26 квітня у луцькій Галереї мистецтв відкрилася виставка сакрального мистецтва художниці Ольги Мороз під назвою ANASTASIS, що з грецької означає «воскресіння».

Дівчина народилася в Луцьку, і, хоч уже кілька років живе у Львові, свою першу виставку вирішила відкрити в рідному місті.

Експозиція складається з двадцяти п’яти писанок та семи ікон й діятиме до середини травня у виставковому залі Галереї мистецтв.

Художниця розповіла, що ідею з писанками та іконами виношувала три роки. Відтак вирішила відкрити виставку перед Великоднем, бо це дуже символічно.

 

«Коли ти виставляєш свої роботи перед публікою, то ніби виставляєш свою душу, залишаєшся повністю голим, – каже Оля. – Цими роботами хотіла показати те, що я відчуваю. Не знаю, як це сприймуть і чи не закидають мене камінням».

Освіту дівчина здобула спочатку в Луцькій художній школі, пізніше – у Львівській національній академії мистецтв. Паралельно Оля вивчала ще й митну справу в Луцькому національному технічному університеті.

Художниця розповідає, що сакральне мистецтво було їй дуже близьке. Вона набожна людина. Тому серце лежало до іконопису.

«Для мене найглибша тема – релігійна. Багато спеціальностей стосуються декоративно-прикладного мистецтва. Це цікаво, але я хотіла писати. Працювати з фарбою та пензлями – в цьому насолода мистецтва», – розповідає вона.

Оля каже, що багато її ікон залишилися у фондах академії, а частину з них дівчина подарувала рідним та друзям. Цікаво, що художниця – шульга і всі образи пише лівою рукою. Художниця найчастіше використовує білий колір, темно-синій індиго та англійський червоний.

Оля Мороз розповідає, що натхнення приходить до неї, як апетит, а надихають позитивні люди. «Буває, що порозмовляєш з людиною із гарною енергетикою – і вона надихне на написання, – розповідає художниця. – Головне – писати ікони з любов’ю і чистими помислами».

Тим, що дівчина здійснила дитячу мрію і стала художницею, вона завдячує своїй викладачці з Луцької художньої школи Вірі Конській.

«Віра Петрівна допомогла мені повірити в себе, – зізнається Оля. – Зрозуміти, що це не просто хобі, а частина мого життя. Ще мене дуже підтримували батьки, що надзвичайно важливо. Адже молодому художнику потрібна не лише матеріальна, а й моральна підтримка. Мама довго непокоїлася, переживала, щоб я не розчарувалася в мистецтві. А нещодавно сказала мені, що дуже тішиться з того, що я себе реалізувала. Адже роблю те, що люблю понад усе».

Підпишіться на «Хроніки Любарта» у Facebook та Вконтакті.