Кінець ХV – початок ХVІ століття був часом активізації урбанізаційного процесу на теренах Великого князівства Литовського (далі – ВКЛ). Він ніс за собою локацію (фундацію, закладання) якісно нових територіальних осередків, наділених правом на самоврядування, та зміну політико-правового статусу тих міст, які вже були нанесені на просторову мапу означених земель.

Великокнязівським чи королівським привілеєм на маґдебургію, мешканці міста переводились із права, нормами якого вони досі послуговувались (волинське, руське) на маґдебурзьке, передбачався алгоритм створення й функціонування міського уряду – маґістрату. Разом з тим, міщани-«майдеборчики» отримували низку прав та прероґатив політико-економічного спектру.

Однією із таких переваг був дозвіл на спорудження  ратуші (латин. praetorium, нім. rathaus, rat, польськ. Ratusz, староукр. ратуш)  – адміністративно-судової будівлі, де відбувались засідання міської влади й вирішувались найважливіші справи маґдебурзького міста.

Європейська ратуша, де відбувалися засідання міського самоврядного уряду

Відтак сьогодні спробуємо поглянути як сприймали, що думали і з чим асоціювали ратуші міщани Луцька й Володимира упродовж ХVІ – ХVII століть.

Трішечки теорії 

У збірнику «Porządek sądów i spraw miejskich prawa majdeburskiego w Koronie Polskiej» Бартоломія Ґроїцького – перекладача норм маґдебурзького права з латини на польську мову зазначалось, що «в ратуші, принаймні раз в тиждень, або скільки в тому буде потреба, повинні збиратись бурмистр й радники, аби дбати про посполите добро, примножуючи його, а шкодам, які б тому загрожувати могли, перешкоджали».

Титульна стрінка книги Бартоломія Ґроїцького

Як головна й показна споруда в місті, де засідала міська влада, ратуша з’являлася у самому центрі його економічного й громадського життя – на Ринковій площі або на розі однієї з головних вулиць, що виходили на Ринок.

Споруда ратуші оснащувалась відповідно до тогочасних вимог естетичного оформлення зовнішнього вигляду, будівельної добротності й обороноздатності.  Незміними обов’язковими елементами кожної ратуші були годинник та дзвін. За допомогою останнього сповіщали про засідання уряду чи, наприклад, – небезпеку, що насувалася на місто.

Луцький шлях до ратуші

Право на будівництво ратуші луцькій міській громаді було дароване привілеєм великого князя литовського Олександра з династії Яґеллонів 31 липня 1497 року:

«…побудують [луцькі міщани] також ратушу в почесному місці»

Перед ратушею, за настановою великого князя Олександра Казимировича, свої цехові світлиці мали розмістити шевці, пекарі, м’ясники та чоботарі. Таке розпорядження монарха дозволяє робити припущення про перехід означених цехових організацій під юрисдикцію новоствореного уряду – маґістрату.

Олександр Яґеллончик роботи польського художника Яна Матейка. Зображення з Вікіпедії

Попри офіційний дозвіл на побудову ратуші в Луцьку наприкінці ХV століття, уперше ця споруда як повноцінна будова, де обмислювали справи міста, згадується в записах  луцького ґродського суду під 1567 роком.

 Хоча, наприклад, у Києві, ситуація з постанням у місті головної адміністративної будівлі складалась за радикально протилежним історичним сценарієм – ратушу побудували майже одразу після надання киянам маґдебурзького права у 1498 році.

Київська ратуша. Зображення із книги Наталії Білоус «Привілеї Києва кінця ХV – середини ХVII ст.»

Стосовно Луцька – можна припускати, що її будівництво припало на період у часовому проміжку 1562–1566 роками. На користь цієї гіпотези свідчить скарга вже згаданого міського писаря Боґуша Ванкевича, подана до луцького ґроду 1 листопада 1566 року – в час вирування у Луцьку епідемії чуми. Тоді писар просив внести до актових книг замку позов на луцького єврея Іллю та його товариша – берестейця Шлому Єсковича.

За словами міського канцеляриста, означені євреї, будучи в нетверезому стані, влаштували в місті погром, під час якого лучани «бɛгали бɛрɛчъ ратуша».

Ринкова площа Луцька. Фото Олександра Котиса

Просторове розміщення будівлі, яку городяни захищали від євреїв-розбійників восени 1566 року в торговельному кварталі міста, імовірно, свідчить на користь того, що це була ратуша. Можливо – у стані незавершеного будівництва. Натомість уперше в актовій документації ґроду засідання Луцького маґістрату «на ратуші» зафіксоване 16 липня наступного 1567 року.

У 1580 році в Луцьку спалахнула велика пожежа, під час якої ратуша згоріла. Така прикрість сталася вочевидь тому, що, як і більшість будинків у місті, тутешня ратуша була деревʼяною. Міщани, однак, спромоглися до її швидкої відбудови: згадки про ратушу знову є в книзі за 1581 рік.

У часі до цього засідання міського суду Луцька проводились у війтівському домі («во врѧду мɛстского, в дому воитовском», «в дому воитовском, у лантвоита мɛста луцког[о]»), підземелля якого традиційно слугувало міською в’язницею («… мɛнɛ у вɛзɛнъю воитовскомъ дɛржали»).

Один сюжет з міської історії Луцька того ж 1566 року вказував на зачитання королівського листа з наказом маґістратським урядникам бути покірними новопризначеному війту – Михайлу Єло-Малинському в домі луцького бурмистра Григорія Посолейка. Текст розпорядження славетним міщанам в понеділок, 28 січня 1566 року, зачитував писар Боґуш Ванкевич. Відтак засідання маґістрату відбувалось у світлиці бурмистрівської господи.

Епітафія луцького бурмистра Григорія Посолейка і рука авторки статті :)

Володимирську ратушу побудували із дерев’яної хатини на передмісті

До нині не зберігся перший привілей Володимиру на маґдебурзьке право. Одна із вцілілих конфірмацій на права та вольності міській громаді короля Сиґізмунда ІІ Августа від 6 серпня 1560 року містить підтвердження дарувань Сиґізмунда І від 17 липня 1509 року та 29 березня 1534 року. Однак у текстах цих документів немає жодної згадки про ратушу.

Сиґізмунд ІІ Август на портреті художника Лукаса Кранаха Молодшого, близько 1553 року

 Натомість у підтверджувальному привілеї короля Яна Казимира від 7 березня 1652 року, де переповідався зміст привілею Сиґізмунда Августа від 12 жовтня 1570 року зазначалось: «Pozwalaiąc przytym radzie miejskiej ratusz, iako sami zechcą, zbudować… na którym miejscu bedą chcieć» («Дозволяємо при тому раді міській ратушу, як самі захочуть, збудувати, на якому місці волітимуть»). Ратуша у Володимирі з’явилася лише через чотирнадцять років.

Тож, в обох випадках – і в Луцьку і у Володимирі, головна адміністративно-судова будівля в місті постала не тоді, коли було дано офіційний дозвіл.  Сталося те у часі, коли це могли дозволити фінансові потуги міської громади.​

Відомі обставини будівництва володимирської ратуші. 2 вересня 1583 року шляхтич Єронім Дубровський продав будинок, розташований на одному із передмість – Залужжі, бурмистрові й радцям міста за сорок польських злотих. Означений «домок» маґістрату вільно було «яко своɛ властноɛ зараз с того мɛстца побрати и гдɛ хотечи  ɛго поставити и им шафовати (розпоряджатися), яко своɛю властностю».

Як показують актові записи володимирського ґроду наступних років, ратушу побудували на Ринковому майдані, одначе дім, про який ішлося, був куплений не зовсім леґітимно. На це, принаймні, вказувала справа Гальшки Станіславової Ґраєвської, де йшлося про розібрання міщанами будинку в її дворі на Залужжі та побудову з отриманого дерева ратуші (вересень 1586 року).

Торговельні ряди у Володимирі на Ринку. Фото з сайту заповідника «Володимир Стародавній»

Що казали, як сприймали...

У другій половині ХVІ ст. обидва волинські міста – Луцьк і Володимир посеред своїх Ринкових майданів мали дерев’яні ратуші. Традиційні записи в міських книгах того часу або ж виписи із них – екстракти, внесені до ґродської документації, починались словами староукраїнською чи старопольскою мовами (збережена орфографія документів):

«На мєстцу звыкломъ судовомъ в ратушу»

«Na miescu zwyklym sądowym w ratuszu»

«Dzialo się w Ratuszu Miasta Ie[go] Kro[lewskiej] M[ilos]czi Luckie[go]»

Означений напис у судовій справі Луцького маґістрату за  1616 рік

Ратуша була резиденцією міської влади, її символом. Будь-яка свавільна дія, здійснена супроти неї, вважалась проявом зневаги.

Як засвідчують актові документи, у сприйнятті лучан ратуша означувалась як

«Mięsce publiczne, gdzie wszelaki pokoi y ucciwość ma być zachowana» («місце публічне, де спокій та порядність захованими є»)

«Miesce tameczne publiczne, gdzie człowiek kozdy naibespecznieyszy zostawac by miał» («місце тамтешнє публічне, де кожній людині в найбільшій безпеці зоставатись належить»)

Із осудом тогочасні міщани реагували на зневажливі слова стосовно когось із урядників зокрема, чи міста загалом, виголошені, «в ганебний спосіб» на ратуші.

Так було із луцьким кравцем Грицьком Березницьким на прізвисько «Ґудзик», який 7 грудня 1638 року дозволив собі грубі висловлювання на адресу райці Василя Шилневича в приміщенні луцької ратуші.

Робота в кравецькому цеху. Зображення з сайту medievalists.net

Як оповідав позивач, того дня у зв’язку із відсутністю райці Яна Гепнера  на урядування, він та його колега Ян Матвієвич, цехмістри й представники поспільства (міської громади) прийшли до ратуші, «miesca publicznego sądowego, bezpieczenstwem y pokoiem prawa pospolitego» («місця публічного судового, з безпекою та спокоєм права посполитого») для обдумування потреб міста.

Того разу йшлося про нагальну потребу зібрати гроші в сумі чотирьохсот польських золотих, аби виплатити їх до Королівського скарбу. Коли рішення стосовно означеної проблеми було практично знайденим, до ратуші увірвався Грицько Кравець. Чоловік обмовляв міських урядників, бунтував поспільство не платити той податок узагалі.

Урешті, через свавільні дії луцького ремісника, маґістрат поклав весь тягар податку на нього :).

Міщани перед ратушею відчували і певний острах. Саме там знаходився стовп ганьби – «пренґир», де виконували різні покарання за вироками міського суду в присутності, а нерідко й за активної участі міських мешканців.

Пренґир. Зображення з Вікіпедії

То були тілесні кари за крадіжки (січення, шмагання, таврування, відтинання рук, вух, носа), за сутенерство, звідництво. Біля пренґира представлялись докази здійснених злочинів, публічно спалювались підроблені документи та виставлялись підроблені міри й ваги. Свідченням міщанського побоювання перед ратушею є польські прислів’я

«не кричи, бо потягнуть за язик до ратуші», «до костелу коли схочеш, а на ратушу мусиш» та «всі розумні, якщо повернулися з ратуші»

Таким чином, ратуша відігравала вагому роль в житті самоврядних міських громад Луцька і Володимира.  Діяльність маґістратів, зосереджена у її  стінах – судівництво, обговорення й вирішення найактуальніших міських проблем й потреб, попри часами двоякість та суперечливість рішень, супроводжувалась інтерпретацією ратуші як місця, гідного шани й поваги, де побутувала справедливість, спокій та повага.

Стаття публікується в рамках дії у Луцьку проекту Ради Європи COMUS.​

Підпишіться на «Хроніки Любарта» у Facebook та Вконтакті.