Ми часто любимо нарікати на коштовну і недосконалу медицину, проте за найменших проблем зі здоров’ям перше, чого потребуємо і вимагаємо – доброго лікаря. Це люди, які дали клятву позбавляти людей від страждань і болю (звісно, то не стосується стоматологів), і професія ця дуже давня.

Проте в історії бувало так, що хвороба перемагала людину, ескулапи не рятували, не мали достатніх знань. Питання про подолання недуг, скоріше, не стільки залишається відкритим, скільки є динамічним, і виявляє боротьбу між хворобами і людським знанням. Міста і села в давнину потерпали від епідемій і напливу інфекцій. Луцьк від епідемій страждав багато разів. Чинник хвороб формував міський простір, визначав мережу найдавніших шпиталів, впливав на побутову культуру. Ця історія про те, як лучани боронилися від хвороб, про діалектику між бацилою і міщанином.

Волиняни помирали від чуми, але фінансували ґрунтовні медичні студіуми

Для археолога, який розкопує в центральній і західній частині Європи, знайти давню римську баню – за щастя. Можна відкопати стародавню мозаїку, дослідити особливості продуманої опалювальної системи, яку називають гіппокаустом. Наявність громадських лазень свідчить про гігієну. Ця традиція була поширеною і в руському світі. Проте ні там ні там бані не вирішували повністю гігієнічних проблем, а знань про рух бактерій тоді ще не існувало. Відомості про те, як було в Луцьку з цією справою, стосуються вже значно пізнішого часу – щонайменше від XV століття. Що ж сприяло поширенню хвороб?

Гігієна. Люди елементарно не знали, що треба мити руки, мити овочі та фрукти, провітрювати хати. Індивідуальна гігієна не практикувалась. Уявіть лучанина XV століття: зранку він прокидається на брудній підлозі, поруч можуть бути навіть свійські тварини. Далі він іде на Ринок, де вже почалися торги, на які з’їхалися купці з Флоренції, Кракова, Криму, навколишніх сіл. Вік купує, скажімо, кокос (такий і справді був знайдений під час розкопок у Луцьку), який перекупили на ринку в Кафі в східних торговців і привезли в Луцьк на возі крізь куряву доріг. Лучанин купує його, несе додому, починає розбивати і руками їсти. І все це без звичного сьогодні миття і дезінфекції милом. Особливо небезпечними для підхоплення різних зараз були громадські заклади – Ринки, корчми. Захворювання не залежало від соціального стану. Відсутність гігієни була притаманна всім. Правда, багатші стани мали привілей у кращому  харчуванні.

У Луцьку, як і в інших містах того часу, на вулицю виливали нечистоти, під час дощових сезонів значна частина міста перетворювалася на суцільний відстійник. Звичайно, престижні райони мали мощення, що позитивно відображалося на санітарному стані. Так, під час археологічних робіт у 2008 році на вулиці Молодіжній в Луцьку на глибині 5 метрів було виявлене дерев’яне мощення XV століття. Все тому, що тут був Ринок, а сама вулиця виводила безпосередньо до ратуші. Іншим вулицям так не щастило і вони були м’які.

Дерев’яне мощення XV століття, знайдене на вулиці Молодіжній у 2008 році. Фото ДП "Волинські старожитності"

Уявлення, що в медицині того часу все було дуже погано, все ж не зовсім вірне. Хорошого масового санітарного стану не було, проте думка окремих лікарів, у яких вчилися інші лікарі, монахи і аптекарі, була на досить високому рівні. Ми маємо дуже чудову літературно-медичну пам’ятку 1591 року, яка була написана у волинському культурному просторі, а частина твору – взагалі в Луцьку. Особистим лікарем родини Костянтина Острозького був відомий на Волині доктор медицини і філософії Краківського університету Раймундус Каркассон. Його зять Петро Умястовський також був лікарем. Він бував у Луцьку і, ймовірно, мав тут певну практику. У 1591 році Умястовський написав працю «Nauka o morowym powietrzu» («Наука про чуму»).

«Перші ознаки з’яви мору: вогні, які літають у повітрі, що їх прості люди називають впалими зорями, також стовпи вогню або будь-які інші вогні», – писав автор про початок чуми, пов’язуючи хворобу з небесними явищами.

Першу частину твору, де автор висловлював подяку власнику Клевані князю Чарторийському за сприяння у створенні книги, була написана в Луцьку. Видана у Кракові, вона складається з чотирьох розділів, де розповідається про симптоми, причини і лікування чуми. Її автор після смерті Каркассона отримав від нього книги з медицини та лікарські приладдя.

Титулка книги Петра Умястовського «Nauka o morowym powietrzu» 1591 року

Їжа. Крім гігієни, поширенню хвороб сприяло погане харчування. Давню тосканську приказку можна перефразувати так: найкращий засіб від малярії – миска борщу. Справа не стільки в чудодійних властивостях борщу, яких звичайно заперечити не можна. А скоріше в тому, що недоїдання послаблює імунітет і організм гірше опирається бацилам. Бідність погіршувала ситуацію, коли не було можливості певні продукти купувати взагалі.

Просте питання – де лучани брали питну воду в XV столітті? З сусідніх річок Глушця та Стиру. Представників старовинної професії водоносів можна було зустріти в Луцьку ще на початку ХХ століття. Та проблема перед містом стояла класична: в міські річки і річечки виливали нечистоти, скидали м’ясні обрізки, вигрібали туалети, а потім звідти ж брали воду для пиття. Залишалося сподіватися на випадок – а що, як пронесе? І таки проносило...)

Водовози. Ілюстрація з книги Олександра Башуцького «Наши, списанные с натуры русскими»

Війська. Історики помітили, що нерідко епідемії зчинялися там, де пройшло військо. Адже великі скопища людей, які протягом довгого часу перебувають у походних умовах і швидко мігрують різними територіями, є добрим чинником для розмноження і перенесення хвороб. Різні війська, які проходили по Волині, залишали часто після себе «букети» інфекцій, а то й спричиняли епідемії.

Що ж робила людина тих часів, коли починала хворіти? Тодішній світогляд передбачав покладатися на «Божу волю». Історики пишуть, що через це лікарі більше дискутували про хвороби, аніж лікували їх. Проте в кожному конкретному випадку люди все ж намагалися полегшити собі страждання і зверталися по допомогу до лікарів. Найпоширенішими були тиф, віспа, чума, дизентерія, ангіна, малярія, подагра, сифіліс.

У 1659 році священики видали у Торуні "Молитву під час війни і чуми". Видання містило молитву, яку треба було застосовувати під час цих пошестей

Взаємовідносини людини і мікроба іноді характеризувалися таким явищем як втеча. Коли інфекції ставало забагато, вона буквально витісняла лучан з міста. Ось як це сталося у жовтні 1566 року під час пошесті. Лучани збиралися покинути місто, бо припинилося сполучення – купці боялися їхати і в результаті місто залишилося без продовольства. Луцький маґістрат тоді також не збирався і ніяких інших офіційних і робочих зустрічей не було – люди боялися тинятися по вулицях. Вони хоч і не знали механізмів поширення зараз, але чітко уявляли, що винуватим є «погане повітря».

Один запис в актовій книзі Луцького гродського суду за 1 листопада 1566 року показує, як лучани відгукувалися про ту епідемію.

«В том часе пришол гнев Божий на место Луцкое, иж ся в нем заповетрело»

Що сказати: менше треба було грішити!

Ще одна книга того часу, правда, вже не з Волині, написана познанським каноніком Ієронімом Поводовським, називається «Recepta duszna i cielesna przeciw powietrzu morowemu» («Рецепт для душі і тіла проти чуми»). В одному з екземплярів міститься малюночок, зроблений невідомо коли і ким, який зображує духовну особу, хреста і чорні плями, які можуть відображати «повітря морове».

Витяги з книги «Recepta duszna i cielesna przeciw powietrzu morowemu». На екземплярі, що зберігається у Національній бібліотеці імені Оссолінських, невідомим зроблений від руки малюнок з духовною особою і чорними солярними ("сонячними") плямами

Цікаво, що приватна лікарська практика на Волині тоді вже існувала. І не тільки для магнатів, як це було у випадку з Острозьким, якого лікував Раймундус Каркассон. Так, документ 1568 року розповідає про володимирського лікаря Мордуха Влоха. Він призначав пацієнтам різні трав’яні настої, солодкі сиропи та потіння в випарах над бочкою гарячої води з різними травами.

Страшна епідемія чуми лютувала в місті його королівської милості Луцьку і на Волині у 1652 році. Тоді населення міста зменшилося у 3 рази! Коли ж волинська шляхта збиралася провести реєстрацію нових обранців у військо зі своїх маєтків після боїв з козаками, виявилося, що люди з сіл і міст «порозходилися», тікаючи від чуми. Така міграція також сприяла швидкому поширенню мору. Інколи влада разом з військовиками ізолювали заражені місцевості від іншого світу. Ставили блок-пости, патрулювали території і нікого з охопленої епідемією території не випускали.

Втечі, застави – це екстрені дії, а «на кожен день» були цивілізованіші заходи – шпиталі та аптеки.

До луцьких аптек приїжджали з інших міст

Важливу допомогу мешканцям у лікуванні і самолікування надавали аптеки. Про луцькі аптеки відомо уже, принаймні, з XVI століття. Дослідник Петро Троневич пише про існування у той час кількох міських аптек, а також шістьох аптечних кіосків на Ринку. У 1630 році власну аптеку у місті відкрили і єзуїти.

Що міг запропонувати аптекар того часу стражденному? Основа асортименту – засоби рослинного і тваринного походження, рідше – мінерали. Зазвичай лікувалися травами, апробованими здавна. Нерідко аптекарі пропонували немісцеві ліки, порошки, мазі, привезені з далеких країв. 

Луцьк направду славився своїми аптеками і один випадок це добре ілюструє. Як припускає дослідниця маґдебурзької історії Луцька Оксана Штанько, в 1630-х роках у Луцьку була певна «школа» аптекарів, якою завідував «славетний міщанин луцький» Ян Гепнер, що одночасно був міським урядником Луцького маґістрату. В одному документі йдеться про те, що якось дружина старости Червоногроду Марина Даниловичова послала свого слугу в Луцьк до аптекаря Гепнера «по розмаїте коріння». Сталося так, що аптекар обважив слугу, за що той подав скаргу до маґістрату. Проте інші аптекарі Луцька заступилися за Гепнера.

На Ринок до Луцька в ті часи приїздили на закупи різних медичних засобів лікарі з різних міст. Відомим луцькими аптекарями тоді були Ян Жибровський, Войтех Гоберчовський, Петро Маримушич, Войтех Мстиславович. З продажу ліків вони платили податки. Є відомості про прізвища луцьких аптекарів і наприкінці XVIII століття. Одним із них був Ян Жолтовський, чий заклад досі зберігся.

Милий будиночок на вулиці Братковського, де була аптека пана Жолтовського

Шпиталі старого Луцька: як один канонік заснував непересічну міську лікарню

Головна форма діяльності шпиталів у Луцьку – це заснування їх при монастирях. Проте сказати, коли ж існував перший міський шпиталь, неможливо. За деякими даними, в одному зі шпиталів при православному монастирі лікувався великий князь Вітовт. Також важко сказати, чи відкрили одразу шпиталь при монастирі домініканців, який був заснований в Луцьку ще з 1370-х років.

В той час і пізніше шпиталь не був виключно медичною установою, а часто поєднував також функцію притулку для старих, убогих і сиріт.

Мабуть, найраніший шпиталь Луцька, про який відомо достеменно, це шпиталь для хворих і калік неподалік церкви святого Якова. Про нього згадується у грамоті князя Свидригайла 1439 (або 1449) року. У документі йдеться, що шпиталь утримує князь і сподівається, що ченці Василівського і Пречистенського монастирів будуть ним опікуватися.

Немало є згадок про так званий Руський шпиталь, який працював у XVI столітті біля Лазарівської церкви. Він був міським, тобто ним порядкував маґістрат. Сьогодні ділянка, де він розташовувався, це район перетину вулиць Йова Кондзедевича і Данила Галицького. У 1578 році тут стався цікавий випадок. Поранений Федір Шаповал, перебуваючи у шпиталі на лікуванні, спочатку подав до суду на шпитального «бальбера» (цирюльника) Павла за незадовільне і невдале лікування, але перед самою смертю звільнив його від судового слідства. Як пише автор нарису про історію медицини на Волині Костянтин Кравчук, у цьому шпиталі працювали цирульник, аптекар, доктор медицини та «бальбер». На початку XVII століття Руський шпиталь згорів. Тому коли у 1619 році король Сигізмунд ІІІ Ваза дав привілей (юридичний дозвіл) на створення Луцького братства, то у ньому йшлося, що братчики зведуть новий шпиталь замість Руського. Православний шляхтич Іван Виговський був одним із тих, хто вів нагляд за спорудженням братського шпиталю. Його звели неподалік Глушецького мосту.

Братський будинок на Йова Кондзелевича

Наглядали за порядком у закладі двоє шпитальних старост, яких обирали з числа членів братства. Відомо, що тут працював певний час доктор медицини Олександр Музеллі, а також відомий аптекар Войтех Мстиславович. Кошти на функціонування шпиталю братство спрямовувало від пожертв різних благодійників та багатих членів братства. Заклад згорів у 1761 році, проте продовжував діяти в інших приміщеннях.

Яку ж допомогу могли надати у шпиталі того часу, окрім як напоїти травами і пригостити тертими корінцями? В арсеналі лікаря, скажімо, була пилка. Якщо внаслідок занесення інфекції крізь рану в пальці, він не заживав, а трави не допомагали, його просто позбувалися. Анастезія була простою – затиснути палицю в зубах, щоб крик був не таким гучним. Менше кричиш – менше болить, а різати треба. Годі казати, що у подібних операціях пацієнти частенько не виживали.

У XVI столітті діяв у Луцьку і вірменський шпиталь. Він розташовувався на Вірменській вулиці поряд з церквою. Судячи з наявності великої єврейської громади Луцька, мав бути і єврейський шпиталь, проте про такий відомо тільки з кінця 1700-х років.

Ще один шпиталь, який діяв, мабуть, з XVI століття, належав католицькій Луцькій дієцезії і розміщувався у кафедральних спорудах біля костелу святої Трійці в Окольному замку. Він призначався для збіднілої шляхти, старців та калік.

На початку XVII століття одним із каноніків Луцької капітули був Балтазар Тишка. Він залишився в історії своєю непересічною благодійницькою діяльністю. Протягом певного часу Тишка накопичував ресурси у вигляді дарувань, фундацій, маєтків, з яких щороку на певні потреби можна було направляти кошти. Коли їх стало достатньо, канонік у 1632 році заснував нетиповий шпиталь, в якому могли перебувати хворі незалежно від конфесії та соціального стану. В документах він згадується як шпиталь святого Духа. Як пише історик Михайло Довбищенко, шпиталь розмістився у подарованому Тишці будинку на вулиці Жидівській. Імовірно, це тодішня назва нинішньої Данила Галицького.

Портрет Балтазара Тишки, який колись розміщувався у кафедральній бібліотеці. Фото Інституту мистецтв Польської академії наук. Зображення з книги Ecclesia Cathedralis Luceoriensis

Його благодійницька медична діяльність на тому не завершилася. В передостанній рік свого життя він заснував у Луцьку єдиний на Волині монастир ордену боніфратрів, основна місія якого – опікуватися хворими. Монастир боніфратрів з костелом Марії Магдалини, імовірно, розташовувався на перетині сучасних вулиць Драгоманова і Кафедральної. Ченці також повинні були опікуватися і шпиталем Тишки. Лікували боніфратри безкоштовно. З цим орденом пов’язана, мабуть, перша луцька божевільня, про яку є документальні згадки. Щоп’ятниці ченці бродили містом і збирали пожертви для утримання хворих, а також відсилали з цією місією братів у провінції.

Загалом на свою діяльність канонік задіяв три села, двір у Луцьку та більше 23 тисяч злотих. За ці кошти можна було придбати 10 пристойних маєтків в Окольному замку. Такий масштаб благодійності був доступний лише магнатам, тому Балтазар Тишка – лучанин, постать якого вимагає вшанування сьогодні.

«Здавна хотів і прагнув зробити якийсь милосердний вчинок для людей нещасних, гідних християнського співчуття у місті Луцьку, де моє перебування хотів бачити Господь Бог, і де часто знаходив хворих, що лежали на вулицях, на землі і по гноях, позбавлені догляду та ґрунтовної провізії», - писав якось канонік Тишка.

Якої допомоги могли надати у шпиталі, якщо болів зуб? Тут існувало кілька підходів. Один із них дуже давній і класичний – кровопускання. Коли це не допомагало, «бальбери» давали трав’яні настої для полоскання. Часто і це не допомагало і все лікування зазвичай зводилося до виривання хворого зуба.

Виривання зуба у Європі. Зображення з www.grekomed.com

Шпиталі діяли, принаймні, у половині католицьких монастирів Луцька. Так, про домініканський шпиталь відомо, що у 1632 році він уже існував. Тоді відомий аптекар Ян Гепнер і його дружина Катерина записали 250 злотих на його утримання. Робота шпиталю була перервана у зв’язку з нападом козаків на Луцьк, від чого дуже постраждав домініканський монастир. Проте згодом шпиталь відновили.

В середині XVII століття, коли заснували монастир бернардинів на північній околиці Луцька, там також заснували шпиталь для убогих. Фундаторка Агнешка Станішевська виділила кошти на його діяльність. Заклад працював аж до закриття монастиря у ХІХ столітті.

Дружина імператора нагородила лучанку медаллю і дала грошей

Десь на зламі 1780-1790-х років до Луцька приїхала Юзефа Поляновська. Тут її підтримав близький друг родини Поляновських, луцький офіціал (особа, яка суміщає світські та церковні функції) Ян Підгороденський. Так склався світогляд Поляновської, що вона дуже хотіла допомагати хворим. Підгороденський виділив будинок, який належав луцькій католицькій адміністрації, і дав певні кошти на влаштування шпиталю.

25-річна дівчина Юзефа почала віддавати всю себе на благодійну справу. У Луцьку було багато людей, які потребували допомоги і притулку. В різних куточках і будівлях міста вона організовувала кімнати для них. В цьому її підтримували заможні мешканці та посадовці міста.  Напочатку батьки Поляновської підтримували її з доходів із власного села під Луцьком. Вдавалося залучити енергійній благодійниці і безкоштовну допомогу приватних лікарів міста для допомоги хворим у її закладах. Серед них цікаві прізвища – Викісат, Петгейдер, Павсевич.

З часом масштаби діяльності Поляновської збільшувалися. У 1794 році вона очолила давній притулок, якій діяв у кафедральних спорудах. Жінка зуміла організувати сиротинець «Ангеліка», де почала діяти школа для дівчат і де постійно покращували рівень викладання. «Ангеліка» була єдиною вищою школою для дівчат на Волині. З часом кількість підопічних Поляновської зростала і в кафедральних спорудах їм стало затісно. Тому, коли помер граф Фрідріх Мошинський (внук короля Августа ІІ) і заповів значну суму грошей для освітньої і медичної діяльності Поляновської, то вона придбала в Луцьку будинки під шпиталь для хворих, калік та окрему будівлю для хворих на венеричні захворювання. Щорічно там лікували 100-125 людей.

«Ангеліка» Поляновської сьогодні - житловий будинок на Братковського

Слава про Поляновську пішла далеко. Дружина російського імператора Миколи І Марія Федорівна виділяла кошти на установи Поляновської. А в 1822 році за благодійні заслуги нагородила її золотою медаллю на голубій стрічці.

Юзефа Поляновська не мала медичної освіти, але вона змогла доглядати за хворими і змогла організувати не лише кілька міських шпиталів, а й утримувати школу для дівчат. Без сумніву, вона була головною дійовою особою медичної сфери Луцька кінця XVIII століття – до смерті в 1829 році. Вона заслуговує на пошану і пам’ять сьогодні не менше, ніж Балтазар Тишка.

Витяг з метричної книги луцького кафедрального костелу за рік 1829. Під номером 54 запис про смерть Юзефи Поляновської. Зображення з Головного архіву давніх актів у Варшаві

Коли жінка померла, католицький єпископ Каспер Цецишовський запросив до Луцька орден шариток (сестри милосердя), щоб ті опікувалися закладами Поляновської. Вона була похована на католицькому цвинтарі, де сьогодні Меморіал. Проте від її могили не залишилося і сліду.

Шпиталь вражав мандрівника «величественностию и благолепием»

Поляновська стала тим місточком, завдяки якому медицина Луцька змогла залишитися на пристойному рівні попри злам епох, коли Річ Посполита розпалася, а Волинь була приєднана до Російської імперії. Шаритки утримували шпиталь до 1860-х років, коли монастир був скасований. На його місці відкрили лікарню на 25 ліжок. Десь у той час почала працювати нова єврейська лікарня, де лікували також і представників інших національностей. Тут же було і пологове відділення.

Цікаво, що найбільша споруда Луцька ХІХ століття була шпиталем. Це величезна чотириповерхова будівля для лікування військових, яку почали зводити на Красному у 1840-х роках. У 1839 році генерал-ад’ютант Рушканов затвердив план міста Луцька. На ньому вказувалося, що залишки Окольного замку слід розібрати. Для будівництва шпиталю використовували і цеглу зі старих християнських святинь міста, наприклад, з церкви Івана Богослова у замку.

«Это громадное зданіе, построенное около 40-хъ годовъ настоящаго столѣтія дѣйствительно поражаетъ взоры путника своею величественностію и благолѣпіемъ», - зазначав священик Аполлоній Сендульський, описуючи місто тих часів.

Тут лікували різноманітних військових, які брали участь в різних війнах Російської імперії. А одними з перших були жертви «хвороби ХІХ століття» – холери. Померлих солдат гренадерського корпусу, який у 1848 році проходив через Луцьк, направляючись на Угорську кампанію, ховали в районі Феодосіївської церкви на Володимирській.

Військовий госпіталь на поштівці. Зображення з Польської національної бібліотеки

У 1845 році (хоча за іншими даними, значно пізніше) почала діяти аптека, яка сьогодні відома як аптека-музей. Вважається, що брати Злоцькі відремонтували будівлю після пожежі і відкрили тут аптеку. Історія зберегла відомості – коли Леся Українка жила в Луцьку, то для неї тут виготовляли ліки. Тут зберігалися старі книги з рецептами. Підземелля аптеки заглиблене на 2 поверхи вниз. Це характерна риса забудови того району.

Хоча влада Російської імперії намагалася розвивати державну медицину, все ж популярною залишалася приватна лікарська практика. Одним із відомих лікарів був випускник лікарського відділу Варшавського університету Адам Войніч. Він був активним громадським діячем і займався краєзнавством. Крім лікарської практики, Войніч був гласним Луцької міської думи, секретарем луцького лікарського товариства, а згодом співзасновником Товариства краєзнавства та опіки над пам’ятками минулого. Найзначніша його праця в краєзнавстві – монографія «Луцьк на Волині» 1922 року, в якій розповідається про історію міста, пам’яток, а частина книги присвячена різним медичним питанням.

Адам Войніч. Зображення з книги "Луцьк. Історико-краєзнавчі нариси. Книга І. Старе місто" Вальдемара Пясецького

На вулиці Драгоманова зберігається будинок, власником якого спочатку був лікар Йосип Почебут, а потім – терапевт Франц Мілашевський. Останній був головою Товариства луцьких лікарів, сприяв організації лікарні Червного Хреста. Коли в місті спалахнула епідемія холери, Мілашевський організовував боротьбу з нею.

Франц Мілашевський. Зображення з Національного цифрового архіву Польщі

На вулиці Караїмській біля Покровської церкви розташований будиночок, де певний час була епідемічна лікарня на початку ХХ століття. Нею керував лікар Мойсей Рафаловський. Під час Першої світової війни тут розмістився військовий лазарет.

Військовий лазарет часів Першої світової війни

Для медицини міста, губернії і, мабуть, всієї імперії злам ХІХ-ХХ століть був важливим тому, що медична практика з одиничного явища якісно і кількісно стала переходити у масове. Якщо раніше міських шпиталів і лікарів можна було нарахувати на пальцях однієї руки, то тепер їхня кількість суттєво збільшилася. Лікарень, амбулаторій, лабораторій, приватних кабінетів ставало все більше і більше. Їх усіх описувати не стільки неможливо, скільки немає сенсу. Медицина розвивалася в науковому, технічному вимірах. Якщо раніше вона була скоріше одиничним явищем зацікавлених благодійників, окремих монастирів чи рідкісних лікарів, то тепер це стало цілою галуззю міського життя і державної опіки. З’явилося явище санітарного стану, на забезпечення якого виділялися бюджетні кошти. Стала вестися лікарська пропаганда санітарії, особистої та громадської гігієни. Брукування вулиць стало важливим завданням міського врядування, звертали увагу на очищення вулиць, провулків, дворів.

Громадська санітарія: як справляли потребу нижні чини

Головними хворобами, крім холери, у ХІХ столітті були тиф, скарлатина, віспа, дизентерія. Проте змінити віковий уклад міського життя порухом пера санітарної комісії було важко. У 1895 році Луцьк і вся Волинь злягли від азіатської холери, яку занесли з Австрії. Явище не було одиничним. Раніше і пізніше холера вільно себе почувала у своїх мандрах теренами його імператорської величності. Тоді на Волині захворіло 14 тисяч чоловік, із яких 38% померли. У Луцьку померло кілька десятків нещасних.

По губернії відкривалися так звані холерні бараки, в які звозили хворих. По Луцьку їздила окрема холерна фіра, яка збирала хворих, а потім, імовірно, відвозила мертвих на Біваки на старе (а коли воно вичерпалося, то біля нього відкрили нове) холерне кладовище. Тепер це вулиця Дубнівська. Завідувачем холерного бараку був відомий лікар Франц Мілашевський.

Усе ж, головним завданням різних лікарняних комісій, повітових лікарів, санітарних наглядачів була боротьба з забрудненістю міста.

«Луцкая Городская Управа приглашаетъ обывателей г. Луцка неотлагательно приступить къ исправленію и очисткѣ прилегающихъ къ ихъ усадьбамъ тротуаровъ, улицъ, проулковъ и канавъ, а также къ очисткѣ и дезинфекціи: дворовъ, отхожихъ мѣстъ, помойныхъ и мусорныхъ ямъ, содержать прописанныя мѣста въ постоянной чистотѣ и исправности», 1905

Коли ще в місті не збудували водогону, питну воду по місту розвозили водовози і водоноси. Проте вони не завжди дотримувалися правил набирання чистої води і нерідко доставляли брудну і не придатну для пиття воду. Часто воду брали з «глинистого, слизистого» Глушця, інколи зі Стиру в невстановлених місцях. Усе це сприяло поширенню хвороб. Аж тільки на початку ХХ століття в Луцьку почали влаштовувати артезіанські свердловини, хоча проблема питної води стояла гостро ще до середини 1930-х років. Лікар Адам Войнич у «Луцьку на Волині» зробив дуже детальний опис джерел, якості води, хімічного складу. Він також склав карту з позначенням місць розташування криниць і свердловин. Лікар описав і те, якою була вода на смак. Найбільше сподобалася лікарю стирова вода. Та про її якість можна судити з одного типового випадку, який стався 1910 році. У ніч на 31 травня з каторжного двору луцької тюрми в річку випустили нечистоти.

Не меншою проблемою була і гігієна вулиць. Особливим розсадником був базар під собором на Парадному майдані, де панувала жахлива антисанітарія. Біля самісінької гімназії (розташованої у приміщення колишнього монастиря бернардинів) стояли клозети, м’ясні обрізки викидали тут же. В документах Луцької міської управи, у різних зверненнях, звітах і повідомленнях ця тема піднімається дуже часто. Врешті-решт, лучани настільки загадили майдан, що волинська санітарно-виконавча комісія змушена була поскаржитися міському голові, що «Парадний майдан завалений лайном на 1,5 аршина в глибину». Не дуже сприятлива обставина для доброї гігієни міста. Кілька років пішло на те, щоб цей базар ліквідувати і влаштувати на його місці публічний сад.

 Собор і гімназія на Парадному майдані. Поштова листівка Герша Лібермана 1903 року. Зображення з книги «Луцьк у старовинній листівці, гравюрі та фотографії» Віктора Літевчука

Подібна проблема була не тільки з Парадним майданом. Недаремно міська управа просила лучан почистити двори і провулки. Добре ілюструє антисанітарію випадок з проблемою нижніх чинів, клозет яких настільки наповнився, що «добриво» стало виливатися через верх. Ідеться про орендодавця Бардаха, який у 1905 році на Красному здавав будівлі під казарми для військових. У його обов’язки як орендодавця входило чищення туалету, проте він цього не робив. Комісія, яка робила огляд території, чітко вказала на недолік.

«Отхожее мѣсто въ д. Бардаха не очищается и настолько переполнено, что скоро нижнимъ чинамъ некуда будетъ совершать свои естественнѣе надобности, а прилегающая къ этому дому мѣстность и дворы представляютъ изъ себя зловонную клоаку, могущую служить разсадникомъ всевозможныхъ болѣзней»

Щоб аналізувати хвороби, з якими доводиться стикатися лікарям, в Луцьку на початку ХХ століття відкрили першу на Волині хімічно-бактеріологічну лабораторію. Вона розташовувалася в замку Любарта. Крім медичних потреб, у лабораторії могли дослідити якість продуктів харчування і води.

Хімічно-бактеріологічна лабораторія на фото 1916 року. Зображення з Австрійської національної бібліотеки

Ось що йшлося у звіті аналізу води з річки Глушець у липні 1910 року:

«Вода мутная, зеленовато-желтаго цвѣта, нейтральной реакціи, на днѣ обширный осадокъ. Въ немъ подъ микроскопомъ много различныхъ инфузорій, грибковъ, попадаютъ волосы. Къ употребленію для питья вода безусловно не годна»

Проституція

Основною лікарнею в Луцьку наприкінці ХІХ століття була так звана земська лікарня. Проте вона тіснилася в замалому приміщенні. Через це голова ради шпиталю клопотався у 1902 році перед Волинським губернатором про відпуск необхідної суми для будівництва нової лікарні, а також звернувся до міської управи виділити безкоштовно землю для цієї потреби. Як і більшість питань у той час, це вирішувалося зі швидкістю слимака. Міська управа так спішила потурбуватися про здоров’я мешканців, що ворухнулася аж через 10 років, та й то без результату. Вона виділила б територію для лікарні тільки в тому випадку, якби омелянівські землі стали частиною Луцька.

Спромоглися відкрити нову лікарню аж у 1918 році, уже після Першої світової, коли в місті змінилося кілька влад. Головним лікарем став відомий у місті ескулап Мойсей Рафаловський. Новий заклад розташовувався на теперішній вулиці Драгоманова у колишньому обійсті лікаря Пом’яновського. Тут же відкрили лабораторію, дезінфекційну камеру й ізолятор. Прийом хворих – платний. 25% коштів направлялося особисто головному лікарю.

Будинок лікаря Пом'яновського, де в 1918 році відкрили нову лікарню

З 1920-х у місті відкрили ще кілька лікарняних закладів, розширювалася мережа міських аптек.

Окрім громадської санітарії, ще одним рівнем поширення хвороб була особиста сексуальна гігієна. Несприятливим фактором була міська проституція. Всередині століття проституцію в Російській імперії було легалізовано. У 1903 році Міністр внутрішніх справ Зінов’єв видав циркуляр про нагляд за міською проституцією. У міській управі відбулося засідання з доповідями. Ішлося про те, що головна проблема – розповсюдження сифілісу в місті. Передбачався жорсткіший контроль за реєстрацією повій, їхніми періодичними медоглядами та лікуванням. Передбачали створити так звану «Врачебно-Полицейскую» комісію. Роль поліції – суто у нагляді за дотриманням обов’язку періодичного огляду. Вирішили, що повії мусять його проходити.

Цікаво те, що луцькі посадовці під час ухвалення рішень намагалися забезпечити честь і гідність представниць професії. Більше того, забороняли дії, які можуть їх дискредитувати.

«Полицейскія же мѣры необходимы въ видахъ обезпеченія успѣшности санитарнаго надзора. Излишніе строгіе полицейскія мѣры приводятъ лишъ къ усложненію тайной проституціи и при недостаточной осторожности могутъ незаслуженно оскорбить честь женщины и причинить ей непоправимый вредъ, въ виду этого отнюдь не должны быть допускаемы уличныя облавы на проститутокъ и для всѣхъ чиновъ врачебно Полицейскаго надзора гуманное отношеніе къ проституткамъ обязательно, такъ какъ среди нихъ много несчастныхъ случайно попавшихъ», – ішлося у звіті комісії міської управи щодо міської проституції.

В цьому епізоді історії на арену виходить брат теоретика українського консерватизму В’ячеслава Липинського лікар Володимир Липинський. Саме він був головним венеричним лікарем Луцька. У його доповіді про нагляд за розпустою у 1936 році йдеться, що в Луцьку виявили і взяли на облік до 100 повій. Із них хворих на сифіліс – 8, гонорею – 15, м'який шанкр – 4.

Будинок, де жила родина лікаря Липинського

Немало було в Луцьку і приватних стоматологічних кабінетів. Список міських лікарів засвідчує, що в Луцьку вже у 1884 році був один дантист. Хоча їх тоді не вважали за лікарів і професійні товариства у свої ряди не приймали. З часом ситуація змінювалася, дантисти надавали все більш кваліфіковану допомогу. У міжвоєнний період їх працювало до двох десятків. Зазвичай, дантистами були жінки-єврейки: Перла Альперн, Ребека Бляйвайс, Єва Гройсблат, Циля Данковська тощо.

* * *

У довоєнні десятиліття лікарняний рух на Волині був досить активним. Окрім, державних протиепідемічних, санітарних і лікарняних заходів, ще діяло немало різних лікарських товариств, благодійних допомог тощо. Все ж влада Волині критично характеризувала роботу в цьому напрямі. Волинський воєвода у 1939 році зазначав, що «санітарний стан волинських міст не далеко відійшов від міст російських». Далі, після війни, вже була зовсім інша сторінка історії.

Підпишіться на «Хроніки Любарта» у Facebook та Вконтакті.