Джерело: Інформаційне агентство Волинські Новини

Останнім часом в нас з’явилося чимало видань, присвячених історії України. І це закономірно. Нація, яка довгий час була колоніальною і нарешті отримала шанс унезалежнитись, активно починає вивчати своє минуле й осмислювати його. Адже хто «володіє» минулим – той володіє майбутнім.

Різні ці видання з історії. Більшість – переказ прописних істин. Деякі з них вже набили оскому. Це якраз та історія, яку, за висловом одного класика, не можна читати без брому. Закономірно, інтерес до такої літератури спадає.

Натомість маємо роботи, котрі прагнуть подати нашу історію нетрадиційно, а то й сенсаційно. Часто такі книги пишуть дилетанти. Деякі з них взагалі не мають історичної освіти і не знають, як то поводитися з Кліо.

Книга А. Герасимчука і Г. Таргонського  «Русь-Украина. Факты и сенсации», яка побачила світ у київському видавництві «Інтерконтиненталь-Україна», а зараз готується її україномовне видання, здавалось би, належить до «сенсаційних». Автори намагаються знайти «незвичні» факти в нашій історії, осмислити й переосмислити їх. При цьому залучають матеріали, які не дуже люблять використовувати історики-традиціоналісти. Це і матеріали картографічні, і лінгвістичні, і навіть дослідження в сфері генетики тощо. Історик-традиціоналіст може сказати, що такий підхід – еклетичний. Але подібна «еклетика» й дозволяє відкрити незвичні речі, побачити те, що до цього часу не бачили дослідники.

Авторів не назвеш дилетантами. Вони мають історичну освіту. Принаймні знають, як «бесідувати» з Кліо. У книзі використовуються різноманітні джерела, в т. ч. й дослідження істориків. Можна, звісно, дискутувати щодо достовірності тих чи інших джерел, коректності їхнього використання й комбінування. Але дискутувати... А в дискусіях (буває й таке!) народжується істина.   

Комусь може не сподобатися, коли автори дошукуються глибинних джерел слов’янщини. Навіть ведуть мову про те, що далекими предками слов’ян були хети й етруски. Але в книзі наведені аргументи. Будь ласка – доводьте, що це не так. І спробуйте заодно з’ясувати, звідки взялися слов’яни. Не з’явилися ж вони просто так, «по щучому велінню». Були ж у них якісь предки.

Цікаві, як на мене, ті фрагменти книги, де йде мова про прибалтійських і т. зв. полабських слов’ян, що колись були великою частиною «слов’янського материка», але потім зазнали германізації. Лише окремі з них вистояли, зуміли зберегти (хоча б частково) свою ідентичність. Це – лужичани, кашуби, ще деякі невеликі етнічні групи.

Однак топоніміка нинішньої Східної Німеччини, польського Помор’я, котре протягом тривалого часу було германізованим, свідчить про те, що колись, у період раннього Середньовіччя, ці землі були слов’янськими. Та, зрештою, не лише топоніміка. Навіть сьогодні в побуті східних німців, які насправді мають слов’янське походження, збереглося чимало слов’янських рис. Пригадую, як кілька років тому я опинився на острові Рюген, що зараз належить Німеччині. До речі, про Рюген є чимало в книзі «Русь-Україна. Факти і сенсації». Саме на Рюгені існувало на мисі Аркона слов’янське язичницьке святилище, котре зруйнували датські завойовники-християни в 1168 р. Біля самої Аркони я заїхав у село Віт. І мені видалося, що потрапив на наше Полісся. Хати під очеретяною стріхою (взагалі на Рюгені, на відміну від інших регіонів Німеччини, це доволі поширене явище), біля хат трапляються калабаньки, в яких бабраються качки, на подвір’ї ростуть мальви, а під самими хатами аж до самого даху стосики нарубаних дров. У цьому селі є зустрів написи місцевим діалектом, в якому проступав «голос слов’янщини».

Автори висловлюють думку, що саме з цього регіону походив Рюрик та його брати, які прийшли княжити в Новгород. І що насправді Рюрик був не норманом, а слов’янином-варягом. Наведених у книзі аргументів більш, аніж достатньо. І, схоже, ця версія далеко не безпідставна.

Цікавим є «розслідування» авторів щодо вбивства князя Ігоря, міркування про розуміння Миколою Гоголем поняття Русі та інші сюжети, які є в книзі. Але не буду їх переказувати, щоб не позбавити читача самостійно їх «відкрити».

Словом, перед вами чимало інтригуючого матеріалу, який до того ж багато ілюстрований. Іноді цю книгу починаєш сприймати як документальний фільм. З чимось ви можете погодитися, з чимось не погодитись. І це нормально. Так і має бути.

Отож, запрошую вас до мандрівки сторінками цієї, як було сказано на початку, дещо незвичної книги. Для мене ця подорож була цікавою. Сподіваюся, такою вона буде й для вас.

 

Підпишіться на «Хроніки Любарта» у Facebook та Вконтакті.