Нині на Волині чимала кількість переселенців – понад чотири тисячі, у Луцьку – майже 1600. Як виявилося, найгірша ситуація з «мігрантами» зі сходу саме в обласному центрі Волині. Їхні проблеми досі не розв’язано, а місцева влада цьому ніяк не сприяє. 98 відсотків переселенців винаймають житло за власні кошти, при цьому державна допомога покриває від 20 до 75 відсотків орендної плати. Лише два відсотки користуються житлом безплатно. Зокрема, це пенсіонери-інваліди, або ті, хто живе у сільській місцевості за рахунок громад.

Найбільша проблема – житло

80 відсотків переселенців працевлаштовані, але не за фахом, як і більшість українців. Працюють там, де є можливість заробити хоч якісь, але гроші. Як розповідає заступник керівника громадської організації «Переселенці Криму та Донбасу» Аза Голощапова, для переселенців організували різноманітні курси, за допомогою яких люди зможуть знайти собі роботу.

«Ми написали проект, де виклали, яким чином можна допомогти переселенцям, аби вони змогли заробляти гроші. Переселенці першої хвилі, які виїжджали із Донбасу в травні-червні, ще до початку серйозних бойових дій, захопили із собою ноутбуки та планшети. Більшість із них є гарними користувачами комп’ютера, але не всі знайомі з комп’ютерними технологіями, за допомогою яких можна заробляти гроші через інтернет.

У травні на базі організації «Переселенці Криму та Донбасу» було відкрито філію всеукраїнської громадської організації – Центру зайнятості вільних людей. Поки писали проекти, чекали на грант, організували  навчання на курсах для копірайтерів та курси хенд-мейд на волонтерських засадах. Ті переселенці, що пройшли навчання, вже заробляють додаткові кошти», – каже жінка.

За словами громадської діячки, на початку грудня вони виграли грант, проект називається «Працевлаштування та соціальна реабілітація ВПО та ветеранів АТО», він фінансується USAID UCBI. Його мета – допомога в працевлаштуванні та перенавчанні цим вразливим категоріям. У бібліотеці ім. Олени Пчілки  відбувся тренінг з започаткування власної справи, проводяться курси з створення сайтів, хенд-мейду.

Плануються тренінги і курси в інших напрямках IT-технологій.

«Місцева влада неохоче підтримує переселенців, – каже Аза Голошапова. – Ми вже багато разів зверталися по допомогу, писали в пресі. Створено координаційну раду з питань переселенців при Волинській ОДА. Нас запрошують на ці засідання, ми туди приходимо, але все зводиться до звітів про те, скільки усього зробила місцева влада. Вони говорять, що витратили гроші на оздоровлення, але ми не знаємо, що це за гроші, і не знаємо, хто за них оздоровлювався. Ще в липні голова ОДА Володимир Гунчик дав команду, аби переселенці разом з представниками МНС проінвентаризували житло в сільській місцевості, яке їм можуть надати. Потім почав горіти торф. Без нас нікуди не їздили, ну, і з нами теж. Це така справа, яка постійно відкладається у довгий ящик».

Головна проблема – відсутність державної програми щодо вирішення проблем переселенців, хоча кошти з-за кордону саме на це держава регулярно отримує. Найболючішою проблемою для переселенців залишається все-таки житло. Бо якщо якусь роботу вони знайти можуть, то за оренду вимагають шалені гроші.

«Тепер ще й комунальні виросли чи не втричі. Купити своє житло дуже важко не тільки переселенцю зі сходу, а й волинянину. Я все добре розумію, що люди, які здають квартири в оренду, теж хочуть заробити і мають на це право. Але ще півроку тому можна було винайняти ту ж однокімнатну квартиру за півтори тисячі з додатковою  платою за комуналку, а зараз – як мінімум за 2500 гривень. Ще й за комунальні доведеться віддати чималу суму. Крім цього, агентства нерухомості, які є у Луцьку, хочуть укласти договір на інформаційні послуги, взяти чималі гроші, а квартиру підходящу підшукати тоді, коли вже вийде. Це може бути і півроку, гроші ніхто не повертає. Такого в інших містах вже давно нема», – каже жінка.

Аза Голощапова запевняє, що деякі переселенці згодні жити й у селах, якщо там будуть хоч мінімальні умови, сприятливі для життя.

«Багато говорили про те, що переселенці не хочуть їхати жити в село. На це можу сказати одне: ми готові розглядати усі можливі варіанти. Подивитися на ті села, які пропонують. Але люди мають розуміти, що мама із двома дітьми на плечах та без чоловіка не може сама перекрити дах. Звісно, ніхто не буде відмовлятися від будинку, у якому можна поклеїти шпалери та вимити усе. Просто там мають бути мінімальні людські умови. Дехто каже, чому, нехай їдуть, мовляв, я сама з села. Хочеться запитати тих людей, чи готові вони кинути своє життя в місті, кинути роботу і переїхати в село. Лучани у місті теж виживають за рахунок того, що можуть поїхати до родичів у село, взяти якісь продукти, ту ж картоплю. У нас, переселенців, родичів немає. Працездатне населення має десь працювати. Переселенцям не пропонують роботу чи житло у селах із розвиненою інфраструктурою, а лише в закинутих, з яких на роботу в місто їхати дорого, в а селі роботи нема», – каже пані Аза.

Механізм із житлом для переселенців не налагоджений. Хоч людей зі сходу останнім часом теж побільшало. Наприклад, навесні на Волині було 3600 переселенців, зараз – понад чотири тисячі. Ситуація з житлом не змінилася, вона навіть не просунулася на крок вперед.

«Проблема житла стоїть дуже гостро, хоч і пан Гунчик говорить, що до нього ніхто не звертався. Каже, що у нас люди на вулиці не живуть. Так, не живуть, але вони виживають у таких умовах і роблять усе для того, аби не жити на вулиці. І якщо пощастило знайти  квартиру з доступною оплатою, то це або дуже погані умови, або дуже добрі господарі», – розповідає Голощапова.

Якщо раніше допомагали волонтери, то зараз переселенці виживають за рахунок співпраці з громадськими організаціями. Щодо житла, то з цим волонтери аж ніяк не можуть допомогти.

«Переселенці не хочуть вирішувати свої проблеми за рахунок інших пільговиків, ми хочемо створити такі умови, аби усім було добре, – каже жінка. – Треба створити соціальне житло, яке належало б місту. В ньому переселенець міг би жити стільки часу, скільки він цього потребував би, сплачуючи за комунальні послуги. Не вистачає на державному рівні таких рішень. А все тому, що про це ніхто не думає. Нині дуже важко назбирати грошей на оренду житла. Бо їх вистачає тільки на те, щоб себе прогодувати. Купити житло можуть тільки заможні, або ті, хто збирає на нього все життя. Ми ж не тільки говоримо про проблеми, які у нас є, а й пропонуємо шляхи їх вирішення. Як громадяни цієї країни хочемо теж брати участь у розв’язанні цих проблем. Просимо піти нам на зустріч. Є ж велика кількість іноземних надходжень. Куди вони надходять, на що витрачаються? Ніхто не знає. Звітності немає. Лише говорять, що це для переселенців. Але тої допомоги переселенці не відчувають».

Від влади – жодної підтримки

Жінка запевняє, що представники організації уже багато разів зверталися й до Романюка, й до Гунчика. Але даремно.

«Нам вже набридло говорити про наші проблеми, та й, мабуть, людям набридло уже слухати. Бо читають газети і думають: «Знову ці переселенці». Але ж нічого не змінилося. Релігійні общини допомагають набагато більше, ніж влада, яка думає: «Живете якось, ну й живіть. Усім зараз важко». Така позиція дуже неприємна», – каже пані Аза.

Жінка розповідає, що перед виборами знайшли інвесторів, які були готові перебудувати малокомплектні школи, де діти уже не навчаються, й віддати під житло переселенцям. Але процес ухвалення владою рішення затягнувся,  вибори минули, і це вже нікому нецікаво.

«Єдине, із чим пощастило, то це із влаштуванням дітей у садочки та школи. Так, тут теж є проблеми. Але ми в однаковому становищі з лучанами», – розповідає переселенка.

Цікаво, що не менше, ніж 3/4 переселенців після переїзду на Волинь змінили ставлення до України та Росії.

«Не усі відкрито говорять, що вони думають насправді. Перша хвиля людей, які сюди приїхали, – це ті, хто розумів, що вони – за Україну, – каже громадська діячка. – Друга хвиля – ті, кому не було куди їхати. Тому серед переселенців панують дуже різні настрої. Хай там як, але ця ситуація складна. Бо складно й самим лучанам. Адже у декого з них там теж живуть родичі. Вони з ними сперечаються, сваряться і все зводиться до того, що обговорюють між собою лише погоду та дітей. Про політику не говорять. У переселенців є велика образа на народ, який ми вважали братським, а він виявився ворожим. Ми усі російськомовні, нам співали пісні російською, колискові, читали казки. Ми навчалися цією мовою, а українською найчастіше співали пісень. Ми себе не позиціонували ні як українці, ні як росіяни, на Донбасі завжди  почесно було вважати себе інтернаціоналістами. А війна дала відповідь на ці запитання, тепер ми знаємо, що ми – українці. Усі, хто приїхав на Волинь, свій вибір зробили. Це наша батьківщина, хоч і багатьом не подобається те, як працює наша влада. Але це й лучанам не подобається. Бо населення зубожіле. Ми не всі розуміємо, яким чином проходять ці реформи».

За словами Ази, переселенці спілкуються на різні теми лише з тими родичами з Росії чи сходу, які їх розуміють. Дехто їх не розуміє зовсім, бо вже дуже нашпигований російською пропагандою.

«Для того щоб нас зрозуміти, їм треба це все з себе викинути. А вони цього зробити не можуть. Бо їм це все щоденно в мізки пхають. На жаль, наша держава нічого для об’єктивного бачення сучасності тими, хто залишився на окупованій території, не зробила. Тому з цим воювати важко», – каже жінка.

Як розповідає Аза Голощапова, переселенцям нині складно. І не лише тому, що важко знайти нову роботу, житло, а й тому, що важко адаптуватися в нових умовах, змиритися з тим, що у тебе немає свого дому, звичних речей, що робили життя зручнішим. «Немає звичного дружнього оточення, якому було небайдуже, що у тебе на роботі, як ростуть твої онуки. Це потрібно створювати тепер уже в іншому місті. Вважаю, що переселенця може зрозуміти тільки колишній чорнобилець. Бо його теж колись узяли й вивезли з дому. Але він знав, що держава піклуватиметься про нього, надасть житло. В нашому випадку цього немає», – ділиться переселенка.

«Знаєте, іноді виникають такі моменти, коли на душі дуже погано. Але я розумію, що найцінніше у мене тут, зі мною – моя сім’я. А все інше наживемо. Труднощі були і будуть завше, ми вміємо з ними боротись», – додає вона.

Жінка розповідає, що лучани часто ідуть назустріч переселенцям, щиросердечно допомагають. Але ставляться з певною недовірою. Тому друзів, таких, як були вдома, серед них завести важко.

«Переселенцям – жителям півдня і сходу, більш відкритим у спілкуванні, легше зав’язати знайомство з чужою людиною, ніж волинянам, – розповідає Аза. – Волиняни інтроверти, їм треба добре пригледітися до людини, аби навчитися їй довіряти. Ми завжди відчуваємо межу, яку не можна переступати. Треба, щоб минув певний час, аби волиняни та переселенці навчилися краще розуміти і довіряти один одному».

Підпишіться на «Хроніки Любарта» у Facebook та Вконтакті.