Кінець XV – ХVІ століття був часом інтенсивного розвитку міст, які за великокнязівськими та королівськими грамотами-привілеями отримували право на самоврядування. Тоді формувалась особлива, наділена маґдебургією, громада «славетних» міщан, що  на чолі з міськими урядниками-маґістратом вершила долю свого граду.

Міста, як на те вказував представник французької «Школи анналів» Фернан Бродель, були такими собі електричними трансформаторами, які підвищували напругу, пришвидшували обмін і керували життям людей. Від часу свого виникнення міста являли собою осередки товарного обігу, тут сходилися торговельні шляхи, збиралося мито, відбувались ярмарки і торги. Потужним «трансформатором» й торгівельним осередком у часі ХVІ – першої половини ХVІІ століття на теренах Великого князівства Литовського, а згодом і Речі Посполитої, був Луцьк. Погляньмо, як виглядало наше місто на торговельній мапі Східної Європи того часу.

Як Луцьк у торговельних справах Володимир випередив

Упродовж ХІV століття княжий Володимир поволі втрачав свою першість у торговельній сфері, натомість більшість ґендлярських прерогатив тоді на себе перебрала нова столиця Волинської землі – Луцьк. Цим процесам найперше сприяло вигідне розташування міста на перехресті торгівельних сполучень з Півдня на Захід. То були соляні шляхи, що вели від  узбережжя Чорного моря до  Волині, а звідси – й  до Литви. З іншої сторони функціонував шлях від Кам’янця-Подільського через Констянтинів (Староконстянтинів), яким до Луцька прибували волоські, грецькі, турецькі купці, приїздили і кримські караїми та сурожці – ґандлярі  з італійських чорноморських  осередків.   Разом з тим, ще за часів правління Любарта Ґедиміновича (цілком імовірно, що й раніше), Луцьк володів правом складу для торгівлі з «поганськими краями». 

Любарт Ґедимінович. Картина литовського художника Рімантаса Мацкявічуса. www. vsviti.com.ua

Тобто іноземні купці, прибуваючи до Луцька, повинні були тут продати свої товари без можливості просуватись із крамом далі. Такий же склад, власне,  був і  у Володимирі, але при наявності від південного сходу складу в Лучеську, а з південного заходу – у Львові, княжий град втрачав ту торгівельну спроможність, якою володів  у попередні століття.

Роль Луцька як центру волинської торгівлі зростала упродовж ХV – ХVІІ століть значною мірою завдяки й тому, що литовські купці, які рухались via tartarica (татарська дорога)  від Молдови до Білорусі й Литви, перед Львовом звертали в сторону Луцька. З того шляху користались не лише литовці, а й часто купці з Галича, Тисьмениці, Кам’янця-Подільського, Любліна. Останні, їдучи вказаною дорогою, намагались уникнути львівського права складу, запровадженого для тих торговців, які їхали via tartarica на схід.

Луцьк на мапі французького інженера Гійома Левассера де Боплана, середина ХVІІ століття

Львівське складське право стало важливим чинником, що створив благодатний ґрунт для зміни вектору потоку товарів  з Галичини на Волинь, а зосібна – до Луцька. Купці з «єдвабним східним товаром» їхали через волинські терени  лінією Кам’янець-Подільський → Тернопіль → Зборів → Вишнівець → Крем’янець → Шумськ → Сураж → Остріг → Луцьк, або у напрямку Кам’янець-Подільський → Чорний Острів → Красилів → Констянтинів / Староконстянтинів → Шульжин → Заслав → Остріг → Луцьк. Ще одним важливим торгівельним сполученням, де  Луцьк відігравав не останню роль,  був шлях, яким купці з Любліна вели торгівлю з київськими ґендлярами.

Купецькі каравани люблінських торговців йшли у напрямку Люблін → Володимир → Луцьк → Олика → Жуків → Рівне → Дорогобуж → Корець → Житомир → Київ, або від Луцька до Острога, а потім до Полонного, Романова, Чуднова, Житомира і, врешті – Києва. Крім того, саме за посередництвом Луцька, як центру Волинської землі,  а  з 1566 року – і Волинського воєводства,  купці з польських міст підтримували торгівельні контакти з більшістю міст Великого князівства Литовського, Москви та Центральної України. Участь луцьких купців у цій торгівлі не була пасивною: вони не лише співпрацювали з іноземними торговцями, а й самі були  учасниками  місцевих та чужоземних ярмарків.

Велике значення для розвитку зовнішньої торгівлі Волині загалом та Луцька зокрема відігравала  вигідна локалізація  біля сітки водних артерій:  головної – Західного Бугу з портами в Устилузі і  Коритниці, а  також Стиру, Стоходу, Турії, Луги та Липи, що виконували допоміжні функції у транспортуванні товарів.

 Монархи дарували Луцьку право на монопольне шинкування та безмитну торгівлю

Сприятливими для зростання торгівлі в Луцьку було надання місту маґдебурзького права. Привілеєм великого князя литовського Олександра Яґеллончика від 31 липня 1497 року луцьким міщанам дозволялось тричі на рік  організовувати тижневі ярмарки «для власних потреб».

Олександр Яґеллончик роботи польського художника Яна Матейка. Зображення з Вікіпедії

Днями початку проведення луцьких ярмарків державець затвердив два православних й одне католицьке свята – Вознесіння Господнє (сороковий день після Великодня), святого Михайла (21 листопада) та святої Аґнесси (21 січня). Однак, за привілеєм Сиґізмунда-Авґуста від 29 грудня 1552 року дати ярмарків у Луцьку змінювалися. Відтоді лучани мали приймати у себе гостей-купців на святого Іллі (2 серпня), святого Семена (1 вересня) і свята Трьох королів (6 січня). Тобто дати аж двох ярмарків упродовж півстоліття змінились, що  могло бути пов’язаним  із економічною ситуацією в країні (до прикладу, на ту ж  саму дату припадав ярмарок в іншому місті).

Подовжено і ярмаркову тривалість – якщо у 1497 року Олександр Яґеллончик дарував тижневу торгівлю в місті, то через п’ятдесят п’ять літ Сиґізмунд-Авґуст збільшив термін тривання ярмарків удвічі. Втім, незважаючи на королівське затвердження трьох ярмарків в Луцьку на рік, документи середини ХVІІ століття зафіксували проведення в місті лише одного – осіннього  Святосеменівського ярмарку. Текстом привілею від 31 липня 1497 року луцьким міщанам заборонялось вести будь-які торгівельні операції в часі поза ярмарками. Виняток становили лише ті торговці, які отримали персональний дозвіл від райців. Завше торгувати могли ґандлярі Вільна та Троків, наділені предками князя Олександра вольністю на безперервну торгівлю. Луцьк  отримав право на встановлення власних ваг та мір, кара за порушення яких покладалась на війта.

Купець початку ХVІ століття. Зображення з сайту poznanskiehistorie

Уже згаданий привілей Сиґізмунда-Авґуста від 29 грудня 1552 року надавав луцькій міській громаді, як і міщанам Києва та Вільна, право на безмитну торгівлю. Документ, однак, вказував і на чітку відмінність: лучани повинні були сплачувати соляний та восковий податок, кияни ж від цього обов’язку були звільнені. Одним із важливих прав, отриманих громадою міста була вольність на монопольне шинкування не лише у межах Луцька, а й на відстані півмилі від нього з усіх сторін.  Надання Сиґізмунда-Авґуста  від 1558 року закріплювала за лучанами виключне  право оптової купівлі товарів і в торговців з «українних» міст і в  іноземних купців (право складу).

Привілеєм від  26 лютого 1576 року король Стефан  урівняв  Луцьк «з іншими головними коронними містами»  і забезпечив  міське право на шинкування та монопольну купівлю солі у іноземних купців. За містом залишалась одна повинність – сплата соляного податку. Прибуток міської  скарбнички  забезпечувався поборовим податком: кожен, хто купував підводу або віз солі, повинен був сплатити  до ратуші литовський півґріш. За лучанами закріплювалось право на ремісничу діяльність у цирюльнях, суконниці та солодовні. Водночас іноземним торговцям заборонялось торгувати  солодом. Тож,  луцька міська громада користувалася  правом монопольного шинкування у межах міста. Вільними від сплати податків залишались і м’ясні ятки міста, побудовані лучанами за  власний кошт. Подальші конфірмації на маґдебурзьке право підтверджували попередні привілеї, створюючи безперервну традицію маґдебургії.

Заголовок привілею луцьким міщанам від 29 грудня 1552 року. З документів Литовської метрики, фонди Волинського краєзнавчого музею

Упроваджуючи в містах самоврядування на німецькому праві, центральний (великокнязівський чи  королівський) уряд втілював таким чином задум упорядкувати міські фінанси, які б, згодом, забезпечили можливість більших зборів з міст, або ж допомоги військовим знаряддям. Великі міста, що, завдяки налагодженій торгівлі могли отримувати значний грошовий прибуток, заслуговували особливої уваги державців. У результаті, усі заходи та турботи були винагороджені питомо більшими зборами з тієї чи іншої міської громади до Королівського скарбу.

Кого тільки в тому Луцьку на ярмарку не було…

Чи не найважливіше місце у торгівлі кожного міста відігравали щорічні  ярмарки. За влучною заувагою вже згаданого Фернана Броделя, незліченна  кількість людей, що брала участь в ярмарках, робила кожен із них окремим містом. Справжніми ярмарками були ті, перед учасниками  яких відкривались усі міські брами. Вони періодично ставили свої декорації, а після закінчення свята – зникали з ринкових площ. Через декілька місяців відсутності,  ярмарки виникали знову, тож кожен з них мав свій ритм та календар, відмінні від «сусідів» з найближчих міст.

Пітер Брейгель Старший. Ярмарок у день святого Юрія, 1557 - 1561 роки, www.wikiart.org

Значне й помітне місце  у торгівельному житті  Великого князівства Литовського (а згодом – Речі Посполитої) упродовж ХVІ – першої половини ХVІІ століття займали луцькі ярмарки. Сюди задля ґандлярства прибували торговці з різних міст та країв.

Частими гостями Лучеська були купці з сучасних білоруських міст – Слуцька, Могильова, Мінська, Пінська та ін. Численні візити до луцького ґроду тих торговців  вказують на  їхнє не завжди  вдале ґандлярство у місті. Так, наприклад, 25 вересня 1575 р. до луцького ґроду прийшов пленіпотент (довірена особа) слуцького купця Єсюпи Никоновича Демид Єскович. Позивач жалісливо оповідав на луцького війта Остафія Єловича-Малинського, бо той безпідставно відібрав ладан та перець, привезені фурманом зі Львова спеціально для Никоновича. Стривожений Демид Єскович, який за попередньою домовленістю мав прийняти товари від львівського купця і  передати їх  до рук слуцькому ґендляреві, однак, через війтову самоуправу цього зробити не зміг, просив, аби його свідчення були внесені до замкових книг.

Торговець зерном, ХVІ століття. Зображення з сайту poznanskiehistorie

Часто купці з інших країв через бажання наживи місцевих владців мусили сплачувати значні суми податків. За свідченнями торговців з Могилева – Сафона, Васка, Пантелея, Клишка, Пилипа, Зоцка, Богдана, Уласа, Омеляна, Кузьми Кричовця, Івана, Зенона, Ониска, Федора, Василя, Степана, Левона, Ждана, Яцька, Овсія, Ходка, Михайла, Федора, Артема, Кузьми, Захара та Хинька, які 1592 року приїжджали до Луцька, загальна сума, виплачена ними тутешньому підкоморію Янові Харлинському,  складала більш аніж триста польських злотих. Разом з тим,  з  деяких купців урядник не лише взяв понаднормове мито, а й повідбирав собі частину товару.

У могилівця Андрія Бабки митник забрав п’ятдесят два соболині хутра, п’ять пар опанчів й десять юхтів, – загалом на суму ста п’ятдесяти кіп литовських грошей. Вітебським купцям  Івану Цлоцковичу та Івану Вовку поїздка на луцький ярмарок обійшлась шубою з хутра білки та заячою шкуркою. Случани Остап Романович, Федько, Данило, Василь, Петро Мильник, Марко Железкович, Гнат та Степан Юшковичі, Остап Кривуля, Прохор Тишкович, Овсій, Іван Протопопович, Яцко Василевич, Пилип Онискович, Федко Павлович, Грицко Пинчикевич, Омелян Пончикович, Іван Самотия, Ждан Шибика, Федко Бабич, Денис Кушнір, Остап Одерейкович, Васько Пинкович виплатили Яну Харлинському тисячу кіп литовських грошей. У подібній ситуації були й віленці Іван Зубель, Данило Водовозович і Григорій та Лев Мамоничі, які віддали уряднику триста кіп литовської лічби.

Прикрий випадок, що відбувся із згаданими  купцями, водночас засвідчив присутність на ярмарку в Луцьку наприкінці ХVІ століття більш ніж п’ятдесят ґендлярів з шести міст сучасних Білорусі та Литви. Торгували в Луцьку й представники купецтва з польських теренів. Так, наприклад, через непорозуміння з львівськими купцями на луцькому ярмарку того ж таки 1592 року, до актових книг була внесена заява краківського купця-міщанина Яна Панкарта. Текст заяви свідчив про широке представництво краків’ян у Луцьку.

Польські купці ХVII століття у порту Ґданська. historia.trojmiasto.pl

Міста й краї, звідки на  ярмарки до Лучеська Великого прибували купці,  зафіксовані у скарзі луцької міської громади проти старости Миколая Семашка, внесеної до луцьких земських книг 2 жовтня 1608 року. Того дня лучани жалісливо оповідали  на замкового урядника у справі про стягнення ним  нового незаконного мита з іногородніх та іноземних гостей-ґендлярів, учасників ярмарку в Луцьку – «лвовян и урмян, люблян и купцовъ з розных мѣстъ коронных, из шотовъ, с камєнчан, с купцовъ зъ Яс, мѣста волоского, з мѣста Пинского, з мѣста Могилɛвского, з мѣста Киɛва, з мѣста Острога».

Львів 1625 року на мапі Ґ. Брауна і Ф. Хоґенберґа. Зображення із сайту hisroric-cities.huji.ac.il

Що можна було в Луцькові купити, або «варшавка» відпочиває!

Далеко неповний, проте досить інформативний перелік товарів, що завозились до Луцька в середині ХVІ століття іноземними купцями, вміщений у листі підскарбія Великого князівства Литовського Остафія Воловича  луцьким митникам (1563 рік). Тож, в тому часі заможний лучанин чи мешканець околиці міг собі  придбати  посеред  луцької Ринкової площі ринське вино, ґданське пиво, горілку, перець, імбир, гвоздику, овочі, ґалган, шафран, цукор. Луцькі панночки мали до вибору для пошиття зимових шубок та пальтечок із шкурок лосів, ведмедів, зубрів, оленів, соболів, кун, рисі, лисиць,  вовків, білок, сибірок, росомах. Торгували у Луцьку, як видно з переліку, єдвабними речами й златоглавами (різновидами коштовних тканин), різними видами сукон, оливою, фарбами, залізом, міддю та ін.

Луцькі купці у торговельній системі ВКЛ і Речі Посполитої

Активну роль у тогочасній торгівлі відігравали луцькі купці. Традиційно успішними були представники єврейського збору Луцька. У 1556 році вони отримали королівську грамоту, яка урівнювала луцьких євреїв з луцькими міщанами, звільненими від виплат торгівельних податків. У пошуках прибутків, ґендлярі торгували не лише в рідному Луцьку, а й мандрували до інших міст, де жваво велись торги і ярмарки. Луцький купець Аврам Хамко вів торгівлю воском, а Ілля Гошкович – лоєм. Обидва луцькі євреї-ґандлярі бували частими гостями на ярмарках в Любліні.

Люблін, 1618 рік. Мапа з сайту hisroric-cities.huji.ac.il

Знаним купцем Луцька в середині ХVІ століття був луцький караїм Батко Мисанович. Спеціалізувався представник караїмської громади Луцька на купівлі-прожажу зернових: у вересні 1566 року Мисанович придбав п’ятсот мац жита у   шляхтича Григорія Чаплича-Шпановського, а в лютому 1568 року шафар (торговельний аґент) Мисановича Ілля відмовлявся закуповувати для свого господаря недоброякісне зерно у Яна Монтовта. Як видно, Батко Мисанович користувався послугами власного шафаря вже в середині ХVІ століття, хоча практика наймання на службу цих «посіпак» набула широкого застосування в середині та другій половині наступного ХVІІ  століття.

Разом з караїмами та євреями жваву торгівлю вели і луцькі міщани-русини. Вони, як повноправні громадяни королівського Луцька, в своїх торгівельних операціях широко послуговувались правами та вольностями, дарованими та конфірмованими Луцьку впродовж ХV – ХVІ століть.

Крамниця. Зображення із сайту mirxenia.com

Вправним купцем був луцький війт Іван Борзобагатий-Красенський. Заняття торгівлею й значні прибутки від неї дозволили йому свого часу заволодіти луцьким війтівством. Після отримання війтівського чину (1548), Борзобагатий продовжував активно займатись торгівлею. Так, 5 березня 1555 року документи фіксують визнаний лист луцького війта Івана Борзобагатого-Красенського про умови контракту, укладеного з князем Романом Санґушком, на поставку жита і попелу в Устилуг для сплаву до Ґданська разом з потрібною  для сплаву кількістю ком’яг (торговельних суден).

Борзобагатий вказував, що Санґушко, окрім того, продав йому ще  шістдесят лаштів попелу, а за кожен лашт луцький війт повинен був заплатити по сім польських злотих. Князь Санґушко зобов’язувався жито та попіл доставити в Устилуг. 17 лютого 1561 року до Бориса Івановича Сови, луцького підстарости, із скаргою на війта Луцька Івана Борзобагатого-Красенського звернувся московський купець Василь Позняков. За його словами, Красенський, незважаючи  на безмитний лист з подарунків, везених патріархам і Сінайським монастирям від Івана ІV його затримав і вимагав податку від тих речей. Суперечку намагалися вирішити за посередництвом замкового вижа Василя Григоревича, проте через чотири дні, 21 лютого, до замкового уряду прийшов той самий Позняков, розповівши, що жодного поступу в означеній справі нема.

 У 60-х роках ХVІ століття Іван Борзобагатий входив до числа заможних підприємців, що займалися поташним промислом. На його поташних будах виготовлялись сотні лаштів поташу. Щорічно навантажені бочками з поташем ком’яги пливли по Західному Бугу до Ґданська. Частина прибутків, отриманих від торгівлі продукцією поташного промислу, йшла на оплату оренди лісових масивів. У 1561 році Борзобагатий-Красенський орендував ліси у княгині Беати Острозької, де було виготовлено 200 лаштів поташу. Це забезпечувало війту прибуток в декілька тисяч золотих польських.

Княгиня Беата Острозька продовжувала залишатись партнером підприємця із Луцька і в наступні роки. У 1563 р. він підписав з Острозькою контракти на оренду ділянок лісу під містечками Берездовом та Полонним. Працівники Борзобагатого-Красенського повинні були виготовити не менше 150 лаштів поташу. Княгиня охоче віддавала свої лісові угіддя  Борзобагатому, оскільки бачила в цьому чималу вигоду. За кожен випалений у її лісах лашт поташу їй сплачувалось 4,5 копи і два ґроші литовських грошей. Сума завдатку, яку зобов’язувався сплатити луцький війт, складала 1000 золотих польських. Щоправда власниця лісу повинна  доставити весь поташ із буд до Луцька підводами своїх селян.

Маґістрат і торгівля

Торгівля входила до числа прибуткових занять представників міської влади Луцька в першій половині ХVІІ століття. Луцький бурмистр Самуель Василевич Солтан мав свою крамну кам’яницю «в Ринку» й провадив торгівельні операції з купцями інших міст. Райця, лентвійт й аптекар Ян Гепнер активно займався продажем лікарських трав і щорічно торгував на луцьких ярмарках.

Площа Ринок у Луцьку. Фото Олександра Котиса

 22 січня 1639 року «на ратуші в Луцьку» мала відбутись лічба грошей міського скарбу. Приїхавши до міста в означений термін, луцький війт Андрій Загоровський, побачивши на ратуші лише декількох урядників, обурено наказував вписати до міської книги свою протестацію проти райців. Вони, замість того, аби з’явитись для підрахунку прибутків та витрат з міської скарбниці за попередній 1638 р. «wszyscy roziechali na Jarmark Lwowski, a mianowice ci ktore wybierali podatki y składki, pan Wasili Szyłniewicz, pan Jan Hepner, pan Nester, ci doma bywszy nie zeszły»/ «Всі поїхали на ярмарок до Львова. І ті, що податки й складки вибирали – пан Василь Шилневич, пан Ян Гепнер. А пан Нестер [Йовкович], вдома знаходячись, не прийшов».

Тож траплялось, що урядники надавали перевагу ґендлярству перед виконанням безпосередніх обов’язків у маґістраті. Загалом, заможне купецтво становило значний відсоток урядників міської ради Луцька. Серед них у  складі уряду акти згадують імена райців Яна Соколениці,  Павла Антоновича, Андрія Сезеновича, лавників Самуеля Кириловича,  Максима Соколениці,  збирача подимного податку  Гаврила Вирозуба та ін. Те, наскільки внутрішня торгівля була важливою для Луцька, свідчать постанови відносно організації ярмарків, прийняті за участю міського поспільства й затверджені урядниками маґістрату.  Так,  31 серпня 1639 року маґістрат вирішив, що  кожен купець, який би поставив буду на Ринковій площі Луцька, повинен був не лише знести її упродовж тижня після закриття ярмарку під зарукою ста кіп литовських грошей, а й сплатити податок до міської скриньки. Причому іноземним купцям дозволялось зводити ятки  для торгу за виплату «суми певної» перед домом Шимона Злоторовича.

На другий день ярмаркування 1639 року маґістратські урядники дозволили розширити територію, призначену для торгівлі. Відтоді, окрім Ринкової площі, ятки купців могли розміщуватись на вуличці, що простягалась від  Ринку до Глушця, і проходила  поміж будинками райці Нестора Йовковича. У тому ж часі маґістрат разом з поспільством прийняв ще одну важливу постанову: впродовж ярмаркових заходів лентвійт, бурмистр, райці та лавники,  «для безпеки», мали повсякчас бути готовими чинити гайний (терміново необхідний) суд за найпершим зверненням  до них будь-кого з  купців.

Торговець тканинами. Зображення з Вікіпедії

«Дні понеділка і пʼятниці для торгу місцевого будуть»

Окрім щорічних ярмарків, у Луцьку традиційно проводились щотижневі торги. Тим часом як ярмарки опиралися на експортну та імпортну торгівлю, обмінювали одні предмети торгівлі на інші, збирали продукти домашнього виробництва для вивозу, і,  взамін постачали місцеве купецтво імпортованими предметами чи свійськими виробами з інших країв, –  торги обслуговували потреби місцевого люду, зосібна – малозаможного населення, яке не могло дозволити собі робити харчові й господарські  запаси від ярмарку до ярмарку. Певна річ, вибір товару на торгах був багато бідніший і примітивніший від ярмаркового, однак, запровіантовуючи міську людність, торги служили звичним і, разом з тим,  необхідним  атрибутом міського життя.

Пітер Брейгель Молодший. Ярмарок із виставою, 1562 рік. З колекції Ермітажу

Щотижневі торги в Луцьку відбувалися у  понеділок та п’ятницю. Однак в околицях міста також було чимало охочих до неоподаткованого  торгу, що значною мірою шкодило інтересам міщан. Яскравим свідченням тому була скарга, подана луцьким війтом та міською громадою на князя Матвія Четвертинського і внесена до записів люстрації Луцького замку в 1545 року. За словами лучан, слуги князя з його дозволу-наказу проводили торги на луцькому передмісті, Яровиці, днем раніше, аніж те діялося в Луцьку: у неділю й четвер.

Матвій Четвертинський на скаргу міщан відповідав, що це його піддані, прямуючи з Полісся до Лучеська, на нічліг зупинялися  на Яровиці, а тому і торгували з господарями будинків, у яких ночували.  Решту товару, за словами князя, поліщуки везли до міста і сплачували з нього усі належні податі. Вислухавши аргументи обох сторін, люстратори наказали Матвію Четвертинському припинити торги на Яровиці та зачинити усі ятки і склади. Єдине, що дозволялось князівським підданим, – торгувати збіжжям. У разі порушення ревізорського наказу, оборонцями прав міщан повинні були стати луцький староста та король.

Незмінним місцем торгу в Луцьку була Ринкова площа. Однак, окрім жвавої торгівлі на майдані як центрі значного скупчення людей  часто  виникали конфлікти. Так було  і 25 квітня 1586 р. Повернувшись від міських урядників та усього поспільства, возний Луцького повіту Григорій Красносельський свідчив про виконаний ним огляд збитків, вчинених луцьким міщанам під час нападу на міський ринок  духівником та слугами костелу Святої Трійці. Свідчення тих, хто постраждав від розбійницького нападу посеред луцької  Ринкової площі, дають уявлення  про товари, якими  торгували  в Луцьку другої половини ХVІ століття.

Так,  у  лучанина  Федька п’яні бешкетники відібрали червону юхтову шкірку, за яку бідолаха заплатив сорок литовських грошей, а в  ремісника Лишка Шевця – п’ять пар чоловічих черевиків. Яцьку Сенничому духівник з помічниками вивернули на землю цілу бочку з солоною рибою, втоптавши частину товару в болото, а те, що лишилось неушкодженим, забрали з собою, прихопивши при нагоді, і три дерев’яні коновки. Подібним чином розбійники повелись із крамним товаром Федорової  Скрипичиної, завдавши їй збитків більш ніж на півкопи литовських грошей. У торгівки Єпикової тоді забрали сіль та ночви з грішми. Постраждав того дня і швець Несміян, що мешкав за Глушцем.

Дитячий черевичок з Луцька. Імовірно, ХVІІ століття. Фото з архіву ВКМ

Возному, аби побачити шкоди, завдані йому вікарієм, довелось іти до його оселі. Окрім десяти пар чоловічих черевиків, двох червоних тимців та підшитої куницями шапки, Несміяна позбавили здоров’я – замковий урядник  засвідчив серйозні травми на плечах та хребті торговця-ремісника.

***

Тож, ХVІ – перша половина ХVІІ століття в Луцьку позначилися досить розвинутою та налагодженою торгівлею міжрегіонального та локального значення. Організація торговельної сфери в самоврядному місті регламентувалась великокнязівськими та королівськими привілеями, у яких зазначались міри місцевої ваги, дати проведення й тривалість щорічних ярмарків, врегульовувалися шляхетсько-міщанські конфлікти під час міського ярмаркування. Разом з тим ухвали маґістрату Луцька середини  ХVІІ століття стосувались належного дотримання правил торгівлі в місті, здійснення невідкладного судочинства й присутності на ратуші урядників в дні проведення ярмарку. Призупиненню успішного економічного поступу Луцька «сприяла» Хмельниччина. Проте це вже зовсім інша історія…

Підпишіться на «Хроніки Любарта» у Facebook та Вконтакті.