Масові радянські бійки стали вже легендарними подіями минулого. Про них не розповідали тоді. Вони відбувалися з різних причин, але були трактовані радянським керівництвом як загроза соціалістичному суспільству. Як і всі інші загрози, уявлені чи реальні, вони приховувалися. Один такий епізод з участю більше сотні людей стався в Луцьку наприкінці 1950-х. Як і чому це сталося, розповідає Іван Головня.

***

Сказати, що тоді молодь була святою, було б великим перебільшенням. У всіх державах і при усіх режимах молоді люди досить часто билися поміж собою. На те вона і молодь: гаряча, задерикувата, нестримана. Масова бійка за моєї пам'яті відбулася лише одного разу, приблизно 1958 чи 1959 року. Це навіть була не бійка, а справжнє побоїще. У 50-ті роки у Луцьку стояв будбат (будівельний батальйон). Його казарма була на місці добудованого пізніше корпусу педінституту (тепер університету), що поряд з Укртелекомом.

Будбати були чимось на зразок штрафбатів. У них служили хулігани, злодії, бандити. Вони навіть погонів не носили. Луцькі будбатівці постійно ворогували з міською молоддю. Просто проходу не давали: ображали, знущалися, били. Злість у нас на них накопичувалась поволі та довго.

І ось одного вечора на танцмайданчик парку Ворошилова, де у той час було більшість міської молоді, прибіг з розквашеним носом хлопчина і розповів, що на танцмайданчику стадіону «Динамо», де верховодили будбатівці, його нізащо побили. Хтось гукнув: «Досить терпіти!», танці припинились, усі хлопці (а було нас там більше сотні чоловік), озброївшись хто чим міг (дрючком, цеглиною), рушили в похід на стадіон. Захоплені зненацька будбатівці пробували чинити опір, але марно - перевага була на нашому боці. Били усіх, хто був будбатівцем. Били жорстоко, навіть по-звірячому. Допекли...

Один чи два будбатівці померли, кількох комісували за станом здоров'я, їхнє начальство, яке зовсім перестало стежити за своїми підлеглими і навіть не цікавилось, де вони бувають ночами та що роблять, покарали, будбат розформували, а їхню казарму передали місцевій КЄЧі. Згодом її переобладнали у танцювальний зал.

Підпишіться на «Хроніки Любарта» у Facebook та Вконтакті.