Протягом ХІХ століття Волинь належала до Російської імперії. І була то пора зі своїм колоритом. Луцьк того часу став провінційним містом Волинської губернії, переважно містом військових та дрібних ремісників, які лише в другій половині століття розвинулися до заможних і впливових родин.
А, от, випити і розважитися тут все ж любили. А що був попит, то створювалася і пропозиція. Все це життя кипіло переважно уздовж головної тоді міської артерії Києво-Брестського шосе, яке пролягало теперішніми проспектом Волі, вулицями Лесі Українки, Ковельською.
На початку 1880-х у місті було всього 8 трактирів. Правда, ще й 15 готелів. Хоча це слово, мабуть, занадто гучне як для «постоялых домов» повітового містечка.
Горілка для простолюдинів
У 1885 році почав діяти новий закон, який регулював діяльність питтєвих закладів. Занижувалася ставка акцизу, регулювалася кількість закладів залежно від кількості населення тощо. Серед найцікавіших правил – заборона роздрібної торгівлі алкоголем ближче 40 сажнів від храмів, монастирів, каплиць, молитовних домів, мечетей, кладовищ, казарм, лікарень і навчальних закладів. На торгівлю алкоголем треба було взяти патент. Стежило за порядком у цій сфері так зване Губернское по питейным делам присутствие. Вводилося два типи закладів: тільки на розлив, тільки на виніс.
Нові правила спричинили справжній був у появі нових закладів. До Луцької міської управи надійшло 32 звернення від лучан про видачу патентів на розливну торгівлю алкоголем. Фігурували адреси переважно вулиць Шосейної (Лесі Українки), Домініканської (Драгоманова), Жидівщини (Данила Галицького), Ковельської. В наступні десятиліття аж до Першої світової мережі закладів територіально розширилася, але загальна кількість зберігалася майже постійною – до 40 закладів.
Патент на продаж «питей» – алкогольних напоїв, виданий у 1869 році міщанину Луцька Мойше Даву
У 1886 році Луцька міська управа поділила розпивні заклади на 2 типи: для вищого і середнього класу людей та для простолюдинів. У документі так і писалося – «для простолюдиновъ». Трактирні заклади першого типу повинні мати не менше 2 мебльованих кімнат: одна для столової і одна для буфету з холодними закусками. Заклади другого типу можуть розміщуватися і в 1 кімнаті, в якій мають бути облаштовані лавки і стіл. Обидва заклади також повинні мати кухню і виготовляти їжу відповідну до трактирного промислу. Право продажу безмірно з відкритих пляшок і графінів надається тільки першій категорії.
Чим завинили «кабатчики старих часів»
Вочевидь на темі продажу і виробництва алкоголю траплялися конфлікти. У 1887 році Луцька міська управа заборонила Абраму Шульману виробництво родзинкового вина для релігійних потреб. Він образився і пішов збирати підписи місцевих євреїв на свою підтримку з тим, щоб подати скаргу на дії управи. Назбирав 40 підписів. Тоді управа відрядила свого представника Сороку, аби той розібрався. Він доніс, що в Луцьку вже є два виробники родзинкового вина, які на рік видають до 160 відер напою. Цього достатньо для релігійних потреб євреїв.
До управи також надійшла кляуза від міщанина Фроїма Гольдбарха на Шульмана, де він вказував, що останній збирав підписи із євреїв нетямущих. І що сам Шульман немає ніякого майна, тому у випадку продажу вина без дозволу відкрутиться і не заплатить штрафу. І що насправді для релігійних потреб необхідно дуже мало вина, а Шульман буде його продавати на інші потреби. Сам Шульман заявляв, що він давно виробляє родзинкове вино і що це його єдиний заробіток. Навіть запросив до себе міського лікаря, який визнав вино придатним для вжитку. Врешті-решт міська управа таки дала дозвіл Шульману на виробництво вина. І то з найбільшою квотою – 150 відер на рік. Вочевидь, вино Шульмана було дуже смачне.
Ще один цікавий епізод трапився того ж року із трактирним приказчиком Мошкою Гарбашем. Наглядач акцизного збору отримав інформацію про те, що Гарбаш торгує низькопробним вином. Під час перевірки він виявив наявність «неопечатанной посуды», але Гарбаш став чинити збройний опір, і наглядач змушений був піти, склавши протокол пост фактум.
Після цього він посилив спостереження за цим трактиром і виявилося, як потім він писав у звіті, що Гарбаш «совмѣщаетъ въ себѣ всѣ оттѣнки кабатчика старыхъ временъ, что цѣль его заманивать темный людъ въ свое заведеніе разными неблаговидными продѣлками и что онъ дошелъ до того, что содержитъ въ своемъ заведеніи уличнаго безпріютнаго адвоката, который подъ пьяную руку строчитъ разные пасквильные прошенія и доносы»...
Ресторан на вулиці Шосейній. Тепер це перетин вулиць Лесі Українки ат Кривий Вал
Арфа, ліжко для п’яних і звабливі дії
В Російській імперії продовжувалися спроби законодавчого регулювання цієї сфери, тож 1893 року Луцька міська управа запропонувала нові правила для трактирних закладів. У принципі вони прості й цілком зрозумілі, як на сучасне бачення, але в деяких місцях ці правила могли мати несподівані і колоритні повороти.
Наголошувалося на тому, що торгівля у трактирах може відбуватися всіма продуктами, які становлять предмет трактирного промислу кожного закладу. Грубо кажучи, в булочних продавати вино заборонялося. У трактирах, ресторанах, харчевнях, столових, винарнях, пивницях мають продаватися різні доброї якості страви та закуски, а також кави, чаю, морозива, прохолодних вод і різних консервів. У кондитерських – тістечка, цукерки, печива і інші солодощі власного виробництва. А от у кав'ярнях – тільки кава та чай. В харчових лавках – їжа для простолюдинів. В закусочних лавках – сухі, копчені та печені припаси, в овочевих і фруктових – овочі і фрукти місцевого виробництва і привозні.
В обов'язки офіціантів входило стежити за тим, щоб не було сварок і бійок між відвідувачами, щоб вони не вживали нецензурних слів. А також не допускати «соблазнительных действий». Без окремого дозволу запускати музик до закладу було заборонено. Власники закладів повинні були мати окреме ліжко для сп'янілих до безпам'яті і наглядати за ними, поки ті не протверезіють.
Для пивних закладів було одне дуже суворе правило. Там заборонялися танці, співи і інші веселощі. Правда, допускалися оркестр, арфа і грамофон.
Що їли? Меню
Кінець ХІХ і початок ХХ століття у трактирному русі Луцька позначився постійними суперечками власників закладів із Луцькою міською думою про податки. Трактироутримувачі об'єднувалися в групи для захисту своїх інтересів, та зазвичай це мало що давало. Міська дума виносила рішення «признать жалобы не заслуживающими уваженія и оставить безъ разсмотрѣнія».
Оскільки у готелях зазвичай були і ресторани, то власники готелів також потрапляли під категорію обкладених трактирним податком. З листувань із цього приводу дізнаємося назви готелів у Луцьку в перші роки ХХ століття.
Простір назв дуже характерний для того часу. Одесса, Французская (гостинница), Варшавская, Зафрана, Биржевая, Центральная, Гамбургская, Грандъ-отель, Европейская, Волынская, Версаль, Саксонская, Бѣль-Вью, Метрополь, Парижская, Петербургская, Германская, Сѣверная, Швейцарія. Деякі з них були справді великими і тримали високий рівень, але більшість були невеличкими. Поселялися в них не так часто. Власники цих готельних закладів скаржилися на свій малий заробіток і просили зменшити їм податки.
Родзинкою цієї історії є віднайдені архівні відомості про меню, адже не так часто вдається роздобути такі факти. Що можна було скуштувати у пивній того часу? Перш за все це різні сорти пива: на розлив і пляшкового, каву, чай, содову і мінеральну води. Зі страв це борщ, суп, яєчня, смажена риба, телячий биток, біфштекс, смажена ковбаса, сир, пісний суп, мариновані оселедці, копчені оселедці, бутерброди.
Пляшка початку ХХ ст. відомого виробника мінералки Perrier. З колекції автора
Стаціонарні заклади з їхньою харчовою і типологічною розмаїтістю не вичерпують всього спектру місць, де можна було чимось поживитися простому смертному. Популярною формою торгівлі були так названі у той час «будки». Грубо кажучи, це кіоски, пересувні на колесах, або без, для продажу води: содової, мінеральної, сельтерської. Для такого промислу достатньо було отримати торговий патент і дозвіл міської думи. Будки розташовувалися на вулицях, в них продавали води місцевого виробництва, або привозні. До сьогодні в Луцьку під час земляних робіт можна знайти пляшки відомих тоді виробників вод.
Підпишіться на «Хроніки Любарта» у Facebook та Вконтакті.
