У Колодяжному вшановують пам’ять Лесі Українки – 145-річчя від дня народження поетеси

«Ні про Київ, ні про Гадяч, ні про хутір я не можу так, як про Колодяжне, сказати, що, мовляв, їду «додому», – писала Леся Українка. Сім’я Косачів значну частину свого життя проводила у роз’їздах, проте найкраще почувала себе у своїй дворянській садибі у селі Колодяжному, що розташоване за вісім кілометрів від Ковеля.

Тут iз 1949 року діє Літературно-меморіальний музей Лесі Українки. Сюди Леся переїхала 11-річною дів-чинкою і прожила до 36 років. Саме тут зароджувалася невмируща «Лісова пісня» під час відвідин дядька Лева. Про те ж Колодяжне Леся писала, що «ніде так не добре, як удома, і робота тут найліпше робиться».

 

Цвіт української інтелігенції збирався у Колодяжному

У 1880-х роках, коли в селі Колодяжному біля Ковеля поселилася родина Косачів, тут було всього півсотні дворів. Дворянське обійстя з трьох будинків, які один за одним збудував батько майбутньої поетеси Петро Косач, тутешні селяни називали палацом. Завдяки активній громадській і літературній діяльності матері Лесі Українки Олени Пчілки у садибі Косачів збирався цвіт тогочасної української інтелігенції: сюди приїздив дядько поетеси Михайло Драгоманов, композитор Микола Лисенко, галицький літератор і громадський діяч Іван Франко.

За словами працівників музею, маєток Косачів у Колодяжному був місцем літературних вечорів, до «палацу», як до клубу, сходилися селяни на шевченківські роковини, різдвяні вертепи, вистави.

«До наших днів збереглися тільки два будиночки з обійстя родини Косачів – «біленький» і «сіренький». Головна садиба була зруйнована німцями під час Другої світової вій-ни», – розповідає молодший науковий співробітник музею Тетяна Воробей.

 

 

У 1943 році фашисти розібрали будинок, а дерево й фундамент вивезли. Тепер на його місці – нове приміщення музею, споруджене у 1980 році.

Тут розмістилася літературна експозиція – в чотирьох залах виставлені документи і матеріали, які розповідають про творчу діяльність Лесі Українки як письменниці та етнографа.

В експозиції представлено не лише фотографії та документи, а й особисті речі поетеси. Серед експонатів увагу привертає особиста ручка Лесі, копія першого вірша, переписаного братом Михайлом за 9-річною Лесею у 1880 році, збірники народних пісень, прижиттєві Лесині переклади світової поетичної класики.

 

 

 

 

 

Експозиція музею постійно поповнюється новими експонатами. Сюди було передано 80 меморіальних речей Ізидори Косач, молодшої сестри Лесі Українки, яка в еміграції врятувала частину сімейного архіву Косачів і Драгоманових.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

На черговій сесії Волиньради депутат Ірина Констанкевич озвучила запит щодо відзначення ювілею Лесі Українки. Вона запропонувала визнати 2016-й роком Лесі Українки у Волинській області, а також підготувати й видати «Твори Лесі Українки» у 16-ти томах, випустити ювілейну монету та поштову марку до 145-річчя поетеси. Депутати підтримали запит і відправили на розгляд.

 

 

 

 

 

 

 

 

Могили сестер Лесі Українки можуть перевезти на Волинь

Багатий матеріал передав внучатий племінник Лесі Українки Роберто Гааб, який живе у Швейцарії. Він чотири рази відвідував родинне гніздо Косачів. Записані на диску світлини, що їх передав Гааб, розповідають цікаві деталі про нащадків славетної землячки.

«Роберто Гааб за фахом юрист, цікавиться кінним спортом. Уперше приїхав сюди у 2002 році з донькою Едою. Цікаво, що у Колодяжне вони приїхали верхи на конях. Батько Лесі теж дуже любив кінний спорт. Мабуть, передалося, – каже Тетяна Воробей. – Якось Гааб приїздив сюди разом з дружиною. А вчетверте привіз обох дітей. Дуже турбувався, аби могили бабусь Оксани, Ізидори та Ольги, які залишилися за кордоном, не були втрачені. Востаннє, коли був тут, то говорив про те, аби перевезти їх на Волинь».

В одному з виставкових залів відтворено елементи обстановки в робочому кабінеті Лесі Українки. В іншому – зібрано предмети народного побуту, а також склеєний із черепків посуд, який було знайдено біля садиби.

 

 

 

 

 

 

 

На території меморіального комплексу відразу впадає у вічі ошатний «Лесин будиночок», збудований у 1890 році. Веранду було змайстровано з берези, і в місячні ночі вона відсвічувала блиском. Тому в народі цей будиночок називали «білим». Його незвичність підсилювалася ще й балконом-солярієм, на якому розсипали пісок. Він нагрівався на сонці, і таким чином Леся лікувала хвору ногу. Під будинком – глибокий підвал, так звана пивниця, де Косачі зберігали молочні продукти, варення й наливки.

Леся Українка також використовувала цей будиночок як літературне шале-флігель: тут у неї була багата бібліотека і робочий кабінет. Саме тут двадцятирічна Леся впорядкувала для своїх молодших сестер і брата підручник з історії стародавніх народів Сходу за джерелами, які надіслав їй Михайло Драгоманов.

 

 

 

 

 

Через туберкульоз кісток ще в дитинстві Лесі зробили операцію на руці, після чого вона змушена була відмовитися від улюбленого музикування. Про це нагадують виставлені в інтер’єрі однієї з кімнат білі рукавички, які є копією тих, які вона одягала, аби приховати спричинений недугою ґандж.

 

У «білому» будиночку досі зберігається відреставрований рояль французької фірми «Плеєль», клавіш якого торкалися ще не вражені хворобою Лесині пальці. Сама письменниця вважала, що з неї вийшов би кращий музика, ніж поет, коли б природа не утяла такий лихий жарт з рукою.

 

Востаннє в Колодяжному Леся Українка побувала у лютому 1907 року. Але за два роки до смерті, перебуваючи в Кутаїсі, вона знову пригадала рідні краєвиди. Тоді з-під її пера з’явилася «Лісова пісня». У листі до матері Леся Українка зізналася, що задум цього твору вона виношувала з дитинства, коли бігала в довколишні ліси біля Колодяжного і в місячні ночі чекала, щоб їй привиділася таємнича лісова мавка.

«Інтерес до нашого музею не зникає, – каже Тетяна Воробей. – Хай який захід проходить, тут завше людно. Діти виростають на творчості Лесі Українки. Адже тут відбулося становлення поетеси. У своїх листах до друзів вона завжди дуже емоційно, позитивно та щиро відгукувалася про Колодяжне».

Зізнання Роберто Гааба у музейній книзі в Колодяжному:

«Я приїхав сюди для того, щоб знайти щось про себе, чого мені бракувало, і для того, щоб принести свій привіт душам моїх предків, які ще, може, блукають цими місцями. А ще я милувався тими краєвидами, які набагато більше, ніж просто пейзажі, які надихають до глибини душі самим своїм значенням, тепер я знайшов себе, знайшов частину свого коріння, на цьому й завершив свої пошуки. Тепер я маю чітке уявлення про себе».

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Підпишіться на «Хроніки Любарта» у Facebook та Вконтакті.