Офіційна назва села — Скреготівка. Це вже люди поділили його на Нову і Стару Скреготівку. Нова з’явилась після війни, коли хутори почали “стягувати” і виросла вулиця, протяжністю кілька метрів. Переселялись сюди з хуторів, які заснувались у тридцятих роках минулого століття. А до того часу на їх місці був ліс князя Радзивілла. Купували селяни землю, вирубували ліс і хазяйнували, де вільніше. Із сусідньої, Рівненської області, теж переїжджали сюди, віддаючи взамін свої землі на старому місці Радзивіллу.

Про його історію йдеться на сторінках газети "Волинь".

 
СХОВАЛИСЬ ВІД ЧУМИ І ВИЖИЛИ
     Історія села ще давніша і сповнена драматичними сторінками. Ось що розповів тепер уже колишній голова Грем’яченської сільської ради Ківерцівського району, до якої належить Скреготівка, Василь Кулик.
     – Оскільки в Скреготівці, звідки я родом, нема де добре порибалити, то, будучи дітьми, ми з хлопчаками ходили до водойми, яка знаходиться біля нинішнього санаторію “Пролісок”. І одного разу набрели на хрести в лісі. Повернувся я додому і став розпитувати в матері, що ж то за хрести. Вона й розповіла, що село Скреготівка знаходилось колись біля річки Путилівка. Але настигла його біда — спалахнула епідемія холери чи чуми, і люди почали вмирати. Той, хто втік звідти і поселився в нинішній Старій Скреготівці, той і вижив.
     І називалась колись Скреготівка “Скритівкою” — від слова “скритись”. Це з часом назва трансформувалась. В Скреготівці, до речі, ще й досі стоїть хрест, на якому викарбувана дата “1864”. Стоїть він на тому місці, де колись кладовище було. Отож, можна припустити, що переселились сюди люди з місцевості, охопленої чумою, ще раніше. За переказами чоловіка-старожила, який помер, маючи уже сто літ, в Скреготівці у ХІХ столітті було 26 хат, стояла тут корчма, був постоялий двір. 
     Така інфраструктура, якщо вдаватись до сучасної термінології, не випадкова. Виявляється, через Скреготівку йшли торгові шляхи, які пов’язували села Берестяни, Липне, Холоневичі. Проходили вони через ліс — по узвишшях, минаючи болотисту місцевість. І сьогодні ще можна знайти той Берестянський шлях, по якому з поліських сіл йшли, їхали люди на базари. А базари були в Деражно, Клевані (нині Рівненської області), Цумані та Олиці. Село Скреготівка було своєрідною вузловою станцією. Тому-то й постоялий двір існував тут. В 1914 році під час бойових дій Першої світової війни село відселяли в Рівненську область. В урочищі Висота знаходився польовий госпіталь. І там було захоронення воїнів, які померли від ран. Тривалий час ще хрести стояли. Нині від могил практично залишились лише невеличкі горбики. І тільки старожили можуть показати де вони. 
     У Велику Вітчизняну війну ця місцевість була безпосередньо пов’язана з діяльністю партизанського загону Медведєва, який знаходився за чотири кілометри від Скреготівки (це вже пізніше загін передислокувався до Лопатеня). “Москва” — така назва цієї місцевості залишилась і донині. А Скреготівку спіткала доля багатьох волинських сіл — воно було спалене. Оскільки двоє зв’язкових загинули від рук оунівців, то партизани провели каральну експедицію. Це було в серпні 1943 року. Відновилось село після війни в основному за рахунок хуторів. 
     
     КУДИ ДИВИТЬСЯ ВЛАДА?
     У це село, яке знаходиться серед лісів, але ніколи не було глухим чи забутим, я їхала після того, як одержала листа. Від імені односельчан писав інвалід Великої Вітчизняної війни Антон Терешкович. Йшлося в листі, що в селі, яке знаходиться “в кутку — під Рівненською областю”, нема ні радіо, ні телефону. Власне, позбавлена цієї зручності Стара Скреготівка, бо телефон протягли лише до дитячого садка, тобто в Нову Скреготівку (сталося це торік, коли стару повітряну телефонну лінію замінили новою, проклавши підземний кабель — прим. авт.). А оскільки протяжність села більш як чотири кілометри, то потрібно подолати три кілометри, щоб при потребі зателефонувати кудись. “А в нас же в кожній хаті як не пенсіонер, то інвалід. Якщо трапляється якийсь нещасний випадок, то вже зручніше в Деражно, тобто на Рівненщину добиратись...”,— розповідав у листі чоловік. 
     Я зустрілась з автором листа. Антон Филимонович, як з’ясувалось,— дитя війни. Інвалідом він став у повоєнному, п’ятдесят першому році. В лісі, неподалік села, залишилися танки. Були там і боєприпаси. Їх сапери підривали. Але ж ніхто не подумав, що розлітаються снаряди довкруг, що, може, деякі з них і не будуть знешкоджені. Один такий снаряд потрапив до рук допитливого одинадцятирічного Антона. Стукнув по ньому хлопчина чимось, і снаряд розірвався в руці...
     – Чотири роки тягнеться історія з телефоном,— каже Антон Филимонович. — Куди тільки я не звертався?! Підраховано, що кошторисна вартість кабельної лінії від дитсадка в Новій Скреготівці до моєї хати 3963 гривні. Кажуть, з місцевого бюджету компенсовано 2299 гривень, а решту треба мені, інвалідові, платити. За радянської влади, ще коли після війни хлопці “з лісу” вночі, бувало, зрізували телеграфні стовпи, то їх вдень заново ставили. А ось тепер — така “загвоздка”. Кажуть, що треба ставити невеличку АТС, але ж, мовляв, не набереться стільки людей. А я вже нарахував двадцять чоловік у Старій Скреготівці, які б хотіли мати в хаті телефон. І радіо у нас завжди було, коли влада була. Тепер влади нема...
     Звідки такий песимізм? Як висловився чоловік, влада є, коли людина відчуває, що про неї дбають. А коли доводиться кожному виживати, як може, то язик не повертається сказати, що в нас є держава, влада. Так, само собою, від розмови про проблему, викладену Антоном Филимоновичем в листі, ми перейшли до того, як живеться сьогодні в такому селі, як Скреготівка. Телефон, а точніше, відсутність його,— то маленька локальна проблема, яку можна вирішити. І, може-таки, Антон Филимонович достукається до якогось бізнесмена, чи того, хто не шкодував грошей під час виборної кампанії, й одержить спонсорську допомогу. Та й “мобілки” зараз багатьох виручають. Значно страшніше, що село занепадає. 
     А занепадає село, бо роботи не мають молоді люди. 
     – Я дивуюсь,— каже Антон Филимонович,— як вони виживають. Ліс (ягоди, гриби) — це ж сезонний заробіток. А молоді сім’ї мають дітей, яких треба в школу зібрати — одягти, взути, нагодувати. Добре, що в основному живуть з батьками, які пенсії одержують. Що мали б батьків підтримати, то ще їм в руки заглядають, щоб копійку яку дали. І землі багато не можуть взяти, бо чим її обробляти? 
     Антон Терешкович тридцять шість років трудиться у Цуманському лісгоспі — лісником, майстром. Так само чимало його односельчан жили з того, що мали роботу в лісгоспі. Тепер і там скорочення... А колгосп уже давно розвалився. 
     За аналізом, зробленим у сільській раді, у Скреготівці на сьогоднішній день двадцять п’ять відсотків мешканців — діти до шістнадцяти років, двадцять п’ять — пенсіонери, а решта — працездатні. Голова сільради Василь Кулик говорив: 
     – Нібито й не можна стверджувати, що село вимирає, судячи з такої “розкладки”. Але головне, що ті працездатні, тобто ще молоді, люди не мають де працювати. Як же їм утримувати сім’ю? На перше січня нинішнього року ось така статистика: 18,5 відсотка мешканців села трудяться в лісгоспі, а 11,5 — в сільському господарстві, тобто в кооперативі “Грем’яченський”. Але якщо відверто, то багато з них лише рахуються за кооперативом. Заробітки тут (якщо хтось і має роботу) мізерні.
      Скреготівка завжди вважалась неперспективним селом — якщо хтось хотів будуватись, то давали ділянки у Грем’ячому. Але поруч з селом зручні пасовища. Тому-то тут розташовувалась потужна молочно-товарна ферма. Колгосп будував і житлові будинки для спеціалістів... Тепер, за словами Василя Мелентійовича, село пішло у забуття, про селян ніхто не хоче думати. Люди орють, садять, віддають свої сили землі і не знають, чим обернуться їх старання восени. Виростять, наприклад, картоплю. А за якою ціною продадуть? Приїжджають міняйли. Беруть за один літр олії чотири кілограми картоплі. А людям потрібні ж і “живі” гроші. 
     
     ГІРКА СПАДЩИНА КУЧМІВСЬКИХ РЕФОРМ
     Я розмовляла з жителями Скреготівки, які добре пам’ятають часи, коли тут був колгосп. Володимир Ярославович Кузьмич — корінний житель, колишній хуторянин. Його дружина Любов Терентіївна — східнячка, приїхала в Скреготівку вчителювати у 1946 році.
     – Тоді нас, випускників педагогічного вузу, які не мали ще сімей, вважай, під конвоєм везли на Волинь, у Рівненську область,— розповідає жінка. 
     Це подружжя знає, як зароджувався колгосп, як тоді важко було жити. Особливо до початку шістдесятих років, коли на трудодень копійки платили. Це з часом, “вже за Брежнєва” господарство зміцніло. 
     Маючи на трудодні копійки, Володимир Кузьмич, який був бригадиром будівельників у колгоспі, на початку шістдесятих років їздив декілька разів на сезонні роботи у Новосибірську область. 
     – Я будував у Сибіру корівники,— розповідає Володимир Ярославович. — Якось запропонував і своєму голові — Івану Сливенку: замість занедбаного корівника звести сучасний, чотирирядний, де працювали б механізми. Іван Костянтинович не міг повірити, що я таке можу зробити. Але поставив це питання на правлінні. Члени правління посміялись. А голова колгоспу не заспокоївся. В районі завів мову про мою пропозицію. Спочатку почув, що такі будівлі тільки міжколгоспбуд може зводити. А, врешті-решт, йому сказали: “Рішай сам. Якщо розкидаєш корівник і не буде де поставити худобу на зиму, то ми з тебе спитаємо”. Взимку ми заготовляли деревину, а навесні старий корівник розкидали. На початок листопада, на “октябрські” свята чотирирядний корівник на двісті голів був готовий. І таких корівників упродовж кількох літ ми звели три. А тепер що залишилось? А нічого... Рознесли все, розпродали. Я не можу повз ту ферму, тепер уже колишню, йти. Душа болить. 
     Чоловік переконаний, що великою помилкою було, коли ось так взяли і розвалили колгосп. Треба було реформувати його у приватне підприємство чи в орендне, яких є чимало на Волині. Залишилася б техніка, худоба — люди роботу мали б. До речі, Володимир Кузьмич за будівництво корівників одержав у свій час високу нагороду — орден Трудового Червоного Прапора. 
     Подружжя Кузьмичів, люди поважного віку. Не про себе думають, коли говорять про занепад села. В них є пенсія (“А колись хіба старі люди мали від держави таку поміч?!”). Мають вони двох синів, які, вивчившись у вузах, зараз живуть у Луцьку, Рівному і допоможуть, якщо буде така потреба. 
     – Я не про те говорю,— розмірковує Володимир Ярославович, — що хліба чи до хліба в людей нема. Село не розвивається — ось в чому біда. Ніхто на нього уваги не звертає. Чув, що нинішній рік оголошений роком села. Хоч і є приказка, що курчат восени рахують, але мало віриться, що за рік можна щось зробити для села, яке ось уже п’ятнадцять літ виживає, як може. Треба хоч трохи допомоги селянам дати. Не кожному в руки, щоб проїв. Ні! А на виробництво — заради майбутнього. 
     Володимир Ярославович показує свій орден Трудового Червоного Прапора, інші відзнаки, розповідає про своє село, яким воно було, і в очах його — якась невимовна печаль блищить сльозою. Я розумію цю печаль, коли чую слова чоловіка:
     — Де ж то бачено, щоб стільки землі облогувало?! 

Підпишіться на «Хроніки Любарта» у Facebook та Вконтакті.