Що може дати для поживи цікавості час, коли епоха змінює епоху? Що потрібно взяти з минулого, а чим озброїтися для майбутнього, аби зберегти «кодування доби»? І як це все відобразить людина, яка віддала душу малярству і вміє відобразити на полотні мить, що в далеких нащадків викликатиме моторошно-захопливі відчуття давно минулих літ?

Казимир Войняковський – поляк, що малював Волинь тоді, коли цього практично не робив ніхто. Він був чи не єдиним, який зобразив історичний край у той час, коли «країна обох народів» була розділена між сусідніми європейськими державами-вовками, а її території відійшли до цивілізаційно різних суспільних утворень.

Ars longa, vita brevis

Життя коротке, та доба, яку воно породило, може тягнутися дуже довго у майбуття.

У XVIII столітті Річ Посполита ослабла і була поділена між сусідніми державами. Кількавікове панування корони на землі волинській припинилося. І це, можливо, було б нічого, якби вдалося цій поліській землі залишитися у європейському культурному просторі. Проте не сталося. Після невдалого постання Костюшка 1794 року король Станіслав Август Понятовський склав повноваження, територія держави була остаточно поділена між Королівством Пруссія, Австрійською монархією та Російською імперією. Волинь опинилася у складі останньої.

Час, позначений змінами кордонів на мапі Східної Європи, був переломним і в мистецтві. Бароко уже сприймали як пережитки минулого, натомість класицизм уже впевнено завоював позиції панівного стилю. Цікавим було те, що художники, архітектори, скульптори, музиканти загравали з історичними формами і прийомами, трактуючи культурне надбання Античності на лад своєї доби. І якщо для бароко було характерне осягнення світу відчуттями, екзальтуючись, то класицизм в центр ставив розум та раціо. Це справді велична і прекрасна доба, яка була провісником прориву у науковому, а згодом і промисловому стрибку ХІХ століття.

У Європі, особливо у Франції, один за одним народжувалися великі художники, чиї прізвища стали символом століття. Знакова постать – Жан Батист Шарден, жанрові сцени якого вразили не одного художника, які стали малювати реалістичні образи навколишніх окраїн. Польща також мала чим «похвалитися» у цій сфері. Марчело Бачареллі, придворний художник короля Польщі, Жан-П’єр Норблен вважаються ключовими фігурами польського жанрового малярства. І, от, з цього казана стилів, поглядів і змін «виринає» Казимир Войняковський, чиє ім’я стоїть у ряді польських реалістів. Одного дня наприкінці XVIII століття цей тоді ще маловідомий та й нині рідкісний маляр поїхав малювати Волинь…

Волинські крайобрази у праці краківського вільномуляра

 У 1771 році в Кракові народився Казимир Войняковський. Про його біографію є дуже небагато відомостей. У ранньому віці Казимир став учнем уже згадуваного королівського портретиста Марчело Бачареллі. Під його впливом молодий маляр пройнявся натхненням писати портрети. Крім них, Войняковський писав полотна на історичну тематику. Так, його відома «Ухвала конституції 3 травня» зберігається в Національному музеї у Варшаві. Ще один напрям діяльності – польські крайобрази. Зазвичай це були акварелі, на яких постають люди прості, у своєму побуті та в середовищі давніх культурних і релігійних пам’яток.

Більшість творчого часу Войняковський витратив у Варшаві. Іноді виїжджав на Литву. А також побував на Волині. Польський історик, уродженець Станіслава Людвік Гасс досліджував польську масонерію. За його даними, Казимир Войняковський був членом однієї з лож.

Про Войняковського-на-Волині мало б хто згадав, якби не волинський консерватор З. Морвіч, який у міжвоєнний період працював над репродукцією одного з малюнків маляра, які зберігалися у музеї Любомирських у Львові. Тоді про акварелі, зроблені сепією, з волинськими виглядами написали у луцькому культурно-історичному місячнику Znicz. Там же автор помістив кілька волинських малюнків Войняковського.

Вигляд на замок Любарта від Глушецького мосту (тут і далі зображення з журналу Znicz за листопад 1936)

Виявили, що руці Казимира належать 11 акварелей, 3 з яких стосуються Луцька. Тільки одна із робіт була датована – 1797. Це малюнок з виглядом каплиці Скорботного Христа, що розташовувалася на католицькому цвинтарі біля сучасної вулиці Градний Узвіз. Роботи не підписані. На них лише вказана назва місцевості: французькою мовою – пером, або польською мовою – олівцем. Розміри акварелей – 16х23 см.

На роботах краківського художника зображені такі волинські місцевості: каплиця Скорботного Христа у Луцьку, вигляд вулиці Ринкової у Луцьку, замок у Луцьку, дерев’яна церква у Ковелі, кузня у Ковелі, 4 вигляди Голоб, дворик з брамою у Ружині, Гільча з палацовою брамою.

Гульча

Голоби

Голоби

Голоби

Кузня в Ковелі

Церква у Ковелі

На них – природа, будівлі та люди тих часів. Окрім художньої цінності, роботи мають ще й історичну, позаяк документують місцевості, які давно змінилися і втратили свій тодішній лик.

Луцьк часів Войняковського

Що можна сказати про Луцьк кінця XVIII століття? Місто тоді перебувало у стані поступового занепаду. І це було зрозуміло, з огляду на всю Річ Посполиту, яка розпадалася. Досить навіть глянути на одну з акварелей автора, щоб зрозуміти стан міста.

На одній із трьох його луцьких робіт зображено центральну вулицю Луцька – Ринкову. Вона вела від майдану Ринок до міського храму Святого Миколая (на кінець цього століття уже не існував) і далі в напрямку монастиря домініканців та річки Стир. Ще в добу Ренесансу тут був так званий шевський квартал, де проживали, окрім шевців, заможні лучани.

Вулиця Ринкова у Луцьку

Вулиця Ринкова починалася на куті Ринку – між ратушею і дерев’яною церквою Івана Хрестителя, яка наприкінці XVII століття перестала існувати.

Та на другу половину XVIII століття усе це було в минулому. Пік торгівлі Луцька припадав на старі часи, у цьому столітті це вже не було так актуально. Ратуші уже не було, бо вона згоріла. Православні церкви Лучеська князівських часів також практично не існували. Місто часто потерпало від пожеж, було обшарпане, погано доглянуте.

Велика біда трапилася у 1781 році – пожежа дуже поруйнувала Луцьк. Постраждали 444 будівлі, багато мешканців залишилися без житла. Деякі сакральні споруди згоріли вщент і їх не могли відновити. Так, місто навіки втратило кафедральний костел Святої Трійці, костел Марії Магдалини боніфратрів. Дуже постраждали караїмська кенаса та Велика синагога, згоріла частина єврейського кварталу, інші церкви та костели.

Ще одна непоправна втрата пожежі 1781 року – втрата Окольного замку, який раніше був резиденцію для знаті, прості міщани тут не жили. У 1781 році Окольник уже втратив своє значення для міста. Він стояв швидше як пам’ятка минулого. Пожежа зруйнувала частину його мурів, повністю знищила дерев’яні вежі. Тому мури розібрали. Частина Окольного замку існує досі – це стіна монастиря бригідок, кафедрального костелу з колегіумом і вежею Чарторийських із фрагментами мурів.

Горів і Верхній замок. Пожежа знищила риштування, біля яких мали відновити церкву Івана Богослова (на момент пожежі церкви вже не було, але єпископ мав серйозні наміри храм відновити). Крім того, В’їзну вежу трохи підмурували і понизили входи в замок. На головному фасаді над сучасним входом є дві заштукатурені арки. Це – колишні входи до твердині.

Мостик, яким сьогодні ходять до замку, також збудували після тієї руйнівної пожежі. Верхню частину мосту у наш час постійно оновлюють, а от, мурована цегляна основа – тих часів. Гроші на будівництво мосту виділив луцький староста Юзеф Чарторийський.

Усю цю атмосферу часу Казимир Войняковський непогано передав на акварелі вулиці Ринкової. Погане покриття, калюжі посеред вулиці, обшарпані будинки зі слідами перебудови та руйнування, а поряд з цим присутнє відчуття якоїсь колишньої величі і могутності. Будівля зліва має зубці на даху, як у замку, вкінці вулиці – будівля узагалі без даху. А під цим непомітно для ока художника приховався цілий ряд двоярусних підземель, про які ми знаємо уже тепер – після ряду досліджень і розкопок. До речі, зараз будь-хто може оглянути розкриті археологами підземелля неподалік зображеного місця – на Кафедральній, 13.

Такі атмосферні малюнки – ніби машина часу, яка відносить у давнину і бодай частково задовільняє нестримне бажання побувати там і тоді не тільки духом, а й тілом, щоб на власні очі побачити, як же колись жили у Луцьку.

Як євреї посварили «ксьондзів»

Заслуговують уваги усі малюнки Войняковського, але ми розглянемо ще один. Це перше зображення каплиці на католицькому цвинтарі, що воно спершу призначалося для монахів ордену бернардинів, чий костел з монастирем розташовувалися неподалік (нині костел, будучи перебудованим, є собором Святої Трійці УПЦ КП). Каплицю потім малювало багато художників, та робота Войняковського – перше і єдине зображення її у XVIII столітті. Власне, це ж і єдина з акварелей маляра, яка має дату.

Цікаву історію про каплицю Скорботного Христа подав невідомий луцький бернардинський чернець.  

Каплиця Скорботного Христа на католицькому цвинтарі, 1797

За його описом, у 1646 році бернардинам подарували частину землі, яка раніше належала костелу Святого Якова. Покупець-благодійник вирішив купити частину костельної землі і передати її бернардинам. Але було придбано цю землю не прямо, а шляхом «переведення стрілок». Луцькі євреї перед покупцем мали певний борг, тож, за землю мусили сплатити вони: мусили сплачувати на костел Святого Якова за землю, яка вже належала бернардинам. Але першу ж виплату вони пропустили. Не довго думаючи, священик яківського храму Мацей Поплавський вирішив скоїти наїзд на ділянку землі і відібрати шматок нерухомості як компенсацію. Але бернардини також не хотіли просто так здаватися і виставили оборону. З якоїсь причини, можливо, не особливо розбираючись і не зважаючи на одновірність, а тільки на економічну вигоду, бідні католики стали бити не євреїв, а один одного. У тій сутичці бернардина Капанара було вбито.

Суд виніс вердикт ‒ священика Поплавського звільнили. До того ж, він за власний кошт в пам’ять про вбитого ченця мав спорудити каплицю Скорботного Христа. За певний час її спорудили. А що Луцьк в давнину був більш горбистим, ніж зараз, то високий силует каплиці гарно красувався на фоні дальшої забудови острова ‒ замку з іншими костелами та церквами. Тож, чимало художників зображували цей краєвид.

* * *

Казимир Войняковський – дуже цікавий і малознаний автор, який залишив майже дюжину акварелей з волинськими крайобразами XVIII століття. Ці зображення тим і чудові, що є своєрідним «діамантом» у мозаїці нашої культури і займають своє місце у творчості загадкового польського художника.

Олександр КОТИС

Підпишіться на «Хроніки Любарта» у Facebook та Вконтакті.