Джерело: volynua.com

Вони воювали в армії без держави. Їхні імена були затавровані на десятиліття, але в кінцевому підсумку вони перемогли, бо держави, проти якої вони боролися, – не існує.

 

Мова йде про вояків, зв’язкових, станичних, медсестер Української повстанської армії. Про тих, хто боровся за незалежну Україну, дожив до її проголошення, тож нині ми ще маємо честь жити поруч із ними.

Отже, УПА в обличчях. Волинський вимір.

Петро Мартинюк, псевдо «Дуб». Народився 23 серпня 1922 року, мешкає у Володимирі-Волинському. Станичний Володимир-Волинської міськрайонної організації Братства ветеранів ОУН-УПА Волинського краю імені полковника Клима Савура. До лав УПА вступив у 1943 році.

На підступах до урочища Вовчак, у бою з нацистами, отримав важке поранення, довго лікувався та переховувався. Згодом працював у референтурі, де займався пошуком та мобілізацію кадрів для Української повстанської армії.

В лавах повстанців знайшов своє кохання – дружину Ольгу Грому на псевдо «Ліщина». До одруження бачив її двічі по декілька хвилин, раз – під час таємного завдання, другий – на пересильному етапі.

Одружилися на засланні, і разом у парі прожили довгі 60 років.

«Я дав слово дівчині і стримав його. Ми у парі – вже понад шістдесят літ. Бажаю нинішній молоді справжньої любові, але не такої легковажної, яку бачу чи не на кожній лавці, у парку, в маршрутках… То все обман і розпуста. У нас по УПА був наказ: не доведи, Господи, хтось образить дівчину! Виконуйте цей наказ і сьогодні», – бажає волинській юні той, хто виборював для неї незалежність.

На Новий 1945 рік заарештований радянськими органами. Допити з катуваннями тривали три місяці. Етапований до Норильська, там відбув 10 років. По закінченні терміну додали ще 5 років за участь у Норильському повстанні.

По закінченні ув’язнення оселився у Володимирі-Волинському.

За його ініціативи встановили пам’ятний знак воякам УПА у Володимирі.

Ганна Зелена, псевдо «Гива». Народилася 20 квітня 1927 року, мешкає у селі Скулин Ковельського району. В УПА вступила у 14 років, де була зв’язковою. У густі коси вплітала повстанські записки грипси і, бувало, по 20 кілометрів намотувала, розносячи їх.

Була особисто знайома з командиром «УПА-Північ» Климом Савуром і деякий час його зв’язковою. Заарештована 10 червня 1945-го.

«Я прийшла додому, переодяглася, мати тільки борщу налила, як постукали у двері. Їх було п‘ятеро, та ще й мали трьох собак. Кажуть: «Ви арештовані». Мене вели, наче злодія…», – розповідає Ганна.

Катували і мучили її чекісти з усією жорстокістю: били дерев’яними молотками, затискали пальці у дверях і навіть били електричним струмом…

Військовий трибунал засудив до 10 років каторги і п’яти – позбавлення громадянських прав. Покарання відбувала в Норильську, Красноярський край, Росія. Під час повстання 1953 року отримала там важке вогнепальне поранення. Відбула майже весь термін ув’язнення.

Реабілітована 9 жовтня 1991-го.

Любов Кригер, псевдо «Айстра». Народилась у селі Мокрець Турійського району 28 серпня 1926 року, мешкає у Володимирі-Волинському. До лав ОУН вступила в 1943 році. Була зв’язковою.

«Нас вчили, де і як правильно ховати грипси. То у вусі, то підшивати в одяг. Грипс був дуже маленьким, ніби як пігулка. Запечатували його сургучем. Я не мала права читати, що там написано. Писалося акуратно, зашифровано. Запихала в вухо, чи заплітала в волосся, чи навіть підшивала в білизну. Заносити треба було туди де скажуть», – розповідає пані Любов.

Була заарештована після закінчення Другої світової війни, але за браком доказів провину не було доведено. Під час допитів із застосуванням побиття не видала нікого з побратимів. Все життя відчувала на собі пильний погляд КДБ.

Її спогади опубліковані у збірнику спогадів «Володимир, яким ми його пам’ятаємо. Людські долі», виданий ДІКЗ «Стародавній Володимир».

Тамара Криштальська, псевдо «Мотря». Народилася 15 січня 1926 року в селі Милятин Іваничівського району на Волині. Нині мешкає у Горохові. До лав ОУН вступила у 1942 році. Працювала в «Юнацтві» та «Жіночій сітці».

Заарештована 22 лютого 1945-го. Засуджена до 15 років каторги і п’яти років позбавлення громадянських прав. Покарання відбувала у Воркуті.

«Мене здала однокласниця Марійка. Сказала, що я була пов’язана з упівцями. Потім повезли в Луцьку тюрму Народного комісаріату державної безпеки. Вдень був добрий слідчий, а після півночі – садисти. По декілька годин били кулаками по голові, батогами – по спині, катували струмом, що все тіло трясло. Мама на побаченні мене не впізнала. Дівчата з допитів приходили «сині», а котрі – ні, то одразу знали, що то – сексоти. В камері було 25 дівчат. Спали на підлозі, «валетом», бо бракувало місця. Матраців не було. Замість них використовували плащі чи рядна, що родичі передали. Повели в парну для дезінфекції, розібрали догола. А всі конвоїри – молоді хлопці. Яка то була кара господня, скільки ми сорому «наїлися»! На тиждень кинули в камеру-одиночку в підвалі. Щурі, як кабанчики, бігали по мені», – розповіла пані Тамара «Газеті по-українськи».

Вийшла заміж за колишнього підпільника Василя Криштальського. Довгий час жили у Кривому Розі, бо на Волинь не дозволяли повертатися.

Оксана Фурманюк, псевдо «Зірка». Народилася 1925 року в селі Лисово Локачинського району. Нині вже його нема на карті. Мешкає у Володимирі-Волинському. До лав ОУН вступила у 1943 році. Закінчила медичні курси, зналася на травах, а тому лікувала повстанців.

«Я не могла сидіти без діла, адже до тата приходили бандерівці. Ми разом із групою дівчат узялися за виготовлення бинтів. Ходили по хатах і просили старі сорочки, простирадла. Рвали їх на смужки, прали, сушили, обливали спиртом і скручували у рулони. Ще нам доручили збирати цілющі трави: ромашку, підбіл, мати-й мачуху», – розповідає пані Оксана.

Була заарештована та вивезена до Воркути. Вирок винесли перед Покровою, 7 жовтня 1944 року.

«У Воркуту приїхали 29 січня 1946 року. Нас, вісімдесят жінок і дівчат поселили в одному бараці. Без води і туалету. Працювали на шахті №5. Пригадую, що багатьох вбило в шахті. Одного разу піднімалася нагору вагонеткою і вона обірвалася. Летіли вниз аж поки вагонетка не перекинулась. Одного на смерть забило, один сильно побив голову, потім збожеволів, мені вибило ключицю, одній відбило м’язи, довго вона помучилась, довго пролежала, аж м’ясо вирізали, а одній нічого не було, як в сорочці народилась», – згадує пані Оксана.

На засланні познайомилася із майбутнім чоловіком родом із села Коритниця Володимир-Волинського району. Він теж відбував покарання на Воркуті. Одружилися, виховали сина і доньку.

Її спогади опубліковані у збірнику спогадів «Володимир, яким ми його пам’ятаємо. Людські долі», виданий ДІКЗ «Стародавній Володимир».

Анатолій Дроздович, псевдо «Гринько». Народився 30 грудня 1922 року у селі Гуща Любомльського району. Нині мешкає у Любомлі. Допоміг уникнути вивезення до Німеччини на примусові роботи багатьом дівчатам і хлопцям, ледь був не викрити і пішов в УПА. У повстанській армії забезпечував продуктами і всім необхідним 140 осіб.

У 1944 році мобілізувався до Червоної армії.

«Таких, як я, десятки хлопців було, служило чимало з УПА. Ми відчували один одного, часом впізнавали, але мовчали. Всього – десь 300 чоловік. Після запасного полку я потрапив у сапери. Нас відправили на фронт, що проходив територією Польщі», – розповів газеті «Волинь-нова» повстанець.

Демобілізувавсь у 1945 році. Через зведений на нього звели наклеп, що висловлювався проти радянської влади, був заарештований і засуджений до 25 років ув’язнення в ГУЛАГу. Брав активну участь у Норильському повстанні в’язнів.

Улітку 1956 року вийшов з ув’язнення, повернувся на Волинь. Одружився, виховав двоє синів.

«Я не плакав багато років, – каже, витираючи сльози, – Але коли ховали героїв Небесної сотні, виплакав усі очі. І зараз переживаю, молюся за наших хлопців на Донбасі. Вони, як і ми колись, борються за Україну. Якби не мої 92, то взяв би в руки зброю, щоб їм допомогти. Хай буде проклятий Путін!»

Підпишіться на «Хроніки Любарта» у Facebook та Вконтакті.