Нинішня стаття зачепить той темний бік людського життя, про який не прийнято говорити відкрито й відверто. Простежимо відхилення від загальноприйнятих норм людської поведінки, що їх проявляли волиняни триста років тому. 

Йтиметься про один із сексуальних переступів, про які судові книги більше мовчать, ніж говорять. Те, що ми називаємо сьогодні «зоофілією», до ХІХ століття кваліфікувалося у кримінальному і канонічному праві як «содомія»  –  категорія доволі широка, до якої також входили гомосексуальні стосунки і секс у позах, інших ніж «місіонерська».

Альтернативно всі ці стосунки звалися «протиприродними», проте з них усіх зоофілія була найочевиднішою ілюстрацією порушення природного порядку речей. Якщо ж таке траплялося – це наносило передусім моральну шкоду цивілізованому стану суспільства.

Поширення справ про зоофілію і посилення відповідальності за цей переступ у XVII–ХVIII столітті потребує пояснення. Сексологи пов’язують зоофілію зі сексуальною фрустрацією, особливо поширеною серед жовнірів. Пастухи, які також упродовж тривалого часу могли бути позбавлені жіночої уваги, завжди мали під рукою худобу. Як випливає зі свідчень, вони часто практикували зоофілію з дитинства, це була звична частина їхнього життя.

Далі на прикладі досить промовистих оповідей про зоофілію, зафіксованих у міських судових книгах за ХVІІІ століття волинського міста Ковеля, розглядатиметься специфіка подібних справ.

Похітливий жовнір ґвалтував і дівчину і корову

Більшість актових записів стосуються дрібних конфліктів, скажімо, через неповернуті борги. Однак влітку 1753 року місто Ковель лихоманило протягом двох місяців через інші обставини. Жовнір Миколай Яблоновський, який перебував на постої в Ковелі, протягом одного дня і ночі 5 липня спромігся здійняти у спокійному місті небувалий галас.

Пригода розпочалася з того, що він посеред білого дня у ратушній «ізбі», де розташовувався обоз, напав на дівчину на ім’я Ганнушка Паршива, яку «підклав під себе ґвалтом». Як засвідчено було в скарзі, Ганнушка здійняла крик, благала нападника залишити її в спокої, називала його «отцем, паном, добродієм» та посилалася на своє сирітство, на що жовнір, назвавши дівчину «каналією», затулив їй шапкою рота.

Жовніри XVIII століття, художник Ян Матейко. Зображення з Вікіпедії

Попри присутність на той час на місці події інших чоловіків, на допомогу жертві прийшла лише одна жінка, Пелагія Мартинова Сидоровичова, яка відтягла жовніра від Ганнушки зі словами: «Що ти, пане, робиш, ніколи у нас такого не бувало, хай і цього разу Бог боронить!» Жовнір почав бити обох жінок, проте їм вдалося утекти до шинку, де їх прихистила єврейка-шинкарка.

Один зі свідків, Станіслав Бобровський, попри свою бездіяльність під час описаної події, наступного дня розповів, що жовнір спочатку намагався вмовити жінок добровільно пристати на його пропозицію, обіцяючи за це все, чого вони забажають, хоч пиво, хоч «водку». Але жінки відмовлялися, тож жовнір здійняв ґвалт і розпочав бійку, продовжуючи її і в шинку, так що дісталося і Пелагеї, і шинкарці. Лише тоді, коли єврей-шинкар пригрозив поскаржитися до замку, жовнір трохи вгамувався, хоча й продовжував лаятися і «скреготіти зубами».

Однак далі ситуація була обтяжена обставинами, що суттєво порушували звичне життя міста та наносили шкоду не лише його спокою, а й «моральній чистоті». У подальшій історії велику роль відіграють емоції учасників: кожен свідок підкреслює і в деталях розповідає про свій емоційний стан та переживання з приводу побаченого інших учасників події. Поведінка жовніра описується як вкрай агресивна: після погрози постраждалих звернутися зі скаргою до замку нападник, за словами Пелагеї, лаявся і «скреготів зубами», а, за свідченням Станіслава Бобровського, після невдалої спроби зґвалтування і бійки він розлютився ще більше, причому перебував у такому стані від полудня аж до вечора.

Головними емоціями постраждалих були переляк і жах. Наприклад, свідок Станіслав Бобровський розповідав, що, спостерігаючи лють Миколая Яблоновського, відчув страх перед ним і навіть смертельну небезпеку, джерелом якої той був. Отож свідок вирішив за краще сховатися якнайдалі та знайшов прихисток на ніч у кухні за ратушею. Усі подальші події він описує з великою кількістю дрібних деталей, які укладаються в таку розповідь.

Станіслав Яблоновський серед ночі прокинувся від тупотіння під вікнами, а виглянувши, побачив, що то жовнір порпається біля корови, яку потому загнав до кухні. Свідок на цей час сховався під лавою, передчуваючи недобре. Коли жовнір пішов, Станіслав побіг до «людей депутатських» і закликав їх прилучитися до нього, однак не здатен був чітко пояснити причину переполоху. Корову тим часом з кухні випустили, тому жовнір, повернувшись, довго заганяв нещасну тварину назад. За подальшими його діями спостерігали вже троє свідків, що сиділи під столом.

Справа Миколи Яблоновського виявилася довготривалою. Звинувачений у злочині на допитах поводився зухвало і провини своєї визнавати не збирався. Незважаючи на наявність свідків нападу на дівчину, жовнір вперто продовжував стверджувати, що він лише просив її дати йому води.

Що ж до звинувачення у «бестіальному гріху», то Яблоновський наполегливо твердив, що корову він загнав до кухні, бо був п’яний і хотів помститися євреєві (якому, очевидно, належала корова), відбивши корові роги. Схоже, що такого перебігу подій у суді не очікували. Як демонструють подібні справи, за звинуваченням одразу йшло зізнання пійманого на гарячому зоофіла. Розгляд справи тимчасово призупинили і слухання поновили аж за два тижні.

Ситуація на той момент склалася таким чином: звинувачений вперто заперечував свою провину, а серед трьох свідків лише один користувався повною довірою, іншими ж були жінка та єврей (попередньо згадувані депутати під час процесу чомусь не фігурували). На наступному допиті жовнір вперто наполягав на своїй версії, яка радикально розходилася з версією свідків. За цих умов незрозуміло, чому судді так і не наважилися вдатися до тортур, як це робили у непевних випадках у справах про чари. Натомість жовніра продовжували викликати на допити, де він притримувався попередньо обраної стратегії.

Зрештою, суд прийняв за остаточні слова одного зі свідків, підтверджені присягою, що і стало підставою для ретельно обґрунтованого звинувачення Миколая Яблоновського.

Судили жовніра відповідно до норм міської маґдебургії, описаної у книжці Бартоломія Ґроїцького «Артикули права Маґдебурзького».

Титульний лист книги Бартоломія Ґроїцького

Зоофілія згадувалася у правовому приписі поруч з іншим протиприродним злочином – гомосексуальними зв’язками («хлоп з хлопом»). Покаранням за них була страта на вогнищі «без будь-якого милосердя й ласки», бо, як зазначалося, тяжкий гріх має каратися з відповідною жорстокістю.

Тож вердикт у справі Миколая Яблоновського передбачав смертну кару через спалення під шибеницею разом із забрудненою твариною. Перед спаленням Миколаю мали відтяти голову.

З тваринами любився «ще за шведів»

Ковельські судові книги засвідчують, що згаданий випадок не був поодиноким. Протягом ХVІІІ століття зафіксовано ще дві справи про зоофілію. Перша відбулася у 1717 року, коли інший жовнір був звинувачений міщанами у протиприродному зв’язку з худобою. Другий випадок стався у 1755 року, де звинувачення стосувалися вже пастуха з села Туличів (нині Турійського району), що важливо – також людини в селі чужої, вихідця з Литви. Як бачимо, звинуваченими в усіх трьох справах виявилися представники цілком традиційних для таких випадків категорій: жовнірів і пастухів. У всіх трьох випадках спрацювали механізми соціального контролю: громада (міська чи сільська) відреагувала на порушення і внесла скаргу з вимогою покарати правопорушника.

Як у випадку 1717 року, так і у справі 1755 року (на відміну від 1753 року), звинувачені у «бестіальному гріху» визнали свою провину й оповіли історію свого падіння – попередній досвід сексуальних стосунків з тваринами.

Найлаконічнішою є справа жовніра Ларіона Старовського 1717 року, де для звинувачення не знадобилося свідчень багатьох очевидців. Достатньо було лише одного свідка, який розповів, що вночі, коли він стеріг худобу в обозі, тварини несподівано почали метатися. Він двічі пробував їх заспокоїти, аж поки не виявив жовніра, який твердив, що не може знайти виходу, однак не міг пояснити мети свого перебування. Удень же з’ясувалося, що хтось прив’язав одну з корів до драбини, яка, намагаючись звільнитися, задушилась.

Зі скаргою звернулися до підстарости, а той передав справу до суду. Попри відсутність конкретних деталей події, а також очевидців сексуального зв’язку з твариною, жовнір одразу опинився під підозрою. Своєї провини він не заперечував, виправдовуючись цілком стандартним станом сп’яніння, яке до уваги не взяли. Підсудний визнав існування попередніх сексуальних стосунків із тваринами, які трапилися ще в часі Північної війни, як казали «за шведів», коли йому довелося переховуватися серед худоби. Однак на виправдання не зважили.

Похід шведів теренами Речі Посполитої. Художник Юзеф Брандт. Зображення з Вікіпедії

Невдалий експеримент пастуха, або Пес любові не схотів

Справа 1755 року пастуха Якуба Литвинника з села Туличів різниться від попередніх. Скарга туличівської громади починається зі згадки про попереднє оскарження Якуба в «гріху бестіальному» під час його служби пастухом у якомусь селі в Литві, що належало домініканському монастирю. Його справа розглядалася монастирським судом і, схоже, наслідком стало його вигнання з села. Тож пастух був «рецидивістом» і судді знали про це від самого початку, тому на допиті й виникло питання про його попередні гріховні зв’язки.

Якщо у справі 1717 року фіксується лише коротка згадка про попередні «гріхи» звинуваченого, то у справі Якуба протокол рясніє акуратно пронумерованими подробицями. Під час свідчень з’ясувалося, що Якуб «мав справу» з тваринами задовго до інциденту в Литві. Родом він був з Туличева, де ще дитиною у віці 7–9 років отримав свій перший сексуальний досвід зі свиньми, яких пас.

Наступною твариною, з якою ще в Туличеві «експерементував» Якуб, була корова, а вже наступні два «гріхи» трапилися під час служби у литовських домініканів. Тоді до колекції додалася ще й кобила, а от під час спроби стосунків з коровою Якуба застала дружина Леська Кушніренка, яка і поскаржилася ченцям. Після того обвинувачений повернувся до Туличева, де за певний час вдався до попередніх розваг.

Наступними об’єктами експерименту стали вівця і собака, проте остання виявила спротив і покусала Якуба. Восьма спроба сексуального зв’язку з твариною (кобилою), стала для Якуба фатальною, його піймала на гарячому дружина господаря.

Справи про зоофілію в Ковелі в усіх трьох випадках завершилися спаленням злочинців.

***

За матеріалами статті Катерини Диси «Прихована частина айсбергу: «Гріх бестіальний» у Ковелі ХVІІІ ст. у контексті історії сексуальності» // Повсякдення ранньомодерної України. Історичні студії в 2-х томах. – Т. 1: Практики, казуси та девіації повсякдення.

---

Підпишіться на «Хроніки Любарта» у Facebook та Вконтакті.