Так історично склалося, що греко-католицька церква на Волині виявилася малознаною. В історії краю ми більше стикаємося з православними і католиками, рідше – з протестантами й іудеями. Одначе тягнеться ця історія вже понад 420 літ. А, от, просте питання: що відомо з історії грецьких католиків власне у Луцьку?
Історія ця не є дуже насиченою, а скоріше фрагментарною, позаяк якісь помітні рухи і події в історії унійної церкви у місті відбувалися тільки в «переломні» історичні періоди: початок XVII століття і відродження в ХХ. Навіть у часи ліквідації ХІХ століття особливих драм не було. Інша проблема – мале опрацювання теми істориками. Все ж під «простирадлом минулого» луцьких уніатів є свої цікаві таємниці.
Для тих, хто узагалі не в темі, 7 найважливіших дат з історії греко-католиків у Луцьку:
Луцький єпископ – співтворець унії
У 1596 році зробили не першу спробу об’єднання церков. Ідея була така: Київська Митрополія у Речі Посполитій розірве стосунки з Константинополем й об’єднається з Ватиканом, підпорядковуючись надалі Папі Римському. Об’єднання, тобто унію, було проголошено у Бресті в 1596 році. Серед головних фігурантів – єпископ Луцький і Острозький Кирило Терлецький, головною духовною резиденцією якого була замкова церква Івана Богослова в Луцьку.
На цьому, напевно, можна було б ставити крапку, але це стало тільки початком «великої дискусії», яка цим фактом започаткувалася. А вся справа в тому, що значна частина духовенства і шляхти не підтримала унію.
Кирило Терлецький народився у 1540/1550 роках. Походив зі шляхетського роду. У 1560-х був протопопом православної замкової церкви святого Дмитра у Пінську. 1575 року в період безкоролів'я отримав грамоту на Турово-Пінську православну єпархію. В травні 1585 року король Стефан Баторій призначив Терлецького єпископом Луцьким і Острозьким. В серпні 1585(9?) Константинопольський патріарх Єремія II призначив Терлецького своїм екзархом в Речі Посполитій. Один із організаторів Берестейського собору в 1596 році, де прийняли унію.
Якщо говорити сучасною мовою, то вирішальне значення для впровадження унії мало те, на чиїй землі стояла церква. Багато сіл, міст, містечок належали шляхті. Якщо вона через право патронату підтримувала унію – унійними ставали і церкви й монастирі, розташовані на тих землях. Те саме було з королівськими землями. А королівська влада, принаймні, спочатку, дуже підтримувала унію. Як пише історик Михайло Довбищенко, на початку XVII століття королівська і приватна власність магнатів на Волині, у яких впроваджувалася унія, налічувала 22 волості, 31 місто і містечко і 573 села.
У той час найвпливовішими магнатськими родами на Волині були Острозькі, Корецькі та Заславські. Мали значний вплив Сангушки, Вишневецькі, Радзивілли, Чарторийські.
Після 1596 року шляхта на Волині поділилася на «православну коаліцію» й «уніатську коаліцію». Життя протікало з більшим чи меншим успіхом для кожної сторін. У 1598 році в Луцьку зібралися прихильники унії і написали заяву на її підтримку. Свої підписи поставили Станіслав Радзивілл, Юрій Чарторийський, Михайло Мишка та інші – загалом 40 впливових шляхтичів. В наступні роки було ще кілька подібних заяв, які загалом підписали біля 2 сотень різних шляхтичів. Групу противників унії – значно більшу – очолював Костянтин Острозький, який не хотів миритися з берестейськими ідеями. Політична боротьба тільки починалася.
Все ж одразу після собору в Бресті практично всі православні церкви в Луцьку перейшли в унію.
Другим уніатським єпископом в Луцьку після Кирила Терлецького був Євстахій Єло-Малинський. У 1607 році в місті відбувався сеймик (з’їзд шляхти), де розглядали справу Малинського. Голоси поділилися порівну, бо хтось був за нього, хтось проти. Він ще довго не міг повноцінно виконувати свої обов’язки через відсутність єдності в суспільстві.
Ситуація в Луцьку була проблематичною ще й тому, що головний храм єпархії – церква Івана Богослова в замку – перебувала у поганому стані і потребувала ремонту, служби відбувалися нерегулярно. Наступний єпископ Єремія Почаповський збирався відремонтувати храм, але не встиг через смерть. Та й події в подальшому розгорталися вже інакше.
§ Підземний собор: що треба знати про найстарішу будову Луцька
Петро Могила розбушувався, але в Луцьку його вгомонили
З поділом духовенства і шляхти на противників та прихильників унії ділилася і решта суспільства. У 1602 році частина луцьких міщан разом з міським бурмистром Матвієм Демковичем вдерлися до храму і забрали цінні церковні речі. Це була відповідь на те, що церква стала греко-католицькою.
Схоже трапилося з Покровською церквою. У 1617 році міщани скористалися пожежею храму і забрали собі церковне майно, щоб воно не дісталося уніатським священикам. Цих лучан судили у 1625 році, а храм згорів остаточно.
Аналогічне сталося і в головному міському храмі – святого Миколая. Після пожежі міщани незаконно забрали церковне майно, але згодом їх за це судили.
Неспокійною точкою в Луцьку була церква святого Дмитра в Окольному замку. Проте, як пише історик Михайло Довбищенко, суперечка за неї сягала ще доунійних часів, а врешті-решт храм волею власників Гулевичів став належати луцькому домініканському монастирю.
У 1630-х роках в Луцьку сталася серія конфліктних ситуацій з повернення храмів до православ’я. Однак це відбувалося на саме собою, а було відгомоном політичної ситуації в Речі Посполитій.
Справа в тому, що король Владислав IV пішов на поступки православному лоббі і тому в королівських маєтностях уніати втрачали храми. Проте справа цим не обмежилася і розповсюдилася й на інші володіння.
Владислав IV Ваза (1595-1648) – король Польщі, правитель Речі Посполитої. Успішно провадив військові кампанії з московитами і на півночі зі шведами. У 1633 році дозволив існування православної митрополії на теренах Речі Посполитої. Це шкодило греко-католицькій церкві. В цілому ряді фактів уже де факто уніатські єпархії були віддані православним єпископам.
У 1633 році король віддав Луцько-Острозьку єпархію православному єпископу Афанасію Пузині. Храми почали знову ставати православними. Іноді це не проходило легко. Так, у 1635 році прихильні до православної адміністрації луцькі міщани напали на церкву святої Параскеви П’ятниці і силою допомогли стати православною.
В архівах зберігся великий масив судових документів – скарг, донесень, постанов – про події в Луцьку. Ось, наприклад, промовиста скарга 1636 року зі збірки «АрхивЮго-ЗападнойРоссии», яка показує напруженість взаємин:
"Донесення возного про те, що він їздив на відібрання луцьких церков Михайлівської, Різдва і П'ятницької, забраних силою православним єпископом Афанасієм Пузиною і присуджених знову декретом трибунального суду на користь уніатів; але намісник і слуги о. Пузини не допустили його виконати рішення суду, кажучи, що скоріше уніатський владика Єремія Почаповський позбудеться життя, ніж йому вдасться відібрати у своє відання ці церкви."
Про те, що якісь юридичні рухи на рівні короля й сейму і підтримка шляхти не вирішували справи і часто все треба було робити «кгвалтовним способом», свідчить, наприклад, ситуація у 1637 році навколо луцької Покровської церкви. Афанасій Пузина на місці згорілої церкви, яка перейшла в унію, збудував нову дерев’яну і приєднав її до православної когорти. А під час проповіді висміяв і висварив уніатів як відщепенців.
У 1638 році уніатською в Луцьку залишилася тільки церква святої Трійці.
Всі інші– стали знову православними включно з кафедральним замковим собором Івана Богослова. Того року у храмі стався скандал, який проливає позитивне світло на Афанасія Пузину.
Перебуваючи в Луцьку, митрополит Петро Могила, якого підтримав на цю посаду сам король Владислав ІV, розпорядився викинути з замкової церкви святі речі, освячені уніатськими священиками, які раніше використовували храм. До речі, він тоді уже виглядав інакше, ніж одразу після будівництва (реконструкція В. Трофимюка і П. Троневича):
Коли новообраний православний єпископ Афанасій Пузина дізнався це, то сприйняв такий намір дивним і зневажливим і таємно від Петра Могили звелів ті речі віддати у греко-католицький храм Святої Трійці в Луцьку, розташований неподалік. Новий луцький православний єпископ, фактично, захистив греко-католицькі святині від свого «начальства». З боку Пузини, це був благородний вчинок, який підкріпили скаргою в луцький суд на Могилу.
Петро Могила подав протилежну скаргу на Афанасія Пузину, де йшлося про те, що останній, не маючи привілею на єпископство, віддав в оренду за малу плату деякі належні Луцькій єпархії маєтки, чим заподіяв збитки православній церкві.
Чому унійному священику в Луцьку відрубали голову
У 1695 році новим луцьким єпископом обрали Діонісія Жабокрицького. Це був один із останніх православних єпископів Речі Посполитої. Але у 1702 році і він приєднав єпархію до унійної церкви.
Однак не було усе так просто і за один раз. Резиденція єпископа, де він жив і працював, була в замку. У 1708 році туди увірвався племінник єпископа Юрій Жабокрицький з ватагою озброєних слуг і хотів вивезти єпископа в Москву за те, що він приєднав єпископство до унії. Тільки завдяки тому, що до замку збіглася велика юрба, зловмисникам нічого не вдалося. Через рік король Август ІІ видав Діонісію Жабокрицькому охоронний лист проти нападу його племінника.
Це не врятувало його. У 1709 році Жабокрицького все ж схопили і передали росіянам, які зрештою вивезли його в Москву для допитів.
Тоді була зроблена ще одна спроба вернути Луцько-Острозьку єпархію в православ’я. Король затвердив нового єпископа – Кирила Шумлянського. Але через рік він передумав і скасував своє рішення.
Через те, що на той час на Волині практично не залишилося православної шляхти, перестало існувати і Луцьке братство. Його споруди зайняли ченці греко-католицького ордену василіан. Через скупість історичних розвідок про історію греко-католиків міста ми майже не знаємо, чим займалися василіани в Луцьку. Історик Оксана Карліна писала, що василіани утримували в Луцьку трикласну школу, в якій в різні часи навчалося 150-160 учнів.
Настала нагода оновити головний храм уже таки остаточно унійної єпархії – собор Івана Богослова у Верхньому замку. Головна зміна – надбудова барокового куполу в данину тодішній моді.
Давню Михайлівську церкву передали новоприбулим ченцям католицького ордену тринітарів. На її місці вони збудували величний бароковий костел і монастир за проектом архітектора Кацпера Бажанки, який багато працював у Кракові. Костел став окрасою міста і виднівся з усіх околиць. Його фіксували автори панорам Луцька ХІХ століття.
Напівзагадковий і малознаний «унійний Луцьк XVIII століття» закінчувався доволі сумно. Перш за все це стосувалося головного храму єпархії – замкового собору Івана Богослова. У 1776 році єпископ Сильвестр Рудницький зініціював повне розбирання старовинних давньокнязівських мурів собору Івана Богослова. На місці старого храму він хотів спорудити новий, у кілька разів більший. Автор «Ілюстрованого путівника по Волині» 1929 року Мєчислав Орлович вважає, що новий храм мав бути схожим на собор святого Юра у Львові.
Для нового собору уже встигли закласти фундамент і вимурувати стіни на півтора метри у висоту. Поряд із будівництвом навіть викопали криницю, щоб, як вважають, забезпечити процес водою. Проте несподівано єпископ помер. Після цього будівництво нової замкової церкви вже не проводили. Так і залишилися стояти просто неба напівруїни старо-нового собору.
Фрагмент ікони святого Каетана середини XVIII століття з Музею волинської ікони. Шпилястий купол собору Івана Богослова - зліва біля веж замку
Фундаменти нового собору посеред замку, якого так і не добудували. Ілюстрація з книги "Луцький замок в історії України" Петра Троневича
Наприкінці століття в краї робилося пекло. Річ Посполита розпадалася, ширилися різні недобрі тенденції. Пекло прийшло і в Луцьк у вигляді Волинської порядкової комісії у 1789 році. Історія була така: хтось розпустив чутки, що в країну проникли російські пилипони і збуджують селянство на антидержавне повстання. До цього додалося кілька несприятливих випадковостей. Влада злякалася бунту і почала репресії. Греко-католицьких священиків підозрювали у підбурюванні.
§ Патрулі, пилипони, шибениці: як у Луцьку стало "не по-людськи"
Показовою була справа священика Олександра Бендеровського. На нього донесли, що за два тижні до Пасхи він розповів про заплановані напади на шляхту і євреїв і агітував взяти в цьому участь. Його негайно заарештували. Проте слідство нічого не виявило, крім того, що Бендеровський частенько напивався і розганяв паству. Його засудили до старти. Проте перш ніж це зробити, єпископ мав позбавити священика сану. Та він зволікав з цим.
І тоді комісія вирішила прискорити справу. Щоб не допустити втручання столичної варшавської влади, комісія вирішила на добу ізолювати Луцьк і заборонила в’їзд та виїзд. Тоді змусила єпископський суд позбавити Бендеровського сану. Того ж дня на Ринку йому відрубали голову. Коли після страти сполучення з містом відновили, прийшла поштова звістка з Варшави утриматися від смертного покарання у цій справі, але було пізно.Загалом у місті стратили біля 30 людей.
Греко-католики в Луцьку будують великий собор
На кінець XVIII століття кафедральним храмом став колишній Братський. Однак це завершилося у 1795 році. Щойно Луцьк був приєднаний до Російської імперії, влада взялася за греко-католиків. Орден василіан вигнали з міста. Храми взяли під православну юрисдикцію.
Перше тридцятиліття перебування у складі Російської імперії для церкви минало від менших до більших успіхів. Хоча Луцьку єпархію одразу перевели на православ’я, алевжеза 3 рокизнову дозволили існування. Остаточно греко-католицьку єпархію в Луцьку ліквідували у 1828 році. Парафії приєднали до Литовської єпархії, а ще за 11 років ліквідували і її. Помітних подій з греко-католиками у Луцьку в той час не зафіксовано.
У міжвоєнний час в Луцьку також не було унійних храмів. Хоча за переписом населення 1931 року, серед релігійних мешканців Волинського воєводства 0,5% були греко-католиками.
Відродження відбулося аж на початку 1990-х років. Від 1992 (1995?) року в місті є монастир василіан. Він розташований на вулиці Карпенка-Карого, де будується великий собор.
У 2008 році Папа римський Бенедикт XVI затвердив створення Луцького екзархату УГКЦ. Головним храмом є церква Різдва Пресвятої Богородиці, розташована на перетині вулиць Львівської та Червоного Хреста.
Кафедральний собор Різдва Пресвятої Богородиці - головний греко-католицький храм в Луцьку
На вулиці Карпенка-Карого будують новий великий собор
***
У джерелах є більше цікавих відомостей про історію цієї цікавої гілки християнства у Луцьку. Проте немає ані комплексного історичного дослідження про греко-католиків міста ані більшої кількості і глибини джерел, аби повну картину скласти самому.
Такі праці тільки чекають нас у майбутньому.
Підпишіться на «Хроніки Любарта» у Facebook та Вконтакті.
Коментарі