У жовтні 2015 року депутати Луцької міської ради прийняли рішення «Про впровадження шанобливого звернення у місті Луцьку». Вже сама назва чого варта. У документі йдеться про те, що працівники виконавчих органів міської ради, депутатів міської ради, членів виконавчого комітету, керівників окремих комунальних підприємств, установ та організацій міста у службовому спілкуванні повинні вживати слова «пан» та «пані» перед іменем чи прізвищем особи. У преамбулі рішення автор посилається на історичні лінгвістичні трансформації і пише, що такі звертання ігнорувалися в радянський період.

Якщо розглянути зріз історичних періодів, то кожному будуть притаманні свої форми звертання, мовні кліше, загальновживані назви. Навіть радянський час з його «товаришами» і «трудящими» має свій невід’ємний колорит. Ми розглянемо, як змінювалися з часом типові мовні звертання в Луцьку, що означали конкретні епітети в юридичній і побутовій сферах, як змінювалася назва Луцька тощо. Як історія творила слово.

Милістю Божою пани литовські і волинські

Якщо ми хочемо безпосередньо дізнатися особливості мови у найдавніші часи, то найпершим джерелом є масив старих документів  Великого князівства Литовського. Справа в тому, що якихось писемних джерел, окрім літописів, з раніших століть, є дуже мало. А збірники документів литовської доби є у достатній кількості, аби на їхньому прикладі простежити типові особливості.

Коли ми дивимося на ті найстаріші документи, то зустрічаємо одну цікаву деталь: іноді люди пояснювали запис на папір своєї справи тим, що людська усна пам’ять є поганою, а тому краще все закарбувати на письмі. Дуже яскраво це виглядає у тексті 1432 року, коли польський король Владислав ІІ Ягайло надавав Луцьку магдебурзьке право. Сучасною мовою у тексті йшлося: «Оскільки людській природі властиво нічого тривало не втримувати в пам’яті, виникає необхідність вчинки людей занотовувати на письмі, щоб вони не зникли з плином часу».

Щодо самого Луцька, то в різних документах воно неодмінно було «господарское место». Це означало його приналежність до великого князя, які себе титулували «господарями». Історик Ярослав Ісаєвич пише про підстави вважати, що титул «господар» виник спочатку у канцелярії галицько-волинських князів, від яких він був успадкований королем Казимиром. З королівської галицької канцелярії, можливо, через Волинь цей варіант титулу проник до канцелярій Великого князівства Литовського. І вже згодом, припускає історик, у скороченій формі «государь» термін проник у Московію. Ще одна назва, вживана не для юридичного позначення – «великий Луцьк».

Привілей короля Стефана Баторія на підтвердження двох привілеїв Великого князя Литовського Олександра щодо переведення Луцька з руського (волинського) права на магдебурзьке, заснування у місті війтівства і підтвердження міщанам усіх попередніх привілеїв та вольностей. 1576 р., 22 жовтня. ЦДІАК України, ф. 220, оп. 1, спр. 61. Мова латинська

Принадна особливість – кожен лист, звертання, прохання, скарга починалися звертанням до божественного. Проте такий «привілей» давався лише королям, князям та найвищим церковникам. Наприклад, у фундушевому записі 1322 року на користь церкви Івана Богослова в Луцьку читаємо: «Олександр, милістю Божою, великий князь Литовський, Руський, Жомойтіський…». Подібні формулювання зберігалися аж до кінця Речі Посполитої наприкінці XVIII століття. Дуже довга традиція! Цікаво, що менші стани різних службовців і багатих людей не використовували таких формулювань, проте все одно зберігали милість. В багатьох документах читаємо таке: «своєю милістю Такий-то зробив…».

Досить часто, хоча не завжди, не минала божественного і дрібна шляхта. Наприклад, у документі 1472 року, де волинський зем’янин Волчко Хрінницький записує свою землю зятю і дочці у тимчасове користування, читаємо: «Во ім’я святої єдиносущної і нероздільної Трійці, амінь. Я пан Волчко Хрінницький…». Правда, всі ці правила не були строгими.

У цій цитаті є характерне слово «пан». Якщо ми захочемо знайти історичні підстави використання цього способу величання для рішення Луцької міської ради 2015 року, то треба було б окреме дослідження, але з певністю можемо сказати, що волиняни величалися панами щонайменше уже з 1400-х років. У грамоті великого князя Литовського Свидригайла, де він підтверджував надані раніше фундуші великим князем Любартом та князем Романом Мстиславичем, вкінці документу ішлося про те, що даний документ писаний в Луцьку і свідками при цьому були пан Немира, староста луцький, пан Федорко Малинський, пан Сурин, писар та інші. Вкінці – печатка.

Печатка Свидригайла, 1420-ті роки. Зображення з Вікіпедії

В документах знаходимо і гендерний момент: жінок називали «пані». Аналогічно, як державні міста і маєтки називалися господарськими, тобто належними до Великого князівства Литовського, державні зем’янии також називалися так: «зем’янин господарський пан Тихно Іванович Хомяк з панею Петровою Хомяковою».

Латинь, Волинь, Литва: nostra civitate Luceoria

Литовський період нашої historiae привабливий і використанням латинської мови. Якщо в руському варіанті великий князь був господарем, або господарем і дідичем, то в латиномовних документах є відповідник «dominus et haeres». Натомість сам титул великого князя Литовського писався трохи інакше. Alexander, Dei gratia magnus dux Lituaniae, Russiae, Samogitiae означає Олександр, милістю Божою великий князь Литовський, Руський, Жемантійський.

Що ж до самого Луцька, то і для князів литовсько-руських і для королів польських це було «наше місто». Ми можемо бачити це, наприклад, і в пізнішому XVII столітті, коли король Сигізмунд ІІІ давав дозвіл луцьким євреям на продовження будівництва синагоги. Із зазначенням усіх вказаних вище титулів, величань і зворотів, у тексті писалося «євреям з нашого Луцька…».

Якщо вернутися у XV століття і латинську мову, то у грамоті великого князя Олександра на маґдебурзьке право для Луцька, бачимо гарне формулювання civitate nostra Łuczko. Це і є наше місто Луцьк. Проте назва цього чудового міста латинською мовою була інакшою. Історія із затвердженням латиномовної назви Луцька сягає в минуле католицької луцької єпархії. Спочатку вона називалася Lucensis Episcopatus. Проте така назва вносила неясність і плутання з італійським єпископством провінції Лукка, яке також було Lucensis. Тому на Флорентійському соборі у 1439 році назву луцького єпископства змінили на Luceoriensis Episcopatus, а назву Луцька — на Luceoria.

Титулкка видання Felix Luceoria (Щасливий Луцьк), випущеного з нагоди інгресу Андрія Ґембицького на посаду луцького католицького єпископа

А це приклад з латиномовного документу, де йдеться про магістрат міста Луцька - magistratus ciuilis Luceoriens[is]:

Випис із міських книг Луцька. З архіву Оксани Штанько

У попередньому розділі статті ішлося про тривогу давнього автора, що відомості в усній формі можуть забутися, тому треба їх записати. В латиномовних документах це передається однією фразою, яку бачимо, наприклад, у тому ж тексті надання Луцьку магдебурзького права. Ad perpetuam rei memoriam, що українською мовою можемо передати шевченковим «на незабудь» (у Тараса Шевченка є коротенький вірш з назвою «На незабудь Штернбергові»). Можна трохи пофантазувати і перенести це на сучасність: «Во ім’я Отця і Сина і святого Духа, амінь. На незабудь. N N, милістю Божою Президент України, Вінницької, Волинської etc і всіх областей українських, Криму, розпоряджається…». І сотні мемів у соцмережах :) .

Песій син місця його королівської милості Луцького

Після Люблінської унії, тобто утворення Речі Посполитої, змінився адміністративний розподіл, юридичні норми, а відповідно, і статус міст. На Волині з’явилося поняття королівського міста, тобто державного. Це означало, що місто підпорядковується королю, який звідти отримує податки. На Волині таких міст було 3: Володимир, Луцьк та Крем’янець. Змінилося і формулювання, яке було чинним аж до кінця XVIII століття.  Якщо раніше Луцьк був господарським містом, то з 1560-х це місто його королівської милості. Трапляється і інша форма зі спадком литовських часів: «місце його королівської милості Луцьке».  

Багато звертань, назв, термінів не мали чіткого поділу між часами Великого князівства Литовського і Речі Посполитої. Принципово нова відмінність – поява польської мови в офіційній державній документації.  Тут уже зустрічаємо miasto jego krolewskiey mosci Łuck. А на прикладі державного службовця з документу 1640 року Луцької ґродської книги: Ian Staniszewsky, klucznik Łucky, sekretarz jego krolewskiey mosci.

Дуже часто загальноприйняті титулатури і вирази писалися скорочено. Цікаво подивитися, як це виглядало в реалі на документах. Нижче – фотокопія справи з Луцького ґродскього суду 1616 року. У верхній частині аркуша читаємо: «Dzialo sie w ratuszu Jego K M Luczkiego». Діялося в ратуші міста його королівської милості Луцького. Нижче дата – року Божого тисяча шістсот шістнадцятого місяця серпня п’ятого дня. Гарно!

Випис із міських книг Луцька, 1616 рік. З архіву Оксани Штанько

Інколи в документах старопольською чи староукраїнською мовами підписи робилися латинською. Ще одна фотокопія давнього документу XVII століття ілюструє, як себе підписав луцький писар Іван Половкович: Joanes Polowkowicz iurati notarius Liuceoriiensis. Дві зайві «і» в слові Luceoriensis вказують, що знання латини не завжди були строгі.

Випис із міських книг Луцька, 1616 рік. З архіву Оксани Штанько

Якщо Луцьк, замок і державні особи мали лише королівську милість, то люди між собою дуже часто використовували милість на означення своїх приятелів, чи родичів. Як зазначає історик Оксана Штанько, форми звертань до рідних людей у тогочасних листах дуже промовисті: «милостивий мій родителю», «милостива мені матінко-добродійко», «наймилостивіший мій отче», «сердешний брате-благодійнику», «мій великомилостивий пане-куме», «любий мій пане-зятю», «наймиліша мені пані-дружино».

У наш час в офіційно-діловій мові не прийнято використовувати епітети, та в давнину це було юридично обґрунтованим. Як пише дослідниця Наталія Яковенко, первинно вживані у юридичній площині терміни отримували в подальшому побутового забарвлення.

А при том были и тому свідоми тыє люде добрыи, 1510 рік

Одна з найважливіших характеристик людей того часу – це «люди добрі», або «люди злі», які мали цілий ряд відтінків і значень. В документах і в побутовому мовленні часто поряд з іменем і прізвищем було присутнє «чоловік добрий». У різних випадках є розширені формулювання: «чоловік добрий, віри гідний» і «чоловік добрий, нікому ні в чому не винен». Мовний конструкт використовувався для підкреслення правоти й безневинності у тій чи іншій судовій справі. До людей добрих належали також спокійні, статечні, цнотливі, почтиві.

Ты, дей, скурвый сыну Баране, потварцо, злодею! 1585 рік

Зустрічаємо цілий ряд означень з негативним відтінком: своєвольний, розпусний, нецнотливий. Усі ці категорії були «людьми злими». Своє становище у суспільній уяві займав «чоловік подойзренний». Такі люди були заплямовані звинуваченнями у якомусь негідному вчинку. Не обов’язково факт причетності до негідного вчинку мав бути доведеним. Достатньо було самої підозри. Як пише Яковенко, власники корчми автоматично ставали «подойзренними», бо навіть саме слово корчемник асоціювалося з розпустою, пиятикою, чимось недобрим.

Поряд з цими давніми слівцями натрапляємо і на нецнотливу волинську лайку. Окрім курв, великою образою було порівняння з собакою, яка асоціювалася з чимось диявольським. Нецнотливий песій син, малпа, лотр, такий-овакий матки син, вшетечник, кат, франт… І що цікаво, писарі луцького (і інших міст) ґродського суду, не турбуючись за почтивість документу, псячим порядком сміливо вписували ці слівця, нотуючи для нас автентичність давньої мови. А ще, з лихої своєвольності, інколи писарі робили непристойні малюнки на полях документів, приправляючи їх колоритною лайкою. Про це є окрема серія матеріалів на «Хроніках Любарта».

Пташечка з підписом «поцілуй в сраку». ЦДІАК України, ф. 25, оп. 1, спр. 288, арк. 184 зв.

Сьогоднішні адміністративні органи управління – це зазвичай символи відсталості, «совковості», корупційності, бюрократії. В будь-якому випадку, вони асоціюються з чимось негативним. Проте раніше було не так. У документах XVIII століття дуже часто можна натрапити на формулювання «шляхетний магістрат». Хоча міське населення було нижчим станом, ніж шляхта, і ближче до кінця XVIII століття його самоуправління занепадало, все ж міська «шляхетність» означала певні «добрі» чесноти. Самих міщан також називали шляхетними, якщо вони не були запідозрені у негідних справах.

У 1788 році двох шляхетних міщан з королівського міста Луцька Павла Дасткевича і Криштофа Медецького делегували на сеймові засідання до Варшави, де вони взяли активну участь у процесі прийняття Конституції 3 травня.

Честь имѣю покорнѣйше просить Ваше Высокоблагородіе

Зовсім іншого спрямування мають звертання часів ХІХ століття. Російська імперія, до якої відійшла Волинь після Третього поділу, спочатку не дуже втручалася в місцевий судовий і адміністративний устрій, проте з 1830-х років ситуація стала змінюватися. У вжиток входили й типові імперські мовні кліше. Хоча шляхетність і милість, а також розмаїтість відтінкових значень різних термінів була втрачена, але певна піднесеність, урочистість у російських формулюваннях збереглася. Основний спосіб збереження – всюдисущість використання «честь имею». Також у мові того часу було багато інших приємних і милих деталей. Колориту додавала так звана петровська орфографія, яку реформували на початку ХХ століття.

Треба сказати, що читати документи тих часів – велике задоволення. Мова, особливо звертання, дуже колоритні й барвисті. Чого варта тільки фраза «Предлагаю Вамъ, Милостивый Государь, озаботится устраненіемъ указаннаго выше антисанитарнаго состоянія …» у зверненні волинського губернатора до міського голови. Сьогодні такі формулювання виглядали б насмішкою, а тоді були цілком звичним і серйозним звертанням. «Честь имѣю доложить Вашему Превосходительству…», «О послѣдующемъ распоряженіи Вашего Превосходительства покорнѣйше прошу почтить меня увѣдомленіемъ», якщо зверталися до вищого за посадою. Коли міський голова запрошував на засідання чи обговорення якогось питання, то використовував форму «Имѣю честь просить Ваше Высокоблагородіе пожаловать въ помѣщеніе Городской Управы».

Примітно, що міська управа, чи дума, звертаючись до лучан в оголошеннях, анонсах, звітах тощо також писала, що має честь доповісти, розповісти, повідомити. Ось знаттєлюбна цитата щодо регулювання автомобільного руху в Луцьку на початку ХХ століття.

У 1896 році інженер-технік Роман Кравец та київський купець Микола Фальберг написали дуже цікавий лист у Луцьку міську думу. У ньому вони пропонували влаштувати в Луцьку водогін на концесійних умовах. Інженер та купець просили розглянути це питання на засіданні думи і зазначили, що можуть доправити свої особисті персони в Луцьк, якщо дума цього забажає. Свій лист вони завершили милою фразою: «Въ ожиданіи благопріятнаго извѣстія пребываемъ съ истиннымъ почтеніемъ».

Луцьк на зламі ХІХ-ХХ століть мав розмаїтий набір міських розваг. Діяли балагани і театри, мешканців розважали заїжджі цирки. Періодично влаштовувалися міські гуляння в публічному саду з військовим оркестром, запускали фейєрверки, дивилися перегони на іподромі, а взимку поряд заливали каток. З’являлися перші покази «живих картин», починалася ера кіно, тоді ще німого.

Вивіска з дореволюційним написанням на вулиці імператора Миколи ІІ (Лесі Українки зараз) на початку ХХ століття. Фото з архіву Віктора Літевчука

Та особливі святкування влаштовували до річниць. На початку ХХ століття Луцьк разом зі всією Російською імперією пережив дві такі: століття війни 1812 року (тоді її називали «Отечественная война») та, головніше, 300-ліття правління Дому Романових. У день святкування цієї дати Луцька міська дума провела надзвичайне засідання і послала телеграму волинському губернатору дуже показового змісту. У ній ми бачимо не просто спосіб величання російського монарха у мові, а й на письмі, адже зазвичай використовували прописні літери.

«Чрезвычайное Собраніе Луцкой Городской Думы, вознеся горячіе молитвы къ Богу о здравіи и благоденствіи МОНАРХА и ЕГО ЦАРСКОЙ СЕМЬИ, проситъ Ваше Превосходительство повергнуть къ стопамъ ЕГО ВЕЛИЧЕСТВА свои вѣрноподданническія чувства и готовность положить животъ свой за честь Великой Россіи и Ея горячо любимаго ИМПЕРАТОРА».

Від студентів фільософії до товаришів: мова ХХ століття

Будь-яка мова, окрім розвитку в собі, відчуває великі впливи інших мов. В тих же документах нашої історії у староукраїнських та старопольських письмах бачимо вкраплення латинських висловів. Менше можна бачити і присутність польських слів у латиномовних текстах. Взаємні впливи також добре видно і на прикладі української в різних історичних регіонах, особливо протягом усього ХХ століття, яке стало бурхливим віком розвитку, змін, урбанізації, досягнень та воєн.

Коли у 1919 році вільна пожежна дружина Луцька відзначала свій ювілей, то начальник надіслав прохання до Луцького повітового коменданта.

«З огляду нато, що 29 цього Травня улаштовується в мійському скверу гулянка з приводу урочистости закладання в тот день Луцькоі Вільної Пожарноі Дружіни, - прохаю Пана Коменданта дозволити у часі гулянки пускати феерверкови ракети».

Більше російського впливу видно на цьому прикладі з 1918 року: «Луцька Мійська Управа просить п. Начальника І-го району Луцькоі мійськоі Міліціі об,явити Гінді Піпкі, що її прохане зоставлено без задоволення, позаяк його заява не відповідае дійсності, а також вручити надсилаемое при цьому ізвіщеніе».

Гроші Луцької мійської управи 1919 року

У наших новинних стрічках ми вряди-годи бачимо поширені картинки з барвистою українською мовою початку ХХ століття. У 1920-х роках у Луцьку виходила ціла купа періодичних видань, частина з яких була українською мовою. Наприклад, тижневик української національної думки «Українська громада», засновником і видавцем якого був сенатор Михайло Черкавський. У номері за 12 червня 1927 року бачимо гарне оголошення.

«Ожениться укінчений студент фільософії, 28 літ, з власничкою більшої кількости землі, пристойною, лагідної вдачі; пішле її на курс крою і допоможе своїм грошем і знанням в піднесенню господарства. Посередництву радий. Серйозні і вичерпуючі зголошення, можливо з фотографією, слати під адресою…»

А це з газети «Громада» за 8 травня 1924 року: «У 1923 році вивіз з України перевищав 10 разів ввіз. Чиє добро вивозили? А хто заплату брав? А кажуть, що можна жити спілкою… Правда – можна, але тим, що собі рівні, бо коли в спілці є один дущий то завсігди инших оббере».

У 1940-х роках в документах і листуваннях знову більше стає української мови. В цей час простежується польський вплив. «Прошу вашого розпорядження на ремонт водотягу по вул. Лисенко 11, а саме чістка раковіни та підтяжка креплення рур», «Прошу прислати монтера до поправки пливака в клозетовому бачку».

Радянська мова, на думку соціологів, як і мова будь-яких тоталітарних суспільств, відігравала важливе значення в житті СРСР. Вживається термін «ритуалізована мова», який означає введення конкретних стилістичних, лексичних, ритмічних правил і термінів, які допомагають висловлювання зробити «правильними» для конкретної ідеології. Радянський текст з його повсюдними товаришами, ворогами, колгоспниками, дружбою народів, сільробами, коопспілками, соціалістичними змаганнями, ордена Леніна заводами упізнається з перших рядків. Щодо української мови у її радянському варіанті, то це була спрощена, збіднена, штучно наближена до російської мова.

Витяг з газети «Радянська Волинь» за 8 квітня 1955 року

Далі ще можна багато говорити. Виникає цілий ряд нюансів у зв’язку з ужитком в українській мові іншомовних сучасних слів і термінологій, їхнє використання у ЗМІ, академічному середовищі, побуті. В цій темі є ще один аспект. Ми бачили, що протягом історії Луцьк, окрім великокнязівських і королівських титулатур, мав різні назви і написання, залежно від мови і конкретної епохи: Луцко, Luceoria тощо. Про це поговоримо окремо.

В будь-якому разі бачимо, який цікавий історичний контекст може мати слово і мова загалом.

Підпишіться на «Хроніки Любарта» у Facebook та Вконтакті.