні упродовж ХVІ– початку ХVІІ століть передбачала службу двох писарів – війтівського та міської ради.

Міська печатка Луцька, початок ХVII століття

У 1639 році на посаду міського канцеляриста Луцька за належну службу громадою був повторно запрошений писар попередньої каденції – Ян Томкович. 3 березня в будинку міської ратуші, чоловік виголосив  текст урочистої присяги:

«Я, Ян Томкович, присягаю Богові Всемогутньому, панам райцям і всьому поспільству міста того [Луцька] на посаді писаря, на яку я обраний, вірним бути лавникам, і таємних рад міським, які знатиму, або тих, про які говорити мені заборонено буде. Ті справи, що при суді відбуватимуться, своїм  розумом записуватиму та зачитуватиму як убогому, так і багатому. І тому не перешкодять милість, страх, ненависть, гнів, приязнь, дари чи інші речі. Тож мені, Господи Боже, допомагай»

Уряд із поспільством, пообіцяли «старому» новому канцеляристу в якості плати десять кіп литовських грошей, півчверті фаландишу (різновид тканин) на доломан (атрибут верхнього одягу) та обгороджену ділянку ґрунту. Писар, в свою чергу, зобов’язувався служити місту впродовж року – до дня св. Василя у 1640 році.

 Отже, луцькі маґістратські писарі отримували за канцелярську службу в місті, окрім грошових винагород, ще і право володіння обгородженим полем й привласнення усіх податкових прибутків з нього, а, наприклад, платня міських писарів Вільна, затверджена у 1661 році, становила 200 злотих.

Історія четверта. Про кару злодія

Навесні того ж таки 1639  року в Луцьку вирішувалася доля злодія Францішека Клехи. Судили його за пограбування крамниці єврея Шоломка Нахимовича. Ганебна крадіжка, що привела поляка Клеху спочатку до замкової в’язниці, а згодом до світлиці ратуші, відбулась однієї березневої ночі 1639 р. Наживою в той горе-момент для грабіжника стали сувої шовку («єдвабу»), вовняні тканини («мухаяри») та інші купецькі речі, зосереджені в одній із яток на Ринковому майдані Луцька.

Вина злодія була очевидною: награбований крам він не поспішив перепродати чи заховати, а тримав біля себе. Відтак міський суд 31 березня 1639 року віддав злочинця до катівських рук з наказом привселюдно «скарати посторонком й випровадити з міста».

Кара посторонком

Кару посторонком – елементом кінської збруї, луцький містр-кат здійснював шляхом обмотування мотузки на шиї злочинця та повільного вдушення до відчуття гострого болю, але не до смерті. Відбувалось це в самому центрі тогочасного Луцька – посеред Ринкової площі біля ганебного стовпа – пренґира, у присутності міської громади. Спостерігання за страхітливим дійством слугувало застереженням для городян з меседжем: «Дивіться, остерігайтесь й не сходьте на слизьку злодійську стежку, бо он що буде».

Ганебний стовп. Фото з Вікіпедії​

Історія п'ята. Про нічну сторожу міста Луцького

Для Луцька ХVI – ХVII століть відома служба міської сторожі, що була необхідною для запобігання насильства. Для повсякдення тогочасного суспільства це було неприємною, але, разом з тим, невід’ємною частиною життя.

До обов’язків міської сторожі входив нагляд за пожежною безпекою в місті, супровід й охорона в’язнів міської тюрми.

Спочатку міська сторожа Луцька дбала про порядок і спокій денної пори доби. Через значну кількість правопорушень уночі, 6 березня 1640 року луцьке міське поспільство-громада із урядниками маґістрату прийняли рішення про збирання від міщан певних сум грошей для оплати функціонування у місті стражників нічного порядку – нічної сторожі.

Сучасна скульптурна інтерпретація луцького кликуна

Спільним рішенням міської спільноти стала сплата до ратушної скарбниці раз на квартал по одному злотому від багатших міщанських сімей. Бідняки мали давати кошти відповідно до власних можливостей, від них приймалась і найменша сума. За ці гроші спокій і безпеку міщанам забезпечувало шестеро кликунів-стражників.

***

То лиш маленька частинка з тих малознаних історій, що вони діялися у нашому місті декілька століть тому. Згодом покажемо вам, ласкаві читальники, що цікавого відбувалося у Луцьку влітку, осінньої пори та взимку в далекій і близькій ретроспективі.

Підпишіться на «Хроніки Любарта» у Facebook та Вконтакті.