Вацлав Махніцький – редактор здолбунівського тижневика «Wschód»

Джерело: Віртуальні історичні міста

Періодична преса Волині міжвоєнного періоду ХХ ст. належить до фактично не вивчених сторінок українського пресознавства. Так само мало що відомо про редакторів, журналістів, які працювали у цих виданнях. До когорти таких належить і Вацлав Махніцький – постать цікава і зовсім не знана, як в сучасних Польщі, так і в Україні.

Дітище Вацлава Махніцького – часопис «Wschód» видання часто опозиційне, прямолінійне. З його сторінок  йдуть масові повідомлення про зловживання у владі, корупцію, всі ті ганебні речі, які мали місце на місцевому рівні. У порівнянні з іншими волинськими виданнями часопис проіснував близько 3-х років (1925-1928 рр.), порівняно чимало часу. Пошук примірників у провідних бібліотеках, які мають солідні збірки періодики (ЛНБ, Заклад ім. Оссолінських у Вроцлаві) не дав жодного результату. Поодинокі числа виявлено лише у фондах Державного архіву Рівненської області.

Стосовно біографічних віх Вацлава Махніцького, то він народився 28-го вересня 1886 р. в м. Кам’янці-Подільському в родині Леона (був повстанцем 1863 р.) і Марії Махніцьких. В роки учнівства 1905 р. за участь у страйках і бунтах проти російської влади був засланий до Сибіру. В 1912 р. завдяки старанням кс. Станіслава Шумана повернувся на Поділля, де працював в таємній організації «Оswiata» («Освіта»), пізніше за дорученням Польської Воєнної Ліги вів організаторську працю. В 1915 р. за звільнення в’язнів, польських леґіонерів і допомогу в їх поверненні до Польщі був повторно висланий до Сибіру (м. В’ятка). Разом з ним виїхала родина: брат Казимир, дружина Олена та син Іпполит. Все родинне майно у Шатові і  Кам’янці-Подільському було конфісковане. Лише з початком 1917 р. Вацлаву Махніцькому вдалося повернутися додому. Він продає рештки родинного маєтку. На посаді Комісара польського війська бере участь в організації польських військових відділів, які згодом стали складовими 2-го Корпусу польських військ [2, арк.102]. Також він пожертвував в 1917 р. 27000 рублів на організацію польського війська [2, арк. 86].  Після розбиття відділів польського війська під Дунаївцями і Кам’янцем-Подільським В. Махніцький нав’язує контакти з генералом Галлером і допомагає в перемарші бригади під Кам’янець-Подільський. В самому місті власним коштом заклав шпиталь. В битві під Каневом в 1918 р. В. Махніцький був поранений і потрапив в полон. Пізніше йому вдається втекти і продовжити боротьбу під іншим прізвищем. Повернувшись до рідного міста В. Махніцький займався порятунком польських солдат. Після приходу більшовиків вів підпільну діяльність. Лише з викриттям полишає СРСР  і виїздить до Скали над Збручем (Скала Подільська). Тут проживав до 1924 р. [2, арк.102]

Вацлав Махніцький був нагороджений Хрестом Незалежності, Канівським Хрестом (за битву під Каневом), Хрестом і медаллю за війну 1918-1920-х рр. [2, арк.83].

Поки що про редакторський і журналістський період життя Владислава Махніцького відомо, що цим він займався у Здолбунові. Тут він проживав з 9-го травня 1925 р. по 31 липня 1928 р. [2, арк.120]. Будучи в 1925-1926 рр. редактором тижневика В. Махніцький в час, як він сам писав: «найбільшого партійного тиску проти команди маршалка Пілсудського почав пресову «війну» проти Волинського воєводи А. Дембського» [2, арк.85]. Результатом цієї боротьби стала ціла низка судових справ проти В. Махніцького. Більшість з них розглядались заочно і без участі адвоката з боку В. Махніцького.

Перший номер часопису не вдалося виявити, але в справах є передруки. Тут знаходимо пояснення, чому В. Махніцький розпочав видання газети: «Свинцеві хмари, які нависли над світом, а також катаклізм, тіні якого душать і нервують людей, змушують нас почати видання часопису» [2, арк. 104]. Часопис виходив з підзаголовком «Тижневик політично-культурно-інформаційний». Адреса редакції: м. Здолбунів, вул. Гандльова (Торгівельна), 40.

 Лише декілька прикладів статей В. Махніцького. У статті «До відомо відповідних осіб» мова йде про роботу радянської комісії після невдалого розвантаження залізничних вагонів з рудою. Після цього відбувся обід  в «Польському клубі»  Здолбунова. Під час нього дійшло до суперечок між польською і радянською сторонами. В результаті: «один  отримав в «писок», інший – в «морду», посипалась низка епітетів, яких не бракує завше в керівника станція, який себе вважає Міністром закордонних Справ Речі Посполитої» [4, s.5]. За дану публікацію Вацлава Махніцького обвинувачував Станіслав Рутковський, керівник станції Здолбунів, оскільки вважав, що описане в статті його зневажало та підривало його авторитет. Чи був об’єктивним вирок сказати важко. Єдиними допитаними свідками були два співробітники Рутковського і адміністратор «Польського клубу» – особи, які нічим не могли піти проти слів свого керівника.

Коротка замітка «Для робітників нема місць в шпиталях» [3] також стала предметом окремої судової справи. В публікації йде мова, що після вище згаданого трагічного випадку з розвантаженням вагонів місцевих робітників не прийняв шпиталь в Рівному за відсутності вільних місць. Залізничний шпиталь в Здолбунові теж був замалим. Вацлав Махніцький звертає увагу, що на нього гучно збиралися кошти, але розбудови лікувального закладу так і не було. На думку автора допису кошти пішли на зовсім інші справи. Обвинувачувачем в цій справі був все той же Станіслав Рутковський, який окрім того ще був Головою Громадського Комітету.

В цьому ж номері газети натрапляємо на публікацію «В ім’я Христа» [6, s.1-3]. Хоча й вона підписана ініціалами «W. M.», не важко здогадатися, хто є її автором. Багато в чому тут В. Махніцький виступає як атеїст.  Вважає, що церква і релігія стоїть насамперед за інтересами буржуазії, а не пролетаріату. Наводить низку фактів, коли церква несе негатив для простого люду: батько багатодітної родини відбуває ув’язнення за релігійний злочин, ксьондз карає фізичною силою дітей.

19-го березня 1926-го року в Здолбунові після того, як жителі міста вивісили прапори в знак вшанування Юзефа Пілсудського поліціанти пішли вулицями з вимогою їх познімати [7]. Це викликало обурення в місцевих жителів, а В. Махніцький із Свінярським створили Громадський комітет м. Здолбунова. Ця ж подія була висвітлена у більш ширшій публікації [5, s.4].

Часопис припинив своє існування на початку 1928 р. [1, арк.107]. Після виїзду із Здолбунова Вацлав Махніцький до 18-го грудня 1929 р. працював в прикордонній службі та проживав в м. Ґорліцах [1, арк. 53]. Серед його місць перебувань в 20-30-х рр. після здолбунівського періоду згадуються Кросно та Новий Тарґ  [1,  арк. 56, 59].

Чи не останні згадки про В. Махніцького 1938 р., коли він був амністований по низці порушених проти нього кримінальних справ [1, арк. 112]. Передувало цьому звернення до Прем’єра РП генерала Феліціана Славой-Сладковського. [2, арк.85-87].  На той час В. Махніцький проживав в м. Любліні, по вул. Нарутовича, 22 [2, арк. 83]. У Любліні В. Махніцький був активним громадським діячем: керівником Братньої допомоги Союзу польських леґіоністів, Віцеголовою Правління округу Союзу Канівчан і Желіговчиків, Керівником Антикомуністичного Комітету в Любліні, Віцеголовою Союзу приятельства ветеранів колишньої польської армії у Франції на Округ Люблін. Маючи скромні достатки підтримував фінансово тих, хто потребував найбільше грошей. Пожертвував 2720 злотих сиротам померлих солдат та на оборону Польщі [2, арк.86].

 

Список використаних джерел

  1. Дело по обвинению Махницкого в помещении статьи в газету «Всхуд»,  высмеивающей начальника станции Рутковского // ДАРО, ф. 32, оп. 1, спр. 1211. – 115 арк.
  2. Дело по обвинению Махницкого Вацлава, редактора гаазеты «Всхуд» в помещении статьи о злоупотреблении председателя «Обывательского комитета» в Здолбунове // ДАРО, ф. 32, оп. 1, спр. 1212. – 124 арк.
  3. Dla rabotników niema miejsc w szpitalach // Wschód. – 1925. – Nr. 54. – S. 5.
  4. Do wiadomości odpowiednych czynników // Wschód. – 1925. – Nr. 54. – S. 5.
  5. Plęgiesz opinji publicznej // Wschód. – 1926. – Nr. 11. – S. 4.
  6. W. M. W imeniu  Chrystusa // Wschód. – 1925. – Nr. 54. – S. 1-3.
  7. W sprawie gwałtów dnia 19 marca 1926 r.  // Wschód. – 1926. – Nr. 11. – S.7.


Підпишіться на «Хроніки Любарта» у Facebook та Вконтакті.

Коментарі