Коли ми відвідуємо закордонні екскурсії у європейських містах, або дивимося цікаві популярні відеопрограми з історії, наприклад, виробництва BBC (часто їх вважають еталоном), то дізнаємося про дуже важливий уклад міст, який став базою для економічного розвитку – цехи ремісників. Спочатку розрізнені майстри стали об’єднуватися у більші майстерні, лобіювали інтереси своєї професії. З різних причин в історії Луцька та інших волинських міст не завжди акцентується увага на «цеховій історії». Проте наявність цехів зі своїми уставами, гербами і традиціями це безпосередня можливість зрозуміти європейський контекст міської історії. Ця стаття – про луцькі цехи.

Важливим періодом історії Великого князівства Литовського, до складу якого входив Луцьк, було ХVІ століття – час радикальних змін у соціально-побутовому та державному устрої країни. Чимало міст та містечок ВКЛ змістом великокнязівських листів та привілеїв отримували право маґдебургії – вольність на самоврядування, самостійне управління життям граду. Саме за  часів середньовіччя і ранньомодерного часу привілеї створювали правове підґрунтя, що  давало початок міському життю, а також регламентували права й обов’язки мешканців міст. Водночас, ці значущі документи сприяли  узаконенню й викристалізації особливої міської громади, яка жила та діяла за принципами корпоративності, певної невіддільності особи від колективу.

«А біля ратуші ятки ремісничі хай будуть…»

Важливою частиноюмагдебурзького міста були ремісники (artifex, mechanicus, opifex – лат.), об’єднані цеховим правом, які не лише забезпечували містам побутові зручності, майструючи свої вироби-шедеври, а й брали безпосередню участь у творенні самобутньої міської культури.

Сприятливими для ґенези цехового ремесла у ХVІ столітті був активний розвиток ринку та суспільний поділ праці на сільські та міські заняття, що вели за собою концентрацію продукції та боротьбу за сфер збуту. Саме такий стан речей став однією із причин появи якісно нових корпорацій-братств – цехів.

Маґдебурзьке право Луцьку дарував великий князь литовський Олександр Яґеллончик. Своїм листом-привілеєм від 31 липня 1498 року він перевів лучан із волинського на німецьке (тевтонське) право, встановивши порядок обрання і сферу діяльності міських урядників. Монарх проголосив вольність лучан на будівництво ратуші. Біля неї, за традицією, повинні були розміститись ремісничі будинки-майстерні.

Олександр Яґеллончик. Художник Ян Матейко, 1890-ті роки. Зображення з Вікіпедії

Водночас, утвердження норм маґдебургії передбачало перехід певної частини до підпорядкування новоутвореного самоуправлінського органу – маґістрату. Серед  категорій міського населення, що переводились у  сферу впливу урядників, були і ремісники.

У середині ХVІ століття в Луцьку працювали ковалі, кравці, кушніри, слюсарі, сокольники, різники, аптекарі, риболови, шевці, мулярі, пивовари, золотарі, полотнярі, кухарі. Відтак можна думати про  помітно значний розвиток ремесла у місті. На 1577 рік тут працював 201 ремісник. У той же час, до прикладу, в Холмі було 140 майстрів, а ревізія (опис) Берестя 1566 року свідчила про 133-х ремісників у місті.

Якою ж була структура цехів і правила внутрішнього співжиття?

Міщани луцькії цеху кравецького і кушнірського

Однією із ремісничих корпорацій Луцька у згаданий період був кравецько-кушнірський цех. Ще на початку ХVІ століття дві групи ремісників фігурували окремо. Подібний стан речей засвідчила  і люстрація Луцького замку 1552 року.

Об’єднаними в єдиний цех кравців та кушнірів зафіксував «Привілей міщанам луцьким цеху кравецького і кушнірського на підтвердження їм деяких  вольностей  та обрання з-посеред них  цехмістра в часі чуми у місті Луцькому» від 1 червня 1564 року. Тож, ймовірно, уніфіковану спільноту ремісники обидвох професій створили поміж 1552 та 1564 роками.

Привілей міщанам луцьким цеху кравецького і кушнірського на підтвердження їм деяких  вольностей  та обрання з-посеред них  цехмістра в часі чуми у місті Луцькому. Сторінка з Литовської метрики

Королівське підтвердження привілею не лише закріплювало за  ремісниками раніше надані права та вольності, а й містило статут кравецько-кушнірського цеху. На основі тексту привілею, а, відповідно, – і статуту, можна простежити принципи організації, правила діяльності, порядок судочинства, цехові традиції та обрядовість міської кравецько-кушнірської корпорації.   

Найперше, король, «для порядку правного» повторно дарував міщанам-кравцям та кушнірам право вільного вибору цехмістра, одним із основних обов’язків якого було здійснення внутрішнього цехового судочинства. Передбачався і вкрай неприємний варіант непослуху когось із ремісничої братії цехмістрові. У прикрих випадках братчик, що «противився цехмістру і ухвалі цеховій, відмовлявся до цехмістра прийти, коли він скаже і слухатися не хотів», карався братською виною. Це означало, що чоловік сплачував до цехової скриньки грошовий штраф. Знаково, що у здійснення цехового правосуддя не мав права втручатися жоден з луцьких урядів – ні замковий старостинський ні міський маґістратський.

У випадках конкуренції міг втрутитися сам король. Окрім кравців та кушнірів  на цеховому праві під міською юрисдикцією, аналогічною справою  займались і ремісники, що жили у князівських, панських та духовних землях, тобто – на юридиках. Їхня діяльність завдавала шкоди братчикам-ремісникам маґістратського підпорядкування. Тому Сиґізмунд ІІ Авґуст своєю грамотою наказував кожному із позацеховиків  ходити до цеху, слухатись розпоряджень та вказівок цехмістра, а також платити спільно із міською цеховою братією «плат звиклий».

Робота у цеху кравців у XVI столітті. Малюнок з книги Das Ständebuch 1568 року, видану у Фракфурті-на-Майні

Насправді, позацехові кравці та кушніри – партачі (indoctus – лат.) відомі своєю непокорою цехмістру ремісників на міському праві в Луцьку і раніше. Так, у 1509 році луцькі кравці зверталися зі скаргою до короля Сиґізмунда І Старого з проханням змусити платити податкові збори панських, зем’янських, князівських і духовних кравців та кушнірів. Вони, займаючись ремеслом, не чинили послуху старшому майстру кравецького цеху і не сплачували разом із міськими цеховиками належних податків.

У цій спірній ситуації Сиґізмунд І Старий 24 липня того ж таки 1509 року надіслав лист до тодішнього луцького старости Костянтина Івановича Острозького, адресуючи документ йому та наступникам, «хто и потім від нас буде Лучеськ тримати». Державець звертав увагу замкового урядника на скаргу ремісників і наказував князю Острозькому, аби той тримав справу під контролем. Однак, незважаючи на королівську пересторогу, партачі, як засвідчив кравецько-кушнірський статут 1564 року, навіть через півстоліття, все ж, існували.  

Головний цеховий документ визначав обов’язки тих ремісників, що переселялись з околиць до «міста Луцького», і прагнули займатись там кравецтвом чи кушнірством. Найперше вони повинні були прийти до цехмістра і повідомити, що займаються  ремеслом, а потім, якби й надалі залишались жити в місті – мали давати до цехової скриньки «за звичаєм стародавнім» три копи литовських грошей. Лише після цього ремісник, що засвідчив свою присутність і діяльність в Луцьку перед цехмістром, отримував право «на торзі в місті Луцькому вільно для роботи і для потреб купувати шкіри кіз та баранів», тобто забезпечувати себе необхідною для праці сировиною. Приймати новоприхідців  до цехового ремесла мав право лише цехмістр зі старшою братією, тобто старшими майстрами. Порушення цього правила каралось «братською виною» – сплатою грошового штрафу.

Робота в кравецькому цеху. Зображення з сайту medievalists.net

Статут визначав час та порядок зборів ремісників. Кожного кварталу вони повинні були ходити до цехмістра та складати до цехової скриньки-скарбнички по півгроша. Зазвичай про необхідність зустрічі реміснича  братія  повідомлялись ціхою – цеховою емблемою – і збиралась у світлиці цеху, яка була місцем здійснення більшості цехових ритуалів – таким собі ремісничим сакрально-ритуальним центром.    

Від посвяти до смерти: життєпис братчика-ремісника

Важливою частиною життя ремісників були обряди та звичаї соціалізації, тобто фактичного входження нового індивіда до цехової корпорації на принципах рівності. Неповноправними членами цехової громади були учні, здебільшого хлопчики та юнаки – сини  майстрів, що навчались  у своєму цеху, як правило, в батьків. Після закінчення ремісничих студій, новий підмайстер деякий час все ж не вважався повністю рівноправним з іншими підмайстрами. Він ставав «робєнцем», «молодцем», і, упродовж визначеного періоду працював у свого майстра за певну плату.

Так було і в луцькому кравецько-кушнірському цеху. У статуті сказано: «Учень кожен, кравчик і кушнірчик, вивчившись, мав ремесло робити у майстра, який йому до вподоби, упродовж двох років». Учню, який успішно відпрацював у свого вчителя-містра зазначений термін, дозволялось залишитись майстром у рідному цеху. За це він сплачував до скриньки три копи литовських грошей. Після названих дій майстер ще не вважався повністю повноправним членом ремісничого колективу. Він мав відбути повинності, серед яких – молодчество. «Молодший брат» стежив за порядком у цеху, збереженістю майна корпорації тощо. Кравчики та кушнірчики як молодша братія повинні були стерегти цеховий склад за принципом: «у рік по два рази: один у  сьому суботу, а другий – на Різдво». 

Траплялись випадки непослуху цехмістру і з боку молодих майстрів.  У таких ситуаціях цехмістр зі старшою братією позбавляли непокірного ремісника права працювати в цеху.

Ножиці - типове зображення на емблемах (ціхах) кравецьких цехів. Зображення з Вікіпедії

Важливою, хоча й сумною сторінкою історії кожного ремісничого цеху була смерть одного із членів ремісничого соціуму. Закінчення земного шляху майстра, а також будь-кого з його сім’ї розглядалася братчиками як подія, що безпосередньо стосувалась усього колективу: «А якщо коли брат цеховий помре, усі повинні тіло його провадити. Хто би не прийшов, такого виною братською карати».

1564 рік позначився для Луцька часом вирування в місті страшної хвороби – чуми (pestis –лат., morowe powietrze, dzuma, mor – пол., моровоɛ повѣтрɛɛ – староукр.). Саме atra mors (чорна смерть), як її називали сучасники, стала причиною повторного підтвердження прав та вольностей кравецько-кушнірській цеховій братії Лучеська Сиґізмундом ІІ Авґустом. Хвороба забрала життя усієї сім’ї Федка Пашковича, який тоді був головним майстром ремісничої корпорації кравців та кушнірів.  У такій ситуації король на прохання цеховиків і попереднього ухвалення  кандидатури нового цехмістра перед урядниками луцького маґістрату дозволив затвердити новим братським очільником Матиса Іриновича Кравця. Водночас Сиґізмунд ІІ Авґуст залишав за кравецько-кушнірською братією право дострокового вибору іншого цехмістра, якщо новообраний поводився би неналежним чином.      

Узаконення цехмістра або до чого зобов’язувала присяга?

Міська традиція річпосполитівського простору передбачала виголошення присяги-юраменту новообраними цехмістрами. Вочевидь, такий ритуал був характерним і для Луцька. Тому можна припускати, що й Матис Іринович під час леґітимації статусу старшого над цеховою братією промовляв урочисту клятву «в Ринку».

Відомий дослідник і перекладач маґдебурзького права з латини Бартоломій Ґроїцький у своїй книзі «Porządek sądow i spraw miejskich prawa magdeburskiego w Koronie Polskiej» («Порядок судів та справ міських права маґдебурзького в Короні Польській») у середині ХVІ століття подав текст присяги новообраних цехмістрів: «Ми, N.N., присягаємо Богу всемогутньому і пану [королю] нашому, панам райцям і всьому поспільству того міста, що хочемо вірно і справедливо управляти нашим цехом, ремесло наше справно виконувати та інших майстрів цеху нашого у їхній роботі пильно і вірно стерегти, щоб усім посполитим, так бідному як і заможному однаково побожно виконувалось і продавалось; ніякою новою уставою нікого не обтяжувати, перелюб карати, сварки попереджати та інші виступи й збитки забороняти. Панам райцям слухняними бути і вдень і вночі, у всіх потребах, що на користь міста були б, а про непокірне непокаране їм розповідати. Що ж нам від Речі Посполитої буде доручено, уважно про те радитись і виконувати, що урядники ухвалили.

Тож нам, Боже, допомагай!».

Книга Ґроїцького «Porządek sądow i spraw miejskich prawa magdeburskiego w Koronie Polskiej» («Порядок судів та справ міських права маґдебурзького в Короні Польській»)

Новий цехмістр у Луцьку тримав у своїх руках керівництво цеховими справами один рік. Такою ж була доля і Матиса Іриновича. У податковому реєстрі 1566 року він уже не іменувався цехмістром, а фігурував звичайним кравцем. Означений документ зафіксував низку ймень луцьких кравців та кушнірів. Серед них: Степан Кушнір, Пацко Михалкович, Гаврило Половкович, Павло Несміян, Миско Митюшич, Шимко Янович, Мойсейко Кушнір, Терешко Торокан, Мисина, кравчик, Молявка та інші.

Загалом, за даними королівського податкового реєстру 1566 року, коли  Луцьк став центром новоутвореного Волинського воєводства, у місті працювали, і, очевидно, входили до складу цеху 29 кушнірів та 11 кравців. Документ є яскравим свідченням того, що цехові ремісники не обходились лише одним кравецтвом чи кушнірством. Дехто, як, для прикладу, кушнір Павло Несміян та кравець Сенко Дмитрович, варили мед та пиво. Тобто чоловіки займались ще й броварництвом. Більшість із братчиків-ремісників брали активну участь у міських торгах та ярмарках, займались городництвом.

Таким чином, луцькі міщани-ремісники, які належали до кравецько-кушнірської корпорації, діяли і керувалися цеховим статутом – документом, що не лише підтверджував право цеху на існування, а й регулював роботу майстрів, їхню взаємодію з цехмістром та учнями, визначав підпорядкування маґістрату та випадки взаємодії із замковим урядом, порядок обрання цехмістра, його обов’язки та причини дострокового переобрання.

Реконструкція персонального складу кравецько-кушнірського цеху свідчить про його питомо українську приналежність за етнічною ознакою. Ця високопрофесійна реміснича братія, без перебільшення, складала основну частину міського соціуму і була творцем самобутньої міської культури Лучеська як  «міста столечного» Волинської землі.

Підпишіться на «Хроніки Любарта» у Facebook та Вконтакті.