«Нічого не змінилося!» Саме такою нерідко буває реакція сучасників, які стикаються з історичними фактами. Ми і справді можемо віднайди багато схожих тенденцій у минулому.

Людська натура, хоча й здатна виявляти себе по-новому залежно від життєвих обставин епохи, все ж має і певні незмінні атрибути. В цій розвідці розкажемо про те, як поводилися луцькі чиновники-урядовці 400 років тому, чим грішили, чи брали хабарі, як займалися рейдерством і лобіюванням власних інтересів.

Луцький маґістрат і його моральність

Кінець ХV – початок ХVІ століть став часом активізації урбанізаційного процесу у Великому князівстві Литовському. Він призвів до утворення якісно нових територіальних осередків, наділених правом на самоврядування. А також змінив політико-правовий статус міст, які вже були нанесені на просторову мапу князівства. 

Великокнязівським чи королівським привілеєм мешканці міста переводились із права, нормами якого вони досі послуговувались (волинське, руське), на маґдебурзьке. Привілей на маґдебургію Луцьку від 31 липня 1497 року окреслив силует справді європейського, маґдебурзького «міста Луцького».  Головне нововведення: виокремлення з-під замкової юрисдикції питомо міської території. Нова влада – самоврядний Луцький маґістрат. 

То був орган самоуправлінської громади повноправних міщан-«майдеборчиків», що складався із двох палат – лави та ради. Перша із них, очолювана війтом, мала у власній компетенції здебільшого судову сферу життя міста, складалася із чотирьох–семи лавників. Друга, під керівництвом старшого з райців, опікувалася цивільно-адміністративними справами Луцька. Вона налічувала чотирьох урядників, кожен із яких певний період виконував обов’язки бурмистра – очільника ради.

Європейська ратуша, де відбувалися засідання маґістрату

За нормами права, описаними знавцем й упорядником норм маґдебургії Бартоломієм Ґроїцьким «Порядок судів і справ міських права маґдебурзького в Короні Польській», якими послуговувалися самоврядні громади міст, вершителі суду над міщанами, урядники маґістратів, мали  володіти низкою учтивих чеснот та якостей. З-поміж них – страх перед Богом, правдивість, мудрість, мужність, неквапливість, відсутність гніву-ненависті, приязнь. Цікаво, що й у ХVII столітті застережливо ставилися до хабарництва. У книжці правника зазначалося, що «дари сліплять очі мудрого чоловіка, шкоду чинячи справедливості людській».

Титульна сторінка книги Бартоломія Ґроїцького

За влучною заувагою відомого французького історика Фернана Броделя, «не існувало міст без влади, яка водночас і захищала, і примушувала, хоч би яка була форма такої влади, хоч би яка соціальна  група її втілювала». Людським уособленням тієї міської влади-маґістрату були його урядники – лентвійт, лавники, райці, бурмистри, канцеляристи-писарі. Складаючи присягу на уряд, вони обіцяли «Богу всемогутньому та найяснішому пану Королеві Польському, а також усьому поспільству міста того бути вірним і справедливість кожному – так багатому, як і бідному, сусідам і гостям чинити і множити, а несправедливість нищити…».

Текст присяги райців

Одначе, як свідчать джерела, не всі урядники й не завше дотримувались морально-поведінкових чеснот, задекларованих ними у присязі, урочисто виголошеної «на ратуші». Часто особисті потреби брали верх над обов’язками перед містом. З того виходили позови та протестації, які, за посередництвом міського чи ґродського писарів, за проханням поводів (скривджених позивачів), «знаходили прихисток» на аркушах офіційної документації ратуші чи ґроду. 

Рейдерське захоплення землі: жадібний урядник Нестор Йовкович

У міській війтівсько-лавничій книзі Луцького маґістрату в липні 1638 року зафіксована скарга райці Василя Шилневича на райцю й луцького міщанина Нестора Йовковича. Причиною скарги на урядника було привласнення ним ратушного ґрунту, розміщеного над Стиром, поблизу будинку Андрія Корпилівця. Скориставшись службовим, урядник Нестор «на тому готовому насипаному ґрунті ратушному» побудував власну солодовню, броварню та винницю. 

Ба більше – розігнав міщан, які там мешкали й сплачували чинш (різновид податку) та контрибуції до міської скарбниці! 

Податки на ратушу Йовкович відмовлявся сплачувати, що значною мірою применшувало належний маґістратській скарбничці прибуток. Та навіть на цьому кривди, чинені райцею, не вичерпувались. Він, скориставшись відсутністю одного із своїх сусідів, а разом з тим і позивача  Василя Шилневича, посягнув на його ґрунт, «працею власною і коштом насипаний». 

Міщани ХVI століття. Зображення із сайту historic-cities.huji.ac.il

Розкопав у глибину на два лікті, а в довжину аж до самого Стиру і возив собі землю, завдавши тим шкоди позивачу на сто злотих. Завадити злочину намагалась дружина Шилневича, просячи, аби кривдник припинив забирати ґрунт. Йовкович, обізвавши жінку «образливими словами», відповів: «якщо би вам земля потрібна була, за Стиром собі братимете».

Отже, один із урядників маґістрату, способом захоплення міського ґрунту, створив свою власну (приватну) юридику. Як показав час, скарги на Йовковича не досягли бажаного результату, оскільки через два роки, у травні 1640 року, в одному із міських документів Нестор Йовкович зафіксований як «райця і міщанин луцький, представник власної юридики». 

Практика створення юридик представниками міського патриціату була характерною не тільки для Луцька. Так, власну юридику в Києві й у дещо леґітимніший спосіб – купівлею й шляхом застави, наприкінці ХVІ століття створив київський міщанин, а згодом, через набуття значних земельних маєтностей шляхтич Василь Ходика-Креницький.

Власна торговельна ятка понад усе

Персонажем, який відверто не претендував на звання благочестивого міщанина-урядника, видається Ян Гепнер. Уродженець польського Любліна, він, будучи вправним гендлярем, час од часу навідувався до волинських теренів. Якось тут і зостався, одружився. А що був чоловіком ученим, то став тутешнім урядником. 

Люблін у 1617 році, bip.lublin.eu

15 червня 1638 року міський писар Ян Томкович вніс до війтівських книг лист заруки (зобов’язання) дідичного (спадкового) війта й королівського дворянина Андрія Загоровського проти Яна Гепнера у справі тогочасного старого райці Шимона Злоторовича. Як видно із тексту документа, у 1637 року, в часі Святосеменівського ярмарку (1–14 вересня), позваний (відповідач) побудував власну торговельну буду навпроти будинку позивача. Пройшов майже рік, а Гепнерова ятка, не використовуючись за призначенням, залишалась на місці. Тому війт і видав свій лист, відповідно до якого Ян Гепнер упродовж трьох днів повинен був зруйнувати буду. В разі непослуху, війт зобов’язував його сплатити тисячу гривень.

Задля ознайомлення Яна Гепнера із листом заруки до його домівки, розташованої на ґрунті «під міською юрисдикцією»,  з уряду були відіслані лавники Самуель Кирилович та Максим Соколениця. Влаштувавши своїм колегам не надто радісний прийом, райця прочитав лист і відповів: «я про те не дбаю і буди не зруйную…, бо його милість пан війт хоч і є владцем, але до уряду міського не належить, а бурмистри належать». 
Чоловік у тому часі виконував обов’язки бурмистра, тож свої дії несправедливими аж ніяк не вважав.

«Як довідаєшся, що Тобі не належить, то згинеш марно»: нечесний аптекар Гепнер

Аркуші міської книги Луцька зафіксували Яна Гепнера не лише в статусі райці, бурмистра й лентвійта. Декілька записів свідчать про достатньо активні позиції міщанина як луцького купця й  аптекаря, до якого за цілющими травами їхали як із околиць, так і з достатньо віддалених теренів.

Підтвердженням тому був судовий процес, започаткований в луцькій ратуші наприкінці жовтня 1638 року. Тоді до війта Андрія Загоровського, райці Шимона Злоторовича та лавника Романа Левоновича звернувся шляхетний Флоріан Вуєвич – слуга червоноґродської старостини Марини Даниловичевої. 

Зі слів повода стає зрозумілим рівень шахрайства та махінацій, які собі дозволяв Гепнер, торгуючи ліками. Незадовго до звернення в маґістрат, повод приїжджав до Луцька, за дорученням своєї пані для купівлі «різного коріння за потребою». Усе необхідне шляхтич Вуєвич придбав в луцького райці-аптекаря відповідно до його ваг за суму, яку запросив Гепнер. 

Лікар і аптекар. Ілюстрація із "Книги Життя", Флоренція, 1508

Сплачені за ліки кошти викликали підозру й сумніви у червоноґродської старостини. Тож бажаючи відновити справедливість, Марина Даниловичова відправила до Луцька вже двох своїх слуг: разом з Вуєвичем поїхав Федір Кулин. У місті вони знайшли інших аптекарів, за допомогою яких і з’ясували «несправедливість ваги» Яна Гепнера. Прийшовши до кам’яниці райці, червоноґродські гості не застали господаря вдома. Пані Гепнерова як добра дружина заперечувала чоловікові шахрайства, і навіть заручилась підтримкою аптекаря Петра Моримушича та аптекарчика (учня) пана Йонасового, що свідчили на користь Гепнерів. 

Аби остаточно переконати позивачів не йти до суду, жінка пропонувала їм «кільканадцять злотих». Однак ця пропозиція ані Флоріана Вуєвича ані Федора Кулина не зацікавила і промовиста скарга з’явилася у міських актах.

Скандальна і, водночас, курйозна подія, що зумовила чергову скаргу проти Яна Гепнера сталася наприкінці серпня 1639 року, коли все місто ретельно готувалось до початку осіннього Святосеменівського ярмарку, доводячи до ладу свій крам та ятки. Задля збагачення ратушної скарбниці того літа торговельну буду посеред Ринку по сусідству з будинком  бурмистра Шимона Злоторовича звів і маґістрат. 

Однак отримати жаданий прибуток від оренди ятки міським урядникам так і не вдалось: за наказом лентвійта-райці Яна Гепнера його слуги розібрали  буду і зробили це в обурливий, але досить таки оригінальний  спосіб.  До початку ярмарку залишалось менше двох днів, тому лучани не полишали приготувань ні в день ні в ночі. Саме ця обставина врешті й стала вирішальною на судовому слуханні справи в ратуші 31 серпня 1639 року, бо очевидців  неприємної й ганебної оказії виявилось чимало. 

Перший з них – Андрій Трубач. Склавши присягу на правдиве свідчення, розповів, що пізно вночі почув якийсь галас на Ринку. Вийшовши з власної комори, він побачив перед собою двох озброєних аптекарчиків – слуг  і учнів луцького аптекаря-райці Яна Гепнера. Вони вправно й відкрито, просто на очах у чоловіка носили дерево з буди через Вірменську вулицю до Стиру. Шокований і здивований відвертим нахабством чоловік запитував  аптекарчиків: навіщо ті шкоди  чинять. Відповіді він не дочекався, побачивши натомість «самого пана Гепнера в білій кучмі з голим кордом, який за ними йшов».

Цінним для розуміння трагізму, і,  водночас, курйозу ситуації  були свідчення Гната Шевчика. За його словами, аптекарчики не просто не зважали на людей, що на власні очі бачили, як ті руйнують  ратушну буду, а ще й привітались із ними: «двоє  з них, повз нас дерево носячи до води, доброго вечора нам побажали». 

Врешті зупинити свавілля урядника спробував сторож єврейської крамниці Дмитро. Та хлопці-слуги, упившись Гепнеровим вином, мало зважали на зауваження чоловіка. Поважний  пан лентвійт, красномовно порадив бідоласі не втручатись у чужу справу: «чоловіче, як довідаєшся про те, що тобі не належить, то згинеш марно».

 «Мене, яко вшетечницю і лотриню, ґвалтом до в’язниці чомусь запроторили»: скарги міщан проти дій маґістрату

З позовами до ґродського суду приходили як проти урядників зокрема, так і проти маґістрату загалом. 16 серпня 1616 року до замку в пошуках справедливості звернувся шляхетний пан Ян Андріяшевич. Виступаючи в ролі представника міщанина Андрія Мурадиновича, позивач жалісливо скаржився на весь Луцький маґістрат в особах лентвійта Олександра Бендермана, бурмистра Яна Матвієвича, райців Труша Матюшича і Симона Золотаревича та лавників Романа Трушевича, Яцька Федоровича, Григорія Володькевича, Івахна Стецкевича і Яна Загайки, а також міського писаря Івана Половковича, звинувачуючи уряд у неправомірних діях стосовно згаданого Мурадиновича й забороні вступити у володіння його покійного батька Федора. 

Засідання маґістрату, archives.gov.ua

Обвинувачуючи міських урядників, пан Андріяшевич обурювався контингентом свідків, яких ратушний суд заслуховував перед прийняттям остаточного рішення. За словами позивача, маґістрат особливо не переймався правовою обізнаністю та моральними якостями свідків, бо «Іван Богомаз, свідок на той час, напившись горілки, свідчив… Роман Блажнин від розуму відходить і п’яницею великим є. Іван Сезеньвіку поважного, має більше, аніж сімдесят літ». Найстарішому ж свідку-лучанину в тій справі, як вказував Ян Адріяшевич, було «літ більше за сто» (!). Подібні люди, на переконання шляхетного пана, не могли правдиво свідчити і адекватно сприймати реальність.

Ще одним прикладом скарги, поданої до  суду проти міського маґістрату Луцька було звернення до замкової влади міщанки-вірменки Васюти Михитарової 17 серпня 1616 року. Жінка, прийшовши до ґроду, просила вписати до актових книг свою протестацію проти маґістрату в особах лентвійта Олександра Бендермана, бурмистра Яна Матвієвича, райців Труша Матюшича і Семена (Симона) Золотаревича та лавників Романа Трушевича й Івана Стецькевича.

Причиною звернення луцької вірменки до ґроду бувнічим не обґрунтований арешт за наказом урядників: «вони, в часі відсутності чоловіка мого вдома, не дбаючи про право посполите й вини в нім описані, спокій сусідський, наслали ґвалтом слуг своїх міських на дім мій вільний в пору обідню. Ті слуги мене,білоголову спокійну, нікому нічого не винну, не даючи мені позову, але як яку вшетечницю і лотриню,  ґвалтом з дому вирвавши, до ратуші забрали й до в’язниці посадили». У ратушній в’язниці жінка змушена була просидіти цілий день, а визволитись з полону пані Васюті вдалось лише пізнього вечора. Прагнучи дізнатись причину свого безправного ув’язнення й покарати кривдників, луцька вірменка просила замкових канцеляристів вписати її протестацію до актів ґроду.

Тож у Луцьку, як і в багатьох інших містах Великого князівства Литовського, а після 1569 року – новопосталої Речі Посполитої, міські урядники поряд із виконанням безпосередніх обов’язків «на ратуші», як пересічні люди, якими керували особистісні мотиви та бажання примножити власні прибутки, часто вдавались до не завжди леґітимних дій та справедливих рішень. 

Водночас, ця розвідка ніяким чином не мала на меті дискредитувати «людей влади» у місті в очах сучасного читача. Насичена міська історія «маґдебурзького» Луцька, без усякого сумніву, серед урядників знала й чимало позитивних персонажів, наділених владою. 

Вони залагоджували конфлікти поміж міщанами, дбали про міський спокій та добробут, справедливо розпоряджались коштами міської скарбової скриньки. Однак добрі вчинки не потребували записів до судових книг, а залишалися лише у вдячній пам’яті тих, кого вже давно немає серед живих.

Підпишіться на «Хроніки Любарта» у Facebook та Вконтакті.