Замок Любарта у Луцьку – здавна був привабливою родзинкою для поетів, мандрівників, художників. Про образ твердині у їхній творчості можна сміливо писати мистецтвознавчі дисери.

Наразі – коротка підбірка 5 українських поетів, які писали про замок. Усі вірші написані з 1883 року до 1988.

Леся Українка, уривок поезії «Віче», 1901

Зубчата тінь від замкового муру 
все довшала, а далі й двір покрила. 
В бойниці небо стало темно-синім, 
не стало вже червоного віночка 
на голові малої Жанни д'Арк,
а ми співали... Раптом наша варта
нам гасло подала: «Гуси, додому, 
вовк за горою!» - Все затихло миттю: 
«великі» йшли!.. Під муром притаївшись, 
ми бачили, як постаті незграбні, 
хитаючись та пишучи «мисліте», 
блукали по замковому дворі, -
«великі» йшли з веселої беседи. 
Ой, видко, шлях був довгий та трудний, 
либонь, їм там судилось ночувати...

Таємне віче розійшлось таємно: 
скрадалися ніжки маленькі тихо 
у темряві; ніхто не озивався: 
ручки стискались мовчки на прощання; 
за брамою всі різно подались...

Де ви, мої товариші колишні? 
Ми розійшлися, мов стежки по лісі.
Чи ви коли ще згадуєте замок
і всі ті речі, співи, таємниці?
Чи, може, вам - «великим», мудрим людям - 
тепер уже не до дитячих мрій?..

Олена Пчілка, уривок поезії «Волинські спогади», 1883

Ти, Луцьк стародавній, що досі слід явний
Ховаєш старої давнини, 
Й тебе я спізнала, й тебе пильнувала, -
Були то хорошії днини!
Старезний твій замок, дідизни останок,
Навік в моїй думці зостався. 
І повідь весняна, широка, - і давня 
Та церковця, в котрій прощався 
Мій дух із тобою!.. Не жалем-журбою
Хотіла б тебе спом'янути, 
Волинський куточок, де мов в сповиточку 
Години ті сплять незабуті!

Юрій Косач, «Любартів замок у Луцьку», 1926

Над стрем'ям Стиру - срібнолукий Лучеськ 
нап'яв тятиву: хланями просторів 
дзвенить стріла, синіє хмар співучість, 
і горда башта стала на дозорі.

Гніздо шулік - це замчище суворе, 
оселя чвар і зрад, похіття і жадоби, 
ні, недарма їм судищ, в непокорі, 
жадав народ, зриваючи закови.

Лунав тут гомін учт, чаділи жаги 
сновид святенних, захмелілих мстою; 
на вежах маяли зміїні жала-стяги, 
палало золото, загарбане розбоєм.

Мовчать бійниці. Тишу полуденну 
холодить легіт з піль, голубить промінь, 
та вже Любарт не вступить у стремено, 
не задуднить помостом ратна комонь.

Давно вже прах розвіян Ягайлонів, 
і шарлат витлів вщерть княжат похмурих; 
їх срібний панцир потоптали коні 
полків козацьких, кресаних у бурях.

Ось башти тінь - сторіч привиддя чорне -
Впаде на площу, а на яснім ґанку, 
де весен памолодь, сторінку перегорне 
чиясь рука
      «Життя нового» Данте.

Кость Шишко, «Луцьк напровесні 1971»

Півколом місто обступило 
свинцеві дзеркала води. 
З труби цегельні - сивий дим. 
Мостів пружні бетонні жили 
стягли з зусиллям береги: 
високий з вкрапленням хатинок, 
й будинок сперся на будинок 
на клапті плоскої дуги. 
Незграбний велет-елеватор 
важким дредноутом пливе. 
І кран застиг, мов журавель, 
над цегляним гніздом театру. 
Губна гармошка хмарочосу, 
собору срібні куполи, 
й на ложі вуличних полиць -
будівлі, мов книжкові стоси. 
За обрій вітер одганя 
рудаву пінку черепиці. 
Тут - древня церква чепуриться, 
там - вежі замок ввись підвів 
і грізно зириться з-за костелу. 
А ген, де лугу просторінь, 
крокують щогли в далечінь, 
на дріт нанизуючи села...

Дмитро Павличко, Без назви, 1980-ті

На замку Любарта в бійниці -
Гніздо пташине. 
Нема нікого. Погляд птиці 
Під серцем лине.

Десь перфоратори і кайла -
З міського виру. 
А може, коні Свидригайла 
Летять до Стиру?

А може, їдуть до Варшави 
Княжата ниці 
На балювання та забави 
В чужій столиці?

Любили втискуватись предки 
В передпокої,  
Тягнулись хтиво до серветки 
Балів герої...

На вежу вийшла ціла школа. - 
Тихіше, діти! 
Там на гнізді пташина квола, 
Не сполохніте!

Не чують? Ні, не розуміють. 
В них інша мова. 
А гуси на лугах біліють, 
Як скатерть нова.

Підпишіться на «Хроніки Любарта» у Facebook та Вконтакті.