Анатолій Дублянський більше відомий як церковний діяч. Та протягом життя він займався і видавничою справою. Був дописувачем газет, редактором і ініціатором їх створення. В одному луцькому тижневику часів Другої світової війни він залишив цілий ряд важливих публікацій.
Захопивши територію Волині, нацисти майже одразу почали насаджувати на окупованих землях «новий порядок», одним із чинників якого стала масована пропаганда.
Це стало основною причиною появи на захоплених українських територіях україномовних газет, як наймасовішого, а тому найефективнішого способу поширення пропагандистської інформації, а також різного роду розпоряджень та звернень окупаційної влади до місцевого населення. З іншого боку, необхідно було привернути на свою сторону українців, заохотити їх до політики «нового порядку».
Новий часопис у Луцьку
З цією метою в Луцьку у вересні 1941 почала виходити газета «Український голос», першим редактором якої міська управа призначила Володимира Постригача. Видання, з огляду на цензуру, носило виразно пронімецьке та антирадянське спрямування, чимало його статей було присвячено антисемітській тематиці. Окрім масиву матеріалів ідеологічного спрямування, які надходили до редакцій з пресової агенції ДНБ (Дойче Нахріхтен Бюро), окупаційна преса насичувалася публікаціями місцевого походження, що було заслугою самих журналістів та редакторів газет.
Одним із співробітників редакції часопису «Український голос» (а згодом і його редактором) був Анатолій Захарович Дублянський, котрого після закриття української гімназії, де він вчителював, запросив редактор видання Володимир Постригач. Будучи за фахом істориком та маючи досвід роботи в музеї, Анатолій Дублянський поміщав на сторінках газети публікації на історичну тематику, дописи з культурного життя краю, огляди тогочасного становища українських земель тощо.
Анатолій (в миру Анатолій Захарович Дублянський) — релігійний діяч, Митрополит Созопольський, Правлячий Єпископ Західно-Європейської Єпархії. Роки життя: 1912-1997. Від 1944 року був на еміграції, від 1945 року у Баварії. Тут зразу включився активно в церковне життя. Друкувався в українській пресі Західної Європи, став дійсним і активним членом Інституту дослідів Волині у Канаді. В 1973 року Його обирають головою Вищого Церковного Управління в Німеччині з рівночасним піднесенням до сану протопресвітера. У 1983 р. на соборі УАПЦ в Лондоні був піднесений до сану архиєпископа з призначенням на архиєпископа Паризького і Західньо-європейського. Собор УАПЦ в Ґенку (Бельгія) у 1994 році обрав Владику Архиєпископа Анатолія Митрополитом з осідком в Новому Ульмі. У 1990-их роках переслав до Луцька значну частину своєї бібліотеки та власного архіву, а для Волинського краєзнавчого музею — віднайдені у Парижі облачення і особисті речі митрополита Полікарпа.
Історичні розвідки та статті Анатолія Дублянського в «Українському голосі» адресувалися широкому колу читачів і мали радше популярний характер. Сам автор пізніше в переписці з директором Волинського краєзнавчого музею А. Силюком писав:
«Я себе не вважаю якимсь науковцем, бо мої краєзнавчі статті це компіляція і популярні».
З другої половини 1942 матеріалів місцевої тематики в пресі стає менше, і, відповідно, рідше з'являються на сторінках газети статті А. Дублянського. З другої половини 1943 більшість матеріалів видання вже становлять військові огляди, пропагандистські замітки тощо. Така різниця в характері інформаційного насичення «Українського голосу» підтверджує запропоновану А. Жив'юком періодизацію функціонування легальної преси на окупованих територіях на два основних періоди: перший: з кінця літа початку осені 1941 до весни 1942 (відносно безцензурний); другий з весни 1942 до початку 1944 (повної залежності від німецьких офіційних чинників).
Фрагмент титулки першого номера газети. Тут і далі скани газет з Архіву української періодики Libraria
Найпомітніші роботи Дублянського
Вже в перших числах газети з'явилася стаття Анатолія Захаровича «Охороняймо пам'ятники старовини. В часі воєнного хаосу публікація була досить актуальною і значущою. В ній міститься не тільки заклик до збереження визначних пам'яток волинської минувшини, але й коротко подається їх опис, історія і сучасний стан. Найбільшу увагу автор приділяє пам'яткам міста Луцька, в якому, власне, навчався і працював. Серед старожитностей виділені замок Любарта, Братська церква XII ст., руїни вірменської церкви з ХVІ ст., житлові будинки ХVІІ-ХVІІІ ст. на ринку і Троїцькій вулиці, тощо.
В описі Володимира, котрий Дублянський величає «княжою столицею», привернуто увагу читачів до собору, збудованого князем Мстиславом у XII ст., церкви Св. Василія XV ст., Зимненського монастиря. Не обійшов увагою автор і руїни замку з XVII ст. у Любешеві та князів Острозьких у Дубному, муровані будинки ХVІІ-ХVІІІ ст. в Берестечку, пам'ятки Острога та Олики, помешкання, в якому жила Леся Українка в с. Колодяжному.
В статті високо оцінено церковну архітектуру Волині, відзначені церкви в селах Суходоли на Володимирщині, Машові на Любомельщині, Смирині на Ковельщині та ін. Підкреслено велику історичну роль церкви на Козацьких Могилах в с. Пляшевій під Берестечком, в якій, як зазначає автор, посилаючись на перекази, «молився Богдан Хмельницький перед битвою». А. Дублянський звертає увагу і на багатство Волині на археологічні пам'ятки: городища, старі оборонні вали, кладовища, кургани, а також на пам'ятки Першої світової тощо.
Стаття "Охороняймо пам'ятки старовини"
В одному з листів приватного листування Дублянський згадує про експедиції до Олики, до замку Радзивілів, пізньої осені 1940 р. та до Берестечка. Очевидно, ознайомлення з пам'ятками волинської старовини, їх занедбаний в часи лихоліття стан і спонукали автора до написання статті-заклику.
Ще навчаючись у гімназії, А. Дублянський виявляв інтерес до минулого Луцька. В 1934 він підготував і видав невелику брошуру «Луцьк. Історичний нарис». Працюючи журналістом «Українського голосу», дослідник неодноразово знайомив читачів з історією та пам'ятками міста. У статті «Дещо про нові назви вулиць у Луцьку» він розповідає про походження назв вулиць міста. Іншу публікацію «Замок Любарта в Луцьку» присвячено найвизначнішій пам'ятці міста. Автор подає історію закладення споруди, характеризує її оборонне значення і архітектурний стиль, помічає значні події з «життя» замку.
Привертає до себе увагу і розвідка «Коли засновано Луцьк», в якій розкрито історію міста. А. Дублянський вказує на археологічні матеріали, що засвідчують заселення цієї території з прадавніх часів, на знахідки з VIII—X ст. між Красним і Гнідавою. Зазначено, що за княжих часів Луцьк був другим за значенням містом після Володимира. Подаючи літописну згадку 1085 рік, А. Дублянський припускає, що в X ст. Луцьк вже міг існувати як місто. Не оминув автор і питання про походження назви населеного пункту, подаючи з цього приводу кілька версій.
Сторінка зі статтею "Коли засновано Луцьк"
Працюючи журналістом «Українського голосу», як справжній поціновувач минулого Волині, Анатолій Дублянський возвеличував історію краю. У номері часопису від 12 березня 1942 виходить стаття історика «До перебування Тараса Шевченка на Волині». Дослідник життєвого та творчого шляху Анатолія Захаровича, історик-архівіст Володимир Рожко зазначає, що любов молодого А. Дублянського до Великого Кобзаря була така безмежна, що в сім'ї глибоко шанували безсмертного поета, справедливо вважаючи його національним пророком.
Очевидно, стаття була покликана пробудити серед волинян подібну шану, а також гордість за рідну землю особливо в часі нацистського панування, коли місцеве населення сприймалося окупаційною владою як щось меншовартісне. З публікації читачі дізнаються, що 10 грудня 1845 року Тарас Шевченко став членом археографічної комісії, під час експедицій якої відвідав міста Почаїв, Дубно.
Дублянський припускає, що можливо звідти поет поїхав до Ковеля саме через Луцьк. В с. Вербці біля Ковеля Тарас Григорович замалював малу старовинну церкву, під якою поховано московського емігранта А. Курбського. Іншу церкву поет намалював в с. Секунь. В статті вказано, що з цієї експедиції збереглися рисунки Почаївської Лаври, церкви з с. Вербці, альбом з піснями та ін.
Малюнок Тараса Шевченка. Зображення з volart.com.ua
Дублянський згадував, що ще перед війною працівник музею археолог Лєскі передав йому кілька рисунків олівцем Тараса Шевченка. А. Дублянський в свою чергу віддав їх новопризначеному директору В. Смовжу. У 1941 р. під час переходу на посаду директора Тернопільського музею В. Смовж заперечив існування будь-яких рисунків Т.Шевченка. Можливо, саме цей випадок послужив пізніше матеріалом для написання статті в «Українському голосі».
В 1938-1941 роках А. Дублянський працював у Волинському краєзнавчому музеї і, як зазначає В. Рожко, спрямовував його діяльність в національне русло до вивчення джерел в галузі релігії та культури. Пізніше Анатолій Захарович згадував, що праця в музеї була для нього цікавою, і він радо її виконував. З приходом нацистів роботу музею було призупинено, А. Дублянський почав вчителювати в українській гімназії, проте вже б листопада 1941 р. газета «Український голос» повідомила читачів про відкриття «після проведеної реорганізації» 2 листопада Волинського краєзнавчого музею.
З огляду на те, що повідомлення про відкриття музею містило заклик до українського громадянства «підтримати добровільними датками цю наукову інституцію на Волині», а також передавати пам'ятки старовини, на початку 1942 р. Анатолій Захарович поміщає в часописі статтю «Волинський музей в Луцьку», в якій розповідає про роботу та фонди закладу, які, безумовно, були йому добре знайомі.
Стаття "Волинський музей у Луцьку"
З публікації читачі газети дізнаються, що музей володіє прекрасними етнологічними колекціями, багаті на матеріали відділи археології та історико-мистецький, а ось відділ природи помітно бідніший від інших. Скарбом відділу рукописів стали два зшитки з українськими народними піснями, записаними Лесею Українкою та її сестрою Ольгою. Серед наболілих проблем музею автор виділяє мале приміщення, яке не дозволяє експонувати більшість предметів. В публікації простежується тепле ставлення автора до музею, робота в якому, вочевидь, була для нього цікавою і залишила чимало хороших споминів.
Дублянський і Леся Українка
Значний інтерес у сучасних дослідників викликає публікація на сторінках газети «Український голос» в грудні 1942 року спогадів Ольги Косач-Кривинюк «Перебування Лесі Українки в Луцьку». Публікації часопису, а також листи А. Дублянського до А. Силюка та листи О. Косач-Кривинюк до А. Дублянського, які зберігаються у фондах Волинського краєзнавчого музею, дають можливість відтворити історію написання вищевказаних мемуарів.
Досить детально ця проблема була досліджена працівником музею Наталією Пушкар. Проаналізувавши зазначені епістолярні документи, вона зробила висновок про те, що саме А. Дублянський ініціював листування і був замовником спогадів «Перебування Лесі Українки в Луцьку». Саме завдяки йому спогади були вперше надруковані в газеті «Український голос».
8 жовтня 1942 року часопис надрукував повідомлення за підписом А.Д. «Дім, в якому жила Леся Українка в Луцьку». В ньому йшлося про те, що за допомогою сестри поетеси Ольги Петрівни Косач-Кривинюк вдалося точно встановити дім, в якому зимою 1890-1891 роках жила родина Косачів разом з Лесею Українкою.
Питання місця розташування будинку Косачів у Луцьку зацікавило Анатолія Захаровича ще до початку німецько-радянської війни. Про це свідчить його листування з А. Силюком, в якому він згадує, що на прохання однієї вчительки директор музею дав завдання розшукати місце помешкання Лесі Українки в Луцьку. Тоді А. Дублянському вдалося відшукати далеких родичів родини Косачів та одного єврея, який постачав батьку Лесі Українки різні товари. Цей єврей на той час вже був досить похилого віку, тому лише повідомив, що у Косача були діти, але він про них нічого не знає. Більше нічого довідатись не вдалося.
Один із будинків у Луцьку, де жила Леся Українка
Ймовірно, вже тоді А. Дублянський поставив перед собою завдання розшукати сестер Лесі Українки і з'ясувати історію її перебування в Луцьку. Вже працюючи редактором «Українського голосу» Анатолій Захарович, звернувся з листом до Ольги Косач-Кривинюк за київською адресою, в якому висловив прохання написати спогади про перебування Лесі Українки в Луцьку. У відповідь на це, Ольга Петрівна в листі від 18 вересня 1942 р. пише: «З найбільшою охотою зроблю і одно й друге, о що ви просите».
Також сестра поетеси повідомляла, що саме працює над «Хронологією життя та творчості Лесі Українки і споминами про неї та її оточення» і, вибравши з написаного найважливіше і найцікавіше на коротку часописну замітку, перешле до надрукування в «Українському голосі». Як зазначає Наталія Пушкар, у жовтні 1942 року О. Косач-Кривинюк виконала обіцянку, надіславши рукопис до Луцька Анатолію Дублянському разом зі своїм листом. В кінці рукопису поставлена дата: «X. 1942 р.».
Однак спогади було надруковано лише в грудні 1942 р. Справа в тому, що на заваді публікації спогадів стояла німецька цензура. Є думка, що це була остання прижиттєва публікація Ольги Петрівни Косач-Кривинюк, що надає їй ще більшого історичного значення.
Інші статті Дублянського
Чимало статей А. Дублянського, надрукованих в «Українському голосі», торкаються власне української історії. Це загально пізнавальні, популярні нариси, в яких автор доводить до широкого кола читачів окремі факти з історії українського народу, його культури, звичаїв. В статті «Назви «Русь» і «Україна»», детально розкриваючи тему, А. Дублянський висловлює і свою думку щодо правонаступництва Київської Русі:
«Ніяких прав до Київської держави чи Галицько-Волинської вони (росіяни, - Ф.Р.) не мають і не можуть мати, бо творцем цих держав були предки сучасних українців».
Таким чином, публікації «Українського голосу» дають змогу охарактеризувати позиції автора як історика.
Досить велика, на цілу сторінку, стаття «Київ» із зображенням Софіївського собору була вміщена у номері часопису від 22 січня 1942 року. У ній Анатолій Захарович висвітлює історію столиці від закладення міста до 1941. «Українськими Термопілями» (мається на увазі Фермопіли) називає А. Дублянський бій під Крутами в статті «Крути символ боротьби з большевизмом». У публікації виразно простежуються антирадянські погляди журналіста. Оцінюючи значення бою, автор зазначає, що це «один з перших боїв між відродженою нацією й темними силами, ім'я яким большевизм».
Стаття «Київ»
Під час різдвяних свят 1942 р. виходить стаття «Українські колядки» в якій А. Дублянський знайомить читачів з походженням звичаю та назви обрядових співанок, описує дохристиянське значення обряду, вказує на традиції, пов'язані з Різдвом, що збереглися в українській обрядовості ще з прадавніх часів: сніп-дідух у кутку, сіно, кутя тощо.
Своєрідним лейтмотивом публікації служать слова автора:
«Народ, що не шанує своїх традицій, не вартий нічого».
Досить пізнавальною для читачів є також стаття «Як творились українські прізвища», яка розповідає про історію виникнення прізвищ на українських землях, дає характеристику трьом основним групам, на які вони поділяються: утворені від власних імен; від назв місцевостей; від інших слів.
Проаналізувавши публікації Анатолія Захаровича Дублянського в «Українському голосі», можемо твердити, що майже усі вони підсумок плідної діяльності автора як історика, музейного працівника та громадського діяча. І хоч сам Анатолій Захарович заявляв, що усі його статті це компіляції, проте вивчення життєвого та творчого шляху журналіста вказує на те, що більшість матеріалів історичних статей «пройшла» крізь його наукову діяльність в музеї чи під час роботи в редакції.
Окупаційна періодика привертає увагу багатьох дослідників. Не слід забувати, що вона була потужним засобом нацистської пропаганди, участь в якій, хоч і опосередковано, брали працівники редакцій газет. Саме тому дана проблема потребує ґрунтовного, всебічного дослідження.
З цього приводу сам А. Дублянський заявляв:
«Не був зрадником свого народу, не мав нічого спільного з гестапом і не мав ніколи зброї в руках та нікому особисто жодної шкоди не заподіяв. А німецька пропаганда, що друкувалася в газеті, нікому не шкодила, бо всі ми побачили, що Гітлер і Сталін однакові злочинці зі своїм комунізмом і гітлеризмом...»
Фаїна РЯБЧИКОВА, «Минуле і сучасне Волині та Полісся. Луцьк в історії Волині та України», випуск 35
Підпишіться на «Хроніки Любарта» у Facebook та Вконтакті.
Коментарі