У квітні 2016 року Луцьк відвідала цікава делегація. З Польщі приїхали караїми, більшість яких до війни мали тут родичів. Фактично, їх можна вважати позалуцькими караїмами, адже свого часу їхні предки були змушені покинути місто через важкі обставини війни та радянський порядок, який починав панувати на Волині у той час.

Караїми підготували фотодокументальну виставку та прочитали кілька лекцій, а також провели спільну з лучанами екскурсію караїмською частиною міста. Луцькими вулицями пройшлися нащадки деяких луцьких караїмських сімей. Серед них – і онука караїмського газзана (священика) луцької громади 1930-х років Маріоля Абкович, яка нині очолює Товариство караїмів Польщі. Ми поспілкувалися з нею про різну долю караїмських нащадків Луцька, про їхнє сучасне життя та про тонкі питання караїмської історії.

Останній газзан Польщі: Тракай-Луцьк-Вроцлав

Маріоля Абкович народилася у 1962 році у Вроцлаві. Саме туди занесла доля її батька Богуслава Абковича, який 10 років прожив у Луцьку. Власне, багато караїмів з Луцька опинилося саме в цьому польському місті. І саме там провів другу половину свого життя її дідусь, луцький газзан 1930-х років і взагалі останній газзан Польщі Рафаїл Абкович.

-Пані Маріолю, розкажіть про походження вашого дідуся.

-Він був внуком газзана Ананіаша Абковича, який працював 30 років газзаном у Тракаї. Його сини отримали хорошу освіту. Мій же дідусь був сином наймолодшого сина Ананіуша. Другий син Ананіаша Рафаїл був лікарем-генералом в армії Російської імперії. Саме він допоміг моєму дідусеві піти військовою дорогою. Дідусь у 1915 році закінчив офіцерське училище і пішов на Першу світову війну офіцером. У 1919 році він повернувся у Тракай і став допомагати налагоджувати караїмське життя, допомагав газзану.

Група троцький караїмів на фоні кенаси у 1864 році. По центру - Ананіаш Абкович. Фото з журналу Awazymyz

У караїмів є правило, що газанами можуть бути тільки одружені чоловіки. Мій дідусь одружився з Наталією – дочкою одного зі своїх учителів Богуслава Фірковича. З нею він прожив чудове життя, у них було 4 сини й донька. Саме у той час, коли родина жила в Луцьку, дочка Анна померла, її поховали на караїмському кладовищі.

-А як родина опинилася в Луцьку?

-У 1921 році дідуся покликали до польської армії. Згодом він став працювати в різних управліннях магістрату, викладав караїмську мову та релігію. І так він прожив до 1929 року. Був такий момент в історії віленської караїмської громади, що вона хотіла вибрати його газзаном. Але віленська громада не мала статусу окремої ґміни, тому вибрати його священиком туди було неможливо. У 1927 році гахамом (духовним головою) караїмів Речі Посполитої вибрали Сераю Шапшала, і він став організовувати життя караїмських громад держави. Тоді мого дідуся призначили газзаном до Луцька. Родина сюди переїхала на 10 років. Зі збережених документів видно, що це призначення було проблематичним, бо луцька громада була дуже маленькою. А в дідуся на той час уже було 5 дітей. Вони переїхали з Тракаю, де у них була земля, у Луцьк, де треба було віддавати дітей до школи і де в громади не було стільки грошей, щоб утримувати родину газзана.

Рафал Абкович у Луцьку. Фото з архіву Маріолі Абкович

У Луцьку дідусь Рафал Абкович викладав караїмську релігію, але не мову. Бо він знав тракайський діалект караїмської мови, а тут побутував луцько-галицький.

Рафал Абкович біля луцької кенаси. Фото Тадуеша Ковальського

-Ваш дідусь Рафал Абкович покинув Луцьк у 1938 році, отже, причиною була не війна?

-Через різні сімейні проблеми віленського газзана Шапшал вирішив, що дідусь переїде у Вільнюс і буде працювати газаном там. А віленський газзан Йозеф Лобанос переїхав до Луцька, проте працював тут не більш як рік, оскільки почалася війна і він виїхав.

-Тобто в часи війни родина жила у Вільнюсі. А як опинилася в Польщі?

-На початку 1945 року мій батько і його молодший брат записалися у польську армію. Так сталося, що кордон пересунувся і вони обоє залишилися у Польщі, а частина родини – у Вільнюсі, який відійшов до СРСР. Потім решта також переїхали у Польщу і всі разом стали жити у Вроцлаві. Це було одним із місць, де поселялися караїми в сорокових. Це не було просто, бо ми не дуже знаємо, як було коли прийшла Красна Армія. За спогадами молодшого сина дідуся, той вертався побитим звідкись. А потім НКВД переслідувала його у нічних жахах до кінця життя. Дідусь дуже боявся і навіть близьким караїмам у Вільнюсі на казав, що збирається переїхати до Польщі. Вони знали, від чого вони втікають. Але ніколи в житті дідусь і слова на цю тему не сказав.

-Що робив Рафал Абкович у Вроцлаві?

-Він підробляв бухгалтером, а також почав організовувати релігійне життя. Це було можливо до 1949 року, коли все релігійне життя у Польщі зупинилося. З’явившись у Вроцлаві, дідусь отримав велику квартиру, де раніше жили караїми, площею 160 квадратних метрів. Частину квартири згодом вдалося зареєструвати як караїмську кенасу (церкву, – ХЛ), яка діяла до 1988 року і була єдиною кенасою післявоєнної Польщі. Кожної суботи там відбувалися молебні, приходили караїми. Поступово старі караїми помирали, громада у Вроцлаві стала дуже маленькою. Вже на старості відстань між спальнею дідуся і туалетом стала завеликою, тож аби йому в останні роки було легше жити, ми вирішили змінити квартиру. Ті члени громади, які жили у Вроцлаві, на релігійні свята зустрічалися в нашій квартирі і після смерті дідуся. Тільки один його син – мій батько – одружився з караїмкою.

Богуслав і Наталія Абковичі у Луцьку. Фото з архіву Маріолі Абкович

-Чи припинилося релігійне життя караїмів у Польщі зі смертю дідуся?

-Повноцінного релігійного життя немає, бо громада стала дуже нечисленною. Але караїмський священик тільки організатор життя, кожен чоловік у своєму домі організовує, а якщо немає чоловіків, то доводиться це робити жінкам. Ми інколи залишаємося вдома, читаємо молитву, їздимо у Варшаву, на літні свята буваємо у Тракаї.

-Яка кількість караїмів зараз живе у Польщі й Україні?

-Ми вважаємо, що в Польщі це біля 100-120 чоловік. Більшість із них це караїми по батьковій і материній лініях. В Україні караїмів приблизно 180 чоловік залишилося. Але не всі з них є членами караїмських організацій.

-Крім родини Абковичів, з Луцька довелося поїхати ще чималій частині громади. Яка доля луцьких караїмів?

-Переїхали у Вроцлав майже всі у 1945 році. Кілька людей було вивезено на роботи в Німеччину.  Тут залишилося кілька чоловік. Як це було, описано у статті Анни Дубінської «Garść danych o Karaimach z Łucka» у часописі Awazymyz.

-Скільки у Польщі живе караїмів, яких можна вважати вихідцями з Луцька?

-Тих, які народилися в Луцьку, вже немає у Вроцлаві. Влітку цього року поховали останнього на ім’я Назім. Проте в Ополі ще живуть Марек і Стеля, уже старенькі, які колись народилися в Луцьку. Нащадки довоєнних Новицьких є з нами. Мати Анджея Моравця, який також з нами приїхав до Луцька, була тут народжена. Брат Йосифа Ешвовича живе у Вільнюсі.

Караїмські діти у Луцьку перед Другою світовою війною. Фото з архіву Маріолі Абкович

Гебреї і караїми: стосунки, Фіркович і нацисти

-Як нацисти ставилися до караїмів?

-Ще в 1936 році після прийняття Нюрнберзьких расових законів караїми, які після Першої світової війни опинилися у Берліні, стали працювати над тим, щоб отримати право на життя. Я це знайшла у давніх документах і в листуванні. Вже у 1938 році був прийнятий закон про непереслідування нацистами караїмів. Треба було тільки підтвердити, що ти член караїмської громади. Коли почалася анексія в Чехословаччині, місцеві караїми звернулися до Шапшала по довідки. Так само і з польськими караїмами після 1939 року. Був використаний той самий шаблон довідки. Проте в тих місцевостях (а це було з двома караїмськими громадами в Росії), де не знали про існування такого закону, доля караїмів була аналогічною до долі євреїв.

-Деякі сучасні луцькі гебреї розповідали, що під час Другої світової війни караїми допомагали нацистам боротися проти єврейського населення. Чи відомі такі факти?

-Цю інформацію я також чула. Але мені такі факти невідомі. Караїмів у Луцьку перед війною було до 60 чоловік – від маленьких дітей до старців. Деякі з них під час війни не проживали в самому Луцьку. Нехай це буде 40 чоловік різного віку. Якщо хтось і міг співпрацювати з нацистами, то це був виключний випадок, але не громада. Бо хто – оці діти і старці? Я не виключаю звісно, але такої людини, яка могла б співпрацювати, я не знаю. На єврейських сайтах читала, що в Берліні караїми танцювали з Торою на вулицях. Це все казки, які розповідають без доказів.

-Протистояння караїмів і євреїв, очевидно, має давнє походження. Як підмітив шотландський священик Ебенезер Гендерсон, який у 1821 році перебував у Луцьку, єврей, у якого він зупинився на нічліг, ставав несамовитим від люті при самій згадці караїмів.

-Як я розумію, різні диспути між караїмами і євреями були з самого початку, коли юдаїзм розділився на дві течії: рабанітську і караїмську. Це був науковий, світоглядний диспут. По-моєму, найбільше розділення між караїмами та євреями з’вилося після поділу Речі Посполитої, коли в Російській імперії з’явилося багато євреїв та караїмів. З’явилися суворі закони проти євреїв, яким все ж караїми не підлягали. В цей момент починається дискурс, який намагається довести, що караїми не повинні підлягати іншим юридичним законам, ніж євреї. На мою думку, це протистояння є політичним і фінансовим спадком Російської імперії і різного статусу караїмів та євреїв.

Караїми могли поселятися у великих містах, що заборонялося євреям, могли служити в армії, чого не можна було євреям тощо. В єврейських енциклопедіях того часу з’явилася дуже сильна антикараїмська пропаганда. Сьогодні ця інформація передається без критики і без контексту. Ті, хто згадують, як жили караїми тут, розповідають про дружнє співжиття різних національностей і релігій.  

-А чи є якісь протистояння сьогодні в Польщі?

-У Польщі проблеми нема, бо місцеві гебреї не мають пам’яті Російської імперії. Але буває так, що приходить інформація через Ізраїль, де є багато євреїв з історичною пам’яттю Російської імперії. Наприклад, була видана у Варшаві книжка про євреїв, де у двох місцях фігурували караїми. Там ішлося, що Фіркович був фальсифікатор і сфальшував написи надмогильних пам’ятників. Хоча у відносинах між сьогоднішніми євреями та караїмами немає ніяких проблем. Фіркович не був науковцем у сучасному розумінні. Якщо він бачив десь неточності написання, він їх виправляв, ми це знаємо. Але тоді так прийнято було робити. Те, що він фальсифікував, не підтверджується. Це пропаганда тих, які щось хотіли довести. Документи, які він збирав, сьогодні досліджують і публікуються.

-Ми знаємо, що крім Фірковича, з луцької громади вийшли досить потужні діячі, письменники, історики. А чи були такі в інших караїмських містах Речі Посполитої?

-Звичайно були. Наприклад, з Тракаю найбільш відомий це Ісаак Тракайський (Троцький), який в XVI столітті писав багато робіт. Людей, які є важливими для культури, релігії, теології, історії караїмів, в різні періоди історії було дуже багато.

-Наскільки я розумію, немає достовірних фактів про генезу караїмів на Литві. Чи з’явилися якісь нові документи і стали відомі нові факти, які підтверджують, чи спростовують заселення караїмів у Велике князівство Литовське Вітовтом?

-Є лише опосередковані докази на рахунок теорії заселення Вітовтом, але немає ніякого документа, який би це точно вказував. Якщо привілеї Вітовта і були, то вони не збереглися. Докази життя караїмів у Литві є з XVI століття, коли вони в Луцьку і Тракаї вже були. Проте за опосередкованиим свідченнями, вони були тут і раніше.

Чому Луцьк стирає пам’ять про караїмів і знищує пам’ятки?

-Скільки залишилося кенас не території колишньої Речі Посполитої?

-Залишилося чинними тільки 2 – у Тракаї та Вільнюсі. В Галичі знесли кенасу, щоб зробити новобуд. Там має бути встановлений меморіальний знак. У Луцьку згоріла. У Варшаві також немає. В Україні є у Києві, де Дім актора. Зараз євреї претендують на ту кенасу. Сподіваюся, їм це не вдасться. І в Криму кілька. У Харкові приміщення кенаси передали караїмам. Окрім караїмів європейських та кримських, є ще стамбульські. Караїми раніше жили у Єгипті, але зараз ця громада перемістилася в Ізраїль. Там є найстаріша кенаса у світі. Є громада і в США зі своєю кенасою.

-Обставини знищення луцької кенаси невідомі. В останні роки вона використовувалася обласною друкарнею. Я знав людину, яка там працювала, але цей чоловік уже помер.

-Я думаю, просто комусь вона заважала. Залишилося тільки кілька будинків на вулиці Караїмській, в яких до війни жили караїми. Але ті будинки нічим не характерні, вони такі ж як і інші. Караїмські будинки завжди виглядали так, як забудова у тих кварталах, де вони проживали.

Луцька кенаса на березі Стиру в 1930-ті роки

-Як ви ставитеся до того, що будиночок караїмської громади втратив свої історичні особливості?

-Уперше я була в Луцьку у 2002 році, але проїздом. Ми швидко проїхали через Караїмську вулицю. Але коли тепер я подивилася на цей дім, я жахнулася. У нас є така тенденція, щоб у тих місцях, де є історична забудова, відбудовувати усе так, яким воно було за часів формування. Ведуться навіть дослідження, якого кольору фарба була колись, досліджують історичні форми за фотографіями, документами. Робити сучасні штукатурки на історичних будинках не дозволяють. Дивляться на деталі, як вони виглядали тоді, коли архітектор їх задумував. Щоб показати красу того часу, а не сьогоднішнє розуміння. Бо те, як ми сьогодні фарбуємо стіни чи кладемо шпалери – сьогодні є, а завтра немає. Не можна псувати краси архітектури, використовуючи сучасні засоби. Мені не подобається. Якщо все зафарбуємо і зробимо на сучасний лад, то це нікому не цікаво. Скрізь те саме, скрізь однакове. А треба віднайти ті родзинки, які показують історію міста.

-Можна поставити Луцьку жирний мінус за збереження історичної пам’яті?

-Шкода, що цієї пам’яті про караїмів не так багато. Ми сподіваємося, що вдасться зберегти для лучан принаймні те, що можна. Могла б з’явитися кімната про караїмів у краєзнавчому музеї, наприклад. Неможливо, звісно, відбудувати Караїмську вулицю, якою вона була колись. Але можемо показати це на фотографіях 1920-1930-х років. Також, думаю, можна знайти фотографії і кінця ХІХ століття, які показують, як тут жили люди.

Будинок караїмської громади, запроектований луцьким архітектором Францішком Кокешем в 1930-х, мав такий вигляд у 2011 році

Цей же будинок у 2016 році

-В Україні є законодавча база, яка в принципі дозволяє це все зберігати, але за моїми спостереженнями, панує хаос. Кожен розуміє це по-своєму, або й просто не має ніякого трепету до минулого і байдуже ставиться до його майбутнього. Поняття «автентичність» і «реставрація» не в фаворі. І це стосується не лише малопомітних будинків з великою історією на старих вуличках, а й навіть найбільших національних пам’яток.

-Це страшно. Я знаю, що коли велося будівництво на місці, де була кенаса, то не було археологічних досліджень, ніхто не перевірив, що там було. Дуже багато знаходили різних артефактів, які просто «пішли». А вони могли показати історію цього місця, яка є цінною для історії міста. Якщо за цим не слідкувати, не перевіряти, то пам’ять міста зникає. Все можна залити бетоном, затягнути фарбами, заклеїти пластиковими вікнами і забити сайдингом. Кому це треба?

-Чим Ви ще займаєтеся, крім того, що очолюєте Спілку караїмів Польщі?

-За освітою я бібліотекар, працюю в бібліотеці Медичного університету у Вроцлаві. Крім того, я займаюся караїмознавством. Цікавлюся караїмським громадським життя наприкінці ХІХ і в першій половині ХХ століття. Моя головна тема дослідження – це караїмська антропоніміка, вивчаю імені та прізвища караїмів Речі Посполитої, тобто в Луцьку, Тракаї, Галичі, Вільні. Збереглися віленські метричні книги, які велися з 1920-х років, коли діяло Караїмське духовне правління. Це дуже цікавий матеріал з дослідження не тільки імен та прізвищ, а й історії сімей, генеалогії караїмів, чим вони займалися, де жили, куди їздили. Багато матеріалів я отримала завдяки Ревізьким казкам. У нас є 2 Ревізькі казки луцьких караїмів. Це дуже цікавий документ, завдяки якому іноді вдається реконструювати сім’ї, подивитися, хто куди переїжджав і як трансформувалися родинні зв’язки.

Маріоля Абкович під час публічної лекції у Луцьку 12 квітня 2016

Крім того, я займаюся громадською діяльністю, пов’язаною з караїмами. Я – головний редактор караїмського громадсько-історично-культурного журналу Awazymyz і член колегії караїмського наукового часопису «Альманах караїмський». Вони виходять друком, але також доступні всі в електронній версії в інтернеті. Там також з’являються матеріали, пов’язані з Луцьком, з людьми, які тут жили.

***

Караїми прибули до Луцька на запрошення Генерального консульства Республіки Польща у Луцьку. Приємно, що є в Луцьку настільки небайдужі організації, які можуть організувати подібні заходи. У Галереї мистецтв на вулиці Лесі Українки продовжує діяти виставка фотографій та документів з життя караїмських громад колишньої Речі Посполитої. Поспішіть відвідати виставку і ви.

Офіційна частина перебування караїмів у Луцьку завершилася спільною екскурсією караїмською частиною міста. Нинішні нащадки довоєнної громади розповіли про те, в яких будинках мешкали їхні родичі, показали ще кілька караїмських адрес Луцька, і поїхали додому, залишивши хороші враження. В Луцьку караїмів не забувають, але наскільки зможе місто в цілому  зберегти пам’ять про них?

Підпишіться на «Хроніки Любарта» у Facebook та Вконтакті.