Так уже судилося людському роду вік свій жити, помилки житейські чинячи.

Нинішня статейка розкаже вам, ласкаві читальники, про речі, яких, ради справедливості кажучи, не мало би бути. Як сьогодні, так і багато років тому совість та здоровий глузд мають прикру здатність вимикатися. Відтак діємо те, про що зовсім скоро жалкуємо… 

Із якими думками і мотивацією діяли герої наших оповідок не беремося казати. Щоб дати обʼєктивну оцінку тим учинкам, треба було б жити у часі, про який ідеться. Тож, з погляду «чесно/ не чесно» дня сьогоднішнього, пропонуємо підбірку прикрих вчинків луцького міського патриціату в ретроспективі чотирьохсот літ.

Місія: ошукати єврея!

Мав колись один єврей необережність купити ставок спільно з луцьким міським урядником. Трапилося теє року 1566. Перший чоловік звався Батком Мисановичем. Другий – читай «кривдник», Василем Щетинкою. Ставок локалізувався «на Стиру під Перемильським замком». Спокійний і втішений прибутковою орендою сповненої рибою водойми, єврей продовжував займатися повсякденними справами. Допоки не дійшла до нього обурлива новина.

Єврей-орендар. Аматорський малюнок ХVI століття

Виявилося, що бурмистр, без відома співвласника, задля власної вигоди став уже неодноразово спускав, рибу виловлював і продавав. Розгніваний Батко, заручившись допомогою судового розпорядника – вижа Степана Ґерецького, невідкладно поїхав у Перемиль (нині однойменне село у Горохівському районі).

На місці «рибного злочину» єврей зустрів сина свого компаньйона – Пархома. Попросив покликати батька. Щетинки старшого не було, мав, напевне, справи у Луцьку. Малий Щетинчук оповів скаржнику, що став у батька-єдиновласника (!) викупив, то й має цілковите право рибу ловити-продавати. Мисанович попросив документ-підтвердження. Пархом апелював до орендного листа, який віддав Кузьмі, служебнику князя Льва Санґушковича Кошерського. Князівський слуга у той момент теж був на ставу. Документ, який продемонстрував перемишльський урядник, чітко вказував на право Мисановича володіти ставком.

Стирова вежа, де відбувалися засідання ґродського суду-уряду

Попри правоту Мисановича в означеній ситуації, Щетинки не припинили протизаконного вилову й продажу риби з перемильського водоймища.

Ба більше – у судовому порядку звинувачували Батка і його сина Мошка у нападі на «їхню» риболовецьку буду.

Посадили до темниці підозрюваного і … мертвого 

Так міські урядники вчинили із луцьким караїмом Шмойлом Гошвичем. Його запідозрили у вбивстві турчина, який, імовірно, у торговельних справах перебував у Луцьку навесні 1566 року.

В’язень у темниці Луцького замку. Сучасна реконструкція

Для допитів і подальшого розгляду справи, Шмойла посадили до підземелля війтівського дому на Ринку.  

Для того, аби караїм швидше зізнався, використали дотепно-страшнуватий засіб психологічного тиску – лишили в темниці кількаденний труп небіжчика.

Чим завершилася справа, невідомо.

Нахабний війт-священик

Уявіть собі, що сучасний міський голова, після чергової урядницької каденції, вирішив стати священиком. Складно і малоймовірно, правда ж? А колись таке практикували! Свідченням того є життєпис луцького війта Івана Борзобагатого Красенського.

Успішний купець із Красностава, багаторічний очільник самоврядного уряду міста, на старості років купив собі привілей і став наре'ченим, тобто названим, але не висвяченим духівником. Навіть більше – був владикою і відправляв служби у кафедральному замковому храмі Івана Богослова. У його підпорядкуванні знаходилися парохи інших луцьких церков.

Кафедральний храм Івана Богослова. Реконструкція Ростислава Метельницького

Якраз стосовно одного із них, владика дозволив собі нечуване. Забрав ключі у духівника Онуфріївської церкви й не віддав навіть на світле свято Господнього Воскресіння.

Коли  віряни храму прийшли до одіозного владики з проханням одчинити церкву, сказав, що священник їхній належної грошової контрибуції не віддав. А як так їм дуже треба до церкви втрапити, хай складку зроблять і самі заплатять!

Економія понад усе

Улітку 1638 року луцький лавник Роман Левонович почав будівництво власного дому. Особливо перейматися справою чоловік не став і прилаштувався до вже збудованих мурів аптеки  міщанки Войцехової. Жінка була вдовою, відтак від її імені зʼясовувати стосунки до суду прийшов головний ґродський канцелярист Луцька Марко Кринський.

Економного урядника суд заручив значною сумою грошей, аби такого не чинив і свою стіну побудував. Рішення передали міському уряду, бо саме до його юрисдикції-підпорядкування належав Левонович. До нього з новиною подалися двоє лавників – Максим Соколениця і Стефан Несторович.

 Замість визнати злий вчинок, урядник заявив, що будується на церковному, а не на міському ґрунті. І про аптекарку згадати не забув. Зазначив, що й вона собі чимало церковного ґрунту привласнила.

Тож грошової заруки чоловік не прийняв і припиняти будівнитва не поривався.

Урядник кричав і ображав колег, бо був... пʼяним

Імʼя того чоловіка – Антоній Перетяткович. Він був луцьким лавником. У січні 1639 року за  «ущипливі» слова міський інстиґатор (офіційний обвинувач) заручив нетверезого урядника до сплати десяти гривень. Перетятковичу також належало три дні безперестанно сидіти у ратуші, імовірно – у підземельній темниці. Але гордий та ще й підпитий міщанин того не зробив. Забороною знехтував і пішов собі з ратуші. Відтак розмір штрафу рішенням суду збільшити удвічі.

Засідання міського уряду. Малюнок із актової книги. archives.gov.ua

Через рік документи зафіксували ідентичний вчинок урядника.

Прийшов за справедливістю, а пішов побитим :(

Така лиха пригода спіткала луцького караїма Іцхака Бизика. Неборака прийшов на уряд свідчити у певній справі проти Павла Шевця. Спочатку до пізнього вечора мусив чекати, доки його заслухають. А потім зустрів лентвійта Яна Гепнера.

Останній, без жодної на те причини, караїма побив, порвав на ньому кожух. Шевця-відповідача у справі урядник тріумфально відпустив на волю.

За свідченням Іцхака, Гепнер ті речі чинив напідпитку.

Шевське приладдя з Ринкової площі у Луцьку

І знову злісний Гепнер

На цей раз одіозний лентвійт побив кравця Яна Кучковського. Скривджений ремісник зазначав, що пан-урядник послав по нього міського кликуна Опанаса Патковича. Ясно, що противитися тому було не гоже. Бідака ще не знав, що на нього чекало.

Одразу з дверей Гепнер відлупив гостя києм. Вдарив у голову, той впав.

Далі – більше… Лентвійт наказав своїм слугам-челяді продовжити побої горе-ремісника. За завдані собі шкоди кравець жалісливо але впевнено вимагав 100 злотих. Саме цю суму чоловік витратив на ліки.

У кравецькому цеху. history.vn.ua

Набридло урядувати

... райці Павлу Антоновичу в червні 1639 року. Він ігнорував засідання міського уряду, до  ратуші  не зʼявлявся, справами міста не цікавився.

«Ратуша – місце публічне, де спокій і порядок захованими бути мають» (з луцької міської книги)

Такі дії його колеги з міського уряду розцінювали як величезну зневагу. Відтак поведінка урядника стала предметом судового обговорення. Визнали, що ганебний вчинок сприяє лишень «занепаду і знищенню того міста всього, його королівської милості Луцького».

Відчайдушний провокатор

Так вповні заслужено можна назвати лавника Романа Левковича. У відповідальний для міста момент, чоловік відмовився сплачувати податок до міської скриньки і намовляв те робити усю громаду-поспільство Луцька. Казав, щоб маґістратських вказівок не слухали і ніяких контрибуцій не давали.

«Ґвалтовник публічного спокою» ображав своїх колег-урядників словесно, маючи собі при тих неприємних оповідках у руках гранату (!).

Після закінчення ратушної епопеї, Роман Левкович ходив до свого дому за кордом (коротким мечем), а тоді подався до камʼяниці бурмистра Шимона Злоторовича. Там продовжив ображати чоловіка і викликав його на дуель.

Корди ХV – ХVII століть. З сайту zbroevy-falvarak. com

Як при владі, то можна навіть…

…створити протизаконним чином лише собі одному підвладну частинку міського простору. Доказ тому – вчинок Нестора Йовковича. Він привласнив собі ратушний ґрунт над Стиром, поблизу будинку Андрія Корпилівця. Ба більше – «на тому готовому насипаному ґрунті ратушному» побудував собі солодовню, броварню та винницю. Податки до ратуші чоловік не платив.

Отже, один із урядників маґістрату, способом захоплення міського ґрунту, створив свою власну (приватну) юридику.

***

Наполегливо зауважимо, що Луцьк в особах своїх урядників мав чимало позитивних людей. Вони дбали про благоустрій і лад в місті, змагали до розвитку ремесла й торгівлі, були носіями тої неповторної і, почасти, втраченої міської культури «славетного» Міста Луцького. Добрі вчинки, одначе, оскарженню не підлягали. Відтак заблукали у плині часу й лишилися у памʼяті тих, кого вже давно немає на білому світі.

Підпишіться на «Хроніки Любарта» у Facebook та Вконтакті.