15 листопада лучани оберуть нового мера. І від цього рішення залежатиме, яке майбутнє матиме Луцьк. Чи пливтиме за течією під керівництвом старих функціонерів, чи нарешті отримає ефективного менеджера, якому під силу запровадити чесні правила гри і стати на шлях європейського розвитку.

Право працювати міським головою відстоюватимуть голова правління Фонду Ігоря Палиці «Новий Луцьк», висуванець «Українського об’єднання патріотів – УКРОП» Олександр Товстенюк і нинішній міський голова Микола Романюк, висуванець Блоку Петра Порошенка «Солідарність».

На місцевих виборах волиняни засвідчили найбільшу підтримку саме УКРОПу. Лишилося – обрати нового міського голову Луцька.

– Успіх волинського УКРОПу на виборах здивував багатьох у громадсько-політичному середовищі. Політичні опоненти і критики одразу ж заговорили про «гречку», яка нібито допомогла здобути таку підтримку виборців.

– Важко збагнути, чому така реакція, хоча ми вже звикли до цього. Адже на усіх виборах нас намагалися спіймати на підкупі. Та марно, бо ми не вдаємося до таких речей. Фонд «Новий Луцьк» як займався своєю роботою безвідносно до виборів, так і працює й працюватиме надалі. І результати виборів не вплинуть на це. Лучани, волиняни оцінили нашу роботу упродовж усіх чотирьох років, тому й підтримали команду Ігоря Палиці на місцевих виборах. Ясна річ, що опонентам не подобається такий розвиток подій.

Усім зрозуміло, що Дніпропетровщина – це вотчина Коло­мойсь­кого, який зробив дуже багато, аби зберегти спокій в Україні. Волинь натомість – це батьківщина Ігоря Палиці. І високі результати УКРОПу в цих регіонах закономірні. Хто би що не го­ворив, але сьогодні цим людям довіряють, сподіваються на них.

– Та все ж чути несправедливу критику вам, мабуть, не хотілося б…

– Критика цінна, коли конструктивна. На жаль, вона рідко такою буває. Зрештою, ми не зважаємо і працюємо далі. У кожного працівника Фонду вже виробився своєрідний імунітет до такої безпідставної критики, до тих, хто завжди проти нас. До слова, команда Фонду сьогодні – це 50 людей. І саме завдяки отаким скептикам, які люблять звинувачувати нас у зловживанні довірою людей, команда Фонду стала значно сильнішою. Через оці нападки ззовні команда постійно тримає себе в тонусі. Фонд, фактично, став таким собі герметичним середовищем.

– Тим не менш, ви не приховуєте свого бажання мати важелі впливу у владі і навіть керувати містом?

– Повірте, отримати владу у місті – не самоціль. Потреба мати представництво у місцевій владі викликана необхідністю. З тим баченням, яке має Ігор Палиця, із тими фінансовими можливостями, якими сьогодні володіє Фонд завдяки бажанню Ігоря Петровича вкладати у рідне місто, в регіон, просто необхідно йти у владу.

Здавалося б, маючи сім депутатів у міськраді, як це було в попередній каденції, ми могли би зробити багато корисного. Безумовно, наші депутати готували чимало важливих проектів рішень, та практично всі безпринципно блокувалися. Із політичних мотивів. Звісно, усі наші напрацювання недаремні, й у новообраній міськраді, маючи вже 15 депутатів, ми зможемо реалізувати ініціативи, які вперто футболили тодішні опоненти.

Працюючи міським головою, а я сподіваюся на перемогу в другому турі, ми зможемо зробити набагато більше. Це забезпечить нові можливості для розвитку Луцька. Та найперше – нові і чесні підходи до господарювання у місті, до розподілу бюджетних коштів.

– Чому ви не балотувалися у депутати, а лише на посаду міського голови?

– Щодо міської ради, то достатньо 15-ти депутатів від УКРОПу, аби ефективно реалізовувати задумане. А в мене є чим займатися і у разі обрання міським головою, і в разі необрання. Зауважу, ми будемо докладати максимум зусиль для того, аби представник УКРОПу став секретарем міської ради. І я справді певен, що нинішня міська рада буде працювати значно якісніше. Починаючи від ефективності самої роботи, закінчуючи тим, що не буде зловживань, дерибану землі, якщо вона взагалі ще залишилася.

– А ви особисто задоволені результатами виборів?

– Насправді я хотів би більшої підтримки і по місту, і по області. Щодо свого особистого результату, то було багато моментів, де ми недопрацювали. Певен, що можна було би мати вищий результат – на рівні офіційних відсотків Миколи Романюка. Звісно, зіграло роль і те, що було багато кандидатів, чимало голосів забрала «Свобода», електорат якої у другому турі, я сподіваюся, підтримає мене.

Тішить те, що УКРОП на Волині набрав найбільше по Україні. Але особисто я не досягнув поставленої мети – 40%. Якби результат був таким, я був би цілком задоволеним.

«Вимогливий до себе і у бізнесі, і загалом у житті. Я завжди викладаюся на 100%. Хочеться мені цього чи ні. І не важливо вже – подобається мені процес чи не подобається. Це питання якоїсь особистої поваги до самого себе. Я не кидаю на півдороги».

– До слова, що думаєте про новообрану Волиньраду? З огляду на те, як вона «працювала» останнім часом.

– Якщо головою облради оберуть Ігоря Палицю, то, повірте мені, вона буде ефективною. Інша справа – чи захочуть цього депутати. Знаю, що нині тривають перемовини на всіх рівнях, щоби будь-хто, аби не Палиця. Це свідчення того, що в облраду знову пройшли люди, для яких понад усе – власні інтереси. Натомість Ігорю Петровичу нічого не потрібно від Волині, він дійсно хоче навести лад у регіоні. Та навряд чи Ігор Палиця піде на якісь кулуарні домовленості, обіцянки. Він готовий брати і робити, але аж ніяк не домовлятися з кимось, поступаючись у принципах. Я на місці кожного депутата обласної ради просив би, щоби саме він став головою. Тоді з Волинню як з регіоном стануть рахуватися всі, починаючи від міністра до президента. Тому що Палиця – сильний лідер, має потужну і дієву команду. І якщо він стане головою обласної ради, то Волиньрада також стане його командою.

– А щодо міської ради, то з ким команда УКРОПу готова співпра­цювати, з ким готова шукати діалог?

– Предметно про це ми зможемо говорити лише після 15 листопада. Але точно можна сказати, що спів­праці із президентською «Солідарністю» не вийде, з огляду на те свавілля, яке чинить нинішня влада щодо УКРОПу та українців загалом, на Волині зокрема. А з рештою можна пробувати знаходити спільну мову – «Батьківщина», «Свобода», Радикальна партія, «Народний конт­роль». У разі обрання міським головою я буду намагатися зробити усе, щоби ці фракції об’єднати, аби вони працювали на благо громади. Не буде ніяких першочергових інтересів УКРОПу. Зав­дання міського голови – дбати не про 42-х депутатів, а про міську громаду, яка його обрала.

– Чому не вдалося провести у міську раду представниць Офісів розвитку кварталу, лишень трьох із семи?

– Усе через недолугий закон про місцеві вибори, який був поспіхом прийнятий напередодні виборів. Із 42-х виборчих округів у Луцьку укропівці виграли 41. Це дуже показово. Один округ на ДПЗ виграв представник БПП «Солідарність», чинний депутат міськради Євгеній Ткачук. Округ, в який вкладалися чималі бюджетні кошти. І от уявіть: якби вибори відбувалися за мажоритарною системою, то із 42-х округів у Луцьку УКРОП мав би 41 депутата.

– Тобто попередній закон про вибори був кращим?

– Він був більше прив’язаний до реалій. Він потребував змін, але був зрозумілішим. А новий закон, я думаю, одноразовий. Навряд чи він буде застосовуватися на парламентських виборах. Дуже дивно виглядає: в окрузі найбільше набрав депутат від УКРОПу, але разом із укропівцем до міськради пройшов іще один депутат – наступний. З іншого боку, були й такі ситуації: укропівець набрав найбільше голосів, але мандат отримав кандидат, за якого проголосувало менше виборців.

– Які у вас є міркування, відчуття, аналітика з приводу результатів другого туру?

– Мушу сказати, що у першому турі чимало людей були збиті з пантелику, оскільки ходили так звані працівники соціологічних служб і розказували, що у Миколи Ярославовича – 51-52%, а в Товстенюка – 12-13%. Тобто людей наштовхували на думку, що Романюк виграє в першому турі. А це нечесно.

Тому я дуже хотів би, щоби ті люди, які голосували у першому турі за висуванця «Свободи», тепер віддали свої голоси за УКРОП, за Товстенюка. Вони не мають голосувати за представника «Солідарності», який був і у «Нашій Україні», і в «Сильній Україні», і в комсомольцях. Зміняться політичні реалії – і він піде ще кудись. Той же «Народний конт­роль», та ж Радикальна партія не мали би голосувати за президентського висуванця, якого вони самі ж постійно критикують.

«Я схильний більше довіряти самому собі, власній інтуї­ції, аніж соціології. Маю відчуття, що буде або пере­кон­лива перемога, або не дуже переконлива перемога. Звісно, як і всі, я можу помилятися. До соціологічних опитувань я скептичний, адже настрій у людей постійно змінюється».

– Скептики часто закидають вам несамостійність. Мовляв, без Палиці ви нічого не варті…

– А ми й не хочемо, аби говорили про мою самостійність. Для чого місту мер, який сам по собі? Не розумію логіки такої критики. У нас з Ігорем Петровичем цілком співпадає бачення як і що слід робити. Від моральних цінностей до професійних підходів. До речі, Ігор Петрович, який є членом політради УКРОПУ, не змушував мене балотуватися від цієї політсили. Він мене запитав чи я хочу йти самовисуванцем, чи балотуватися від УКРОПу. І я сам приймав рішення. Утім вирішальним фактором було саме його забов’язання і обіцянка мені, що він у всьому і завжди допоможе.

– Незалежно від результатів виборів, Фонд «Новий Луцьк» і надалі планує вкладати фінансовий ресурс у розвиток обласного центру? Чи ця робота після виборів може якось змінитися?

– Безперечно, ми продовжимо роботу. Причому нині готуємо бюджет на наступний рік, і не лише на Луцьк, а й на усю область. Ми вже повідомляли, що прийнято рішення перейменувати Фонд, невдовзі він матиме назву «Тільки разом». Менше роботи не стане. І хоча сьогодні ми працюємо чітко і злагоджено, є куди рости.

«Політичного конкурента міська влада в особі УКРОПу дійсно отримала. Це факт. Але аж ніяк не в особі Фонду «Новий Луцьк», не в особі голови правління Фонду. Бо ми завжди готові до конструктивної співпраці».

– Не виникає сумнівів з приводу свого рішення балотуватися в мери? Могли б же і надалі займатися бізнесом, виконувати обов’язки голови правління Фонду Ігоря Палиці.

– Такі думки я від себе відігнав давно. Люблю повторювати: роби, що повинен – і буде, що буде. Я відчув, що мені це потрібно зробити. У 2012 році я просто не міг відмовити Ігорю Петровичу у проханні очолити Фонд. Він сам не мав змоги тут залишитися, а кинути Фонд на когось по відношенню до нього було би просто несправедливо. Тоді я не мислив так глобально, не думав про всіх лучан, тоді переді мною була відповідальність найперше перед Ігорем Петровичем. І домовилися ми з ним спершу, що я попрацюю рік, налагоджу роботу. Але я втягнувся, звик, перейнявся проблемами міста і людей, які в ньому живуть. Тим паче, коли почався Майдан, час підкинув нові виклики й завдання. І нині я розумію, що дуже люблю цю роботу. Люблю Фонд, люблю людей, які там працюють. Подобається пройтися кабінетами, подивитися хто чим займається. Мені імпонує атмосфера, адже у всіх кабінетах зазвичай відкриті двері. І сьогодні я чітко можу сказати, що ні про що не шкодую.

– Вам притаманна здатність швидко думати і так само швидко приймати рішення. Хоча рішення бувають різні і не завжди легко приймаються…

– І не завжди правильно. Але життєвий досвід дає можливість зменшувати кількість неправильно прийнятих рішень. Це як у спорті. Кількість прийнятих рішень у день тренує – і ти стаєш менше помилятися.

– Яка роль батька у вашому бізнесовому житті?

– З 1998 до 2003 року я працював на книжковій фабриці, яку він очолював понад десять років. Був заступником директора. Тато тоді мене переконав, що треба попрацювати тут, набратися управлінського досвіду, про що я зрештою ніколи не пошкодував. Це перша людина, до якої завжди звертався за порадою. Мені його не вистачає… 

– Якщо прочитати вашу біографію, то можна зауважити, що на кожному підприємстві ви працювали не надто довго. Чому так?

– На кожному підприємстві я був управляючим співвласником. І всі проекти, слава Богу, були успішні. Ясна річ, що за 20 років я зумів щось і заробити, і вкласти. Насправді я не так багато витрачаю, як комусь може здаватися. Дуже рідко їжджу на відпочинок. Не скуповую нерухомість.

– Ви справляєте враження людини, яка багато встигає. Як починається ваш день?

– Будильник у мене заведений на 6:30, але часто буває, що й раніше прокидаюся. Лягти намагаюся до півночі. Зараз за день так виснажуюся, що засинаю дуже швидко. Щодня тренування, і у вихідні теж.

– Для чого вам виснажувати себе фізичними навантаженнями?

– Я не змушую себе. Спорт для мене – життєва необхідність. Я звик до цього. Окрім того, що підтримуєш в тонусі свої м’язи, своє тіло, це дуже розвантажує, робить людину цілеспрямованою. Довготривалі статичні навантаження, як той же орбітрек, допомагає привести себе в порядок, систематизувати думки, плани, розкласти все в голові по полицях. Коли біжиш – добре думається. Точно знаю: заняття спортом тренують силу волі.

–  На жаль, нині у школах фізкультура займає другорядне місце…

– Та й у мій час так було. А зараз все ще складніше із можливостями. Бо для занять фізкультурою треба створювати умови. Аби діти любили цей урок і ефективно зай­малися.

До речі, Ігор Палиця, який теж активно зай­мається спортом, мене свого часу сильно мотивував. Ми разом бігали, і він повсякчас демонстрував кращу форму. Одного разу я просто купив орбітрек і почав займатися вдома. Думаю, що зараз він мене не обжене (сміється, – ред.).

– Як далі триває ваш робочий день?

– О десятій, після тренування, я вже на роботі. В основному мій день минає в офісі.

– Перед сном віддаєте перевагу телевізору чи книгам?

– Перед сном по-різному: книжка, кіно, новини. Вже є певна залежність від інтернету, постійно читаю, що відбувається.

– А літературу яку любите?

– У дитинстві я перечитав сотні книжок, я з ними ріс. Зараз читаю значно менше. Цьогоріч на  день народження мені подарували книгу, видану сто років тому. «Полное собрание сочинений» Шеллера-Михайлова. У вільний час її читаю.

– Ви часто цитуєте уривки з книг, пісень, фільмів. Як усе це тримається в голові?

– Дякувати Богу, у мене непогана пам’ять. Я ніколи нічого не заучував. Усі, хто буває в моєму кабінеті, помічають, що на робочому столі немає ніяких блокнотів, папірців. Я ніколи нічого не записую. Намагаюся все запам’ятовувати. Мені дали якийсь документ – він лежить якийсь час перед моїми очима, я це запам’ятовую і немає потреби далі цей папірець тримати біля себе.

– Розкажіть про свої стосунки із сином? Ви суворий батько?

– Віктор вже доволі дорослий – 15 з половиною. І точно можу сказати, що він у мене не розбалуваний. І я дякую Богу за те, що він у мене такий є. Виховую його я досить суворо.

– Він розуміє, який бізнес у тата, скільки ви заробляєте?

– Ці речі його мало цікавлять. Він навіть ніяковіє, коли просить кишенькові гроші. І мені це подобається. Звісно, він все розуміє, але його більше цікавить, чим йому самому зай­матися у майбутньому. Він розуміє, що після закінчення вищого навчального закладу треба буде заробляти на себе, на майбутню сім’ю. Головне – у нього немає думок про те, що тато все дасть, купить квартиру, автомобіль тощо.

– Хоча тато може…

– Поки що може, а там – хтозна…

– Впливатимете на професійний вибір сина?

– Не буду, але ми постійно про це говоримо. Він поки думає. Тим часом ми посилено вчимо українську, англійську, німецьку. Вважаю, що треба досконало знати рідну мову, перш ніж вчити іноземні. Математику підтягуємо, фізику, право.

– Багато часу проводите разом?

– Хочеться більше. Але Віктор все розуміє. Ми з ним друзі, він мені все розповідає. Я його дуже люблю і бачу, що й він мене любить та поважає. Не боїться радитися, довіряє. Між нами немає прірви поколінь, бо я з ним спілкувався від народження по-дорослому. Він самостійний, нічого не боїться. А взагалі я дуже люблю дітей і у майбутньому хотів би мати ще двох.

– Який ви вдома, у побуті?

– Досить педантичний. Люблю чистоту. І вдома має бути порядок, і на роботі, і автомобіль чистий, і сам маєш виглядати охайно. Я перфекціоніст у всьому.

Підпишіться на «Хроніки Любарта» у Facebook та Вконтакті.